Етнічна специфіка духовної культури греків Приазов'я
Етнічна специфіка
духовної культури греків Приазов'я
Підвищений інтерес
українських етнографів до Приазов'я закономірний, оскільки це один з найбільш
змішаних в етнічному відношенні регіонів України. Питання міжетнічних зв'язків
у нових політичних і соціально-економічних умовах займають одне з провідних
місць у дослідженнях етнологів не тільки нашої країни, а й усього світу.
Причому слід зазначити, що в даний час етнічна специфіка у більшості народів
зміщується з матеріальної сфери в сферу духовну. В цьому зв'язку являє великий
інтерес вивчення весільного ритуалу, оскільки в ньому найбільше акцентована
етнічна специфіка того або іншого народу, а в даному випадку греків Приазов'я.
Мета статті - прослідити
етнічну специфіку греків Приазов'я (урумів-тюркофонів і румеїв-еллінофонів) в
історичній ретроспективі в контексті їх етнокультурної взаємодії з іншими
народами на матеріалі весільної обрядовості.
Слід зазначити, що
сьогодні існують лише праці описового характеру. Серед них стаття С.І Маркова
[1], яка висвітлює урумське весілля кінця ХІХ століття, і робота краєзнавця О.
Ксенофонтової-Петренко [2] про румейське весілля в с. Сартана. Звертає на себе
увагу праця проф. В.К. Борисенко [3]. Це одна з небагатьох праць з етнічної
культурі греків, де розглядається сучасний стан грецького весільного обряду.
Висвітлення весільної обрядовості мало місце в рамках наукових конференцій [4].
Новизна роботи полягає в
тому, що при вивченні весільної обрядовості використовується комплексний
підхід. Разом з історичною літературою в науковий оборот вводяться
етнографічні, лінгвістичні і фольклорні джерела, з використанням термінології
урумів - греків-тюркофонів і румеїв - греків - еллінофонів з етимