Роль жінки в суспільстві
Роль
жінки в суспільстві
Жінка - це
насамперед індивідуальна особистість, це людина, яка живе, є невід’ємливою
складовою суспільства і виконує в ньому важливу і безпосередньо потрібну роль.
Хочу наголосити, що саме слово роль вжито не в театрально-видовищному. Будь-яка
роль у тихому вишуканому сенсі. Будь-яка роль у такому випадку є більш й чи
менш усвідомленою і відтворюваною актором чи акторкою. Ідеться про роль скоріше
в розумінні гендеру. Тобто роль жінки як соціальної статі, сконструйованої
явним соціумом у відповідному проміжку часу. Роль, яка через виховання,
забобони, закони, думку оточуючих та інші важелі впливу стає неусвідомлюваною.
Але ми розуміємо і знаємо, що це неправильно. Людина повинна мати свою думку і
не боятися її висловлювати і втілювати в життя, а не весь час жити, керуючись
нав’язаними чужими інтересами.
Тоді хотілося б
знайти відповідь на питання, яка ж насправді роль жінки у суспільстві? Багато
хто думає, що ця роль обмежується материнством і домогосподаркою, яка повинна
дбати про затишок в домі і чоловіка. Така собі роль сірої миші. Та ми живемо
вже в ХХІ столітті і знаємо, що всі люди, незважаючи на стать, є рівними в
своїх правах і доволі непогано цим користуються. Перш за все, хотілося б
зазначити, що в сучасній Україні жінка реально користується рівними з чоловіком
правами щодо доступу до освіти і це дуже важливо і однією з основних ланок, за
допомогою якої жінка може реалізувати себе будь-де, відчути себе повноцінною
людиною.
Очевидним є те,
що безперечним досягненням людства, яке входить в третє тисячоліття, стала
розробка основних стандартів гуманістичного принципу рівності визнання того, що
всі люди рівні, незалежно від будь-яких ознак. Демократичний пафос цієї ідеї
визначений у Політичній декларації Спеціальної сесії Генеральної Асаблеї ООН
«Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками. Розвиток і мир у ХХІ
столітті», де національні уряди зобов’язалися «забезпечувати формування в
країнах суспільства, в якому чоловіки і жінки діяли б в ім’я побудови такого
світу, де кожна людина могла б жити в умовах рівності, розвитку і миру». У
системі освіти світового оновлення і реформування Україна прагне до творення
громадського суспільства на нових гуманістичних засадах, що є передумовою
демократичного устрою.
Невід’ємною
складовою демократичного громадянського суспільства виступає гендерна культура,
формування якої передбачає утвердження рівності прав, забезпечення партнерства
між чоловіками і жінками, взаємної відповідальності у створенні умов для
вільного розвитку і реалізації особистості.
Відомо, що
сучасне українське суспільство знаходиться на такому етапі свого розвитку, де
знання і інформація стають основним ресурсом і рушієм його ефективного
функціонування, визначають нові форми економічного зростання, можливості
дієвого управління і соціальних змін. А як вже було вище сказано, що на даний
час жінка реально користується рівними з чоловіком правами здобувати освіту,
яку вона хоче, а тоді і працювати за спеціальністю. І з цього можна зробити
висновок, що роль жінки, особливо у суспільстві, стає вагомою і значущою. Якщо
їй можна працювати двірником, прибиральницею, продавцем в гастрономі, то чому ж
не зайняти і посаду викладача, журналіста, архітектора, депутата чи зайняти
якусь керівну посаду і при цьому, щоб до неї ставились як до спеціаліста. І в
будь-якій сфері, яку вона обере, може реалізувати себе нічим не гірше від
чоловіка, а подекуди навіть краще. Ось наприклад робота в школах, - які є дуже
важливою ланкою на шляху кожної людини, працюють здебільшого жінки. Вони в ролі
вчителя розповсюджують необхідні знання на всю молодь і це робить їх високо
осмисленими людьми. Так і в багатьох інших сферах аж до науковців, аж до діячів
Верховної Ради.
Отже, як ми
бачимо, зараз роль жінки не обмежується роллю матері і домогосподарки, але хочу
сказати, що саме материнство є однією з головних репрезентацій жінки в
суспільстві.
Ю.Кріспива пише:
«Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати ким вона є(без ризику посягнути на
її своєрідність), то чи не інакше буде і з матір’ю, оскільки материнство – це
тільки функція «другої статі2, якій чітко можна приписати існування?»[ 5; 497].
Та роль жінки як матері є дуже важливою, тим більше, що вона поєднується,
причому дуже добре, і з іншими ролями, які прагне здобути жінка. Адже носити
звання матері і бути нею – дуже почесно, тому, що саме вона є продовжувачем роду
людського.
Це не просто так
функція «другої статі», адже виношує, народжує в основному виховує дитину саме
жінка.
М. Крупка в
монографії «Українська жіноча проза: дві епохи дві версії» пише про кінець ХІХ
століття, що «Жінка, проявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію
подвійної вимоги: вона змушена зберігати традиційні ролі – дружини, матері,
задовольняти потребу самореалізації як творчої особистості. Одним із
дискусійних питань того часу була правомірність / неправомірність виходу жінок
із сфери приватної / родина, діти, господарство) в сферу публічну ( професійна
діяльність, громадські інтереси, творча робота). Патріархальне суспільство не
було готове до такої інверсії гендерних ролей, яки, по суті означала нівеляцію
традиційної парадигми суспільства.» [6;82].
Та ми живемо в ХХІ столітті і жінка ні до чого не змушена, вона може і займає
роль, яка їй подобається і яка надає стимул для життя, адже теперішнє
суспільство готове до такого. І вихід жінки із сфери приватної у сферу публічну
- це не вибір між двома кінцями, це поєднування між собою середини, яку обрано
жінкою. І не так це драматично як пише С. Русова «І взагалі моє усе життя
постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти,
чоловік – всіх їх я так кохала, а з другого боку, - громада, рідний край.
Нікому з жінок не бажано такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця,
і страшенна драма в серці» [9;
84],
адже можна відноситись до цього не так фанатично, бо й дійсно може відбутись
таке роздвоєння, що не позаздриш. Та в теперішньому суспільстві жінка все-одно
поєднала б, або обрала б те, що для неї найважливіше і в будь-якому випадку ц
було б правильно. Так-так, саме для неї, а не для «людського ока».
Хотілося б ще
висвітлити роль жінки як письменниці. Чи підходить ця роль саме жінці. «А чи
можливо люди жіночої статі бездарні в цьому напрямку? Проте ще з минулих
століть ми знаємо таких визначних і талановитих письменниць як Марко Вовчок,
Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська і багато-багато
інших, які своєю творчістю полонять душі і до сьогодні. Їхнє письмо особливе,
талановите і ні чим не гірше від чоловічого. Проте потрібно було не тільки мати
талант митця, а й виникає необхідність зруйнувати чоловічий міф про нездатність
жінки бути автором у силу біологічних та психологічних особливостей, адже
«патріархальна свідомість стверджує, що жінка не може творити, їй недоступна
трансцендентність і світо перетворююча активність» [2; 12].
Не даремно
навколо творчості Марка вовчка почалося стільки дискусій. Адже, коли в 1857
році в Петербурзі вийшла книга «Народні оповідання», що принесли письменниці
одночасно й визначили недовіру до жінки-автора, саме з подачі П.Куліша було
піддано сумніву про належність книги перу Марка Вовчка. Ну звичайно ж так. Де
таке бачили, щоб жінка так талановито писала. Та жінки-авторки не раз довели,
що вони в ролі письменниці дуже багато можуть і це потрібно було усвідомити і
прийняти як неможливе. І. Франко в статті «3 останніх десятиліть ХІХ віку»
досить схвально відгукнувся на появу численної групи письменниць, означивши цей
факт як «доказ росту національної сили2. Жіноцтво з природи своєї більш
консервативне, більш держиться форми, і вважає на фору, ніж мужчини, -
продовжує критик. – ідеї, погляди, уподобання і привички впоєні вихованням,
домашньою традицією, доволі держиться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. І коли
вже консервативне «жіноцтво» підняло голову, вимагаючи рівних прав з
чоловіками, то це свідчило, що загальний процес духовного відродження сягнув самого
ядра українського народу»[11; 501-502].
І вже в самих творах письменниць ми бачимо, за словами сучасних
літературознавців(С.Павличко, В.Агеєва), образ «нової жінки», адже сама
письменниця вийшла з одноманітної для себе сфери, в неї тепер інша роль, яку
вона відіграє в суспільстві, це роль митця. Ми бачимо, що жінка в творі може
займати свою позицію і притримуватися її протягом життя, незважаючи ні на що.
Всі побачили, що жінка як насправді повноцінна особистість може займати
центральне, а не другорядне місце в творі.
В таких творах
як «Три долі», «Живая душа», «Козачка», «Ледащиця», «Данило Гудіч» і в інших
оповіданнях марка Вовчка ми бачимо жінку, яка не бажає виконувати роль
маріонетки, вона має власний характер і власне «я», яке не змінюється, яке твердо
стоїть на своєму.
Таку ж важливу
роль жіночої постаті можна побачити в творах Наталі Кобрицької «Дух часу»,
«Задля куска хліба», Олени Пчілки «Товаришки», Ольги Кобилянської «Людина»,
«Царівна».
У центрі повісті
О.Пчілки «Товаришки» дві жіночі постаті, які є світоглядно протилежними, але
однаково одержимі прагненням здобути освіту, хоча письменниця не акцентує уваги
на негативній реакції суспільства. Інша відмінність стосується статусу жінки в
суспільстві, зокрема реакції середовища на освіту жінок. У творі О.Кобилянської
«Царівна» головній героїні, Наталці доводиться чинити шалений опір середовищу,
яке доходить до обструкції непересічної особистості. Героїня почуває себе
вільною, розкутою, адже має глибоко усвідомлену гідність. Н.Кобилянська в свою чергу
гостро критикує суспільство, де єдина цінність жінки визначається статусом
чоловіка, смерть якого відкидає всю родину на соціальний маргінес, не визнаючи
за нею жодних прав. Проблема підневільного становища жінки в суспільстві
розглядається у повісті «Задля куска хліба». Соломія Павличко в статті про
Н.Кобилянську писала: «Суть полягала і ідеологічній настанові авторки і в
ракурсі оцінки жіночої долі, тобто в погляді не з боку, як правило, очима
чоловіка або з перспективи традиційних чоловічих цінностей, а з погляду
інтелігентної, освіченої жінки середнього класу(дочки священика або чиновника),
котра усвідомила всю залежність і несправедливість свого становища»[7; 124].
Образи сильних і
вольових жінок, які пробують самі розпоряджатися своїм життям всупереч
найнесприятливішим обставинам, представлені у багатьох текстах Марка Вовчка(як
«Три долі», «Ледащиця», «Козачка»). До речі, вже у фіналі Трьох доль», повісті
з селянського життя, з’являється мотив, часто наголошуваний авторкою у пізніших
романах, пов’язаних з побутом вищих суспільних сфер: відмова від вигідного
заміжжя, уміння і готовність жінки самій розпоряджатися власним майбутнім.
Романи «Жива душа»(1868), «В глушині»(1875) розгортають сюжет, як вгамування
молодої дівчини з гнітючого, принизливого, нівелюючого патріархального
середовища і, – виходу на нелегку, тернисту, але власну дорогу.
Дуже важливо, що
зараз саме жіночі тексти значною мірою визначають обличчя української
літератури. Від часу появи роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського
сексу» змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення й
нове покоління українських письменниць по-іншому обирає дійсність. І вже те, що
колись трактувалося як революційна подія, на сьогоднішній день вписується в
основне русло літератури. Погоджуємося з В.Агеєвою, що твори молодої генерації
є свідченням позитивних змін у вітчизняному патріархальному світі: «Те, що
донедавна треба було доводити, конструюючи саму мову, винаходячи слова й
мовленеві конструкції, на початку третього тисячоліття видається цілком
очевидним» [1; 295]. Для Оксани творчість – це не тільки спроба описати себе,
але й спосіб довести іншим, що ти митець і що саме цю роль ти виконуєш
неймовірно добре, чудово.
Жіноче письмо
тісно співвідноситься із тілесністю. Описуючи свій досвід, авторка здатна
репрезентувати жіночу суб’єктивність, жіночу сутність і жіночу тілесність. Нова
стратегія емансипованого письма акцентує на реабілітації тіла й тілесності.
Підвищена увага до проблеми тілесності може трактуватися як реакція на
репресивні практики тоталітарної системи щодо тілесного як привітного, тому
акцентування такого досвіду – це спосіб підірвати усталені культурні
стереотипи. Проте ситуація звільнення ускладнюється патріархальною
закоріненістю нашої культури, де лише чоловічі цінності трактуються як
загальнолюдські. До сьогодні в критичному просторі існує стереотипне сприйняття
жіночого письма як явища маргінального, вузько-специфічного. На цьому, зокрема
наголошує Л. Таран, аналізуючи палітру рецепції роману О. Забужко «Польові
дослідження українського сексу»[10; 110-122]. Свідченням такого підходу є
декларація представника нової генерації українських письменників, яка виразно
виявляє позицію статевої нетерпимості, інтелектуальної обмеженості: «Узагалі ж
я собі ніколи не куплю книжку про те, як протікає моя вагітність, бо я, як
чоловік, ніколи не народжу. Так само й роман про суто жіночі проблеми, у тому
числі й гінекологічні, - це не моє читання. І йдеться не про стиль чи мову
тексту, йдеться про досить вузьку авдиторну спрямованість таких книжок». Тобто,
досі жінки та їхні проблеми не вважаються важливими, а їх світ трактується як
чужий і ворожий.
І не тільки у
літературі, а й у реальному житті бачимо, що роль жінки у сенсі тілесному,
сексуальному з погляду протилежної статі така ж примітивна і сприймається як
належне. Коли мова йде, власне, про жіночу тілесність, то чоловіки надають
перевагу фізично привабливим, красивим, а також практичним жінкам. «Коли
мовиться про жіноче тіло, то йдеться про нього переважно як об’єкт
сексуального бачення чоловіків. Чоловічий критерій стосовно тілесності, зокрема
зовнішності, жінка вимагає, аби вона була більш-менш вродливою, бо очевидний,
виразний дефект її зовнішності, по-перше травмує і згортає чоловічу чуттєвість,
а, по-друге, породжує підозри, щодо її «нечистого походження»[10; 135]. Та
візьмемо до уваги точку зору: по-перше, невродливих жінок не існує, по-друге,
її сексуальність тілесну можна підкреслити одягом, а тим більше в теперішній
час, а по-третє роль жінки в плані тілесному, сексуальному повинна в першу
чергу приносити задоволення їй самій і обирати вона має сама, а не бути чиєюсь
здобиччю. Ні в якому разі жінка не повинна бути об’єктом,
який відкритий для суб’єктивності
чоловіка. Їх тіло має подобатися їй самій, а не постійно потребувати чоловічого
схвалення. Адже тіло жінки – це витвір мистецтва: чи вона дівчина, чи вона
вагітна, чи вона мати.
Ми бачимо, що
жінка в цьому світі відіграє не «останню» роль. В чому б себе не проявляла,
вона має на це право, тому що вона особистість, вона людина із своїми амбіціями
і переконаннями. І хоч її роль як матері дуже важлива, ніхто не має права
обмежувати її в цьому, адже її роль у будь-якій сфері не менш значуща і
потрібна не менш ніж чоловіча. Тілесна свобода жінки стає складовою її особистісної
реалізації, а сексуальна поведінка розглядається як невід’ємна сутність людини.
1. Агеєва
В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт,
2003. – 320 с.
2. Агеєва
В. Філософія жіночого існування// Бовуар Симона де Друга стать/ Пер. з франц.:
В 2 т. Том 1. – К.: Основа, 1994. – С. 5-21.
3. Вовчок
М. Твори в 7-ми т. [Ред. Колегія:
О.Є. Засенко та інші]. – К.: «Наукова
думка», 1996.
4. Кобринська
Н. Вибрані твори. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958.
5. Крістева
Ю. Stabat Mater// Слово. Знак.
Дис. Курс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред.
Зубрицької. – Л.: Літопис, 1996. – С. 497-509.
6. Крупка
М. Українська жіноча проза: дві епохи дві версії. – Р.: видавець О.Зінь, 2008.
– 215 с.
7. Паличко
С. Фемінізм. – К.: Основа, 2002. – 322 с.
8. Пчілка
О. Твори. – К.: Дніпро, 1988. – 583 с.
9. Русова
С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-сюжети. - Коломія, 1934. –
92 с.
10. Таран
Л. Жіноча роль. – К.: Основа, 2007. – 128 с.
11. Франко
І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 4. Літературно-критичні праці. – К.:
Наукова думка, 1984. – 680 с.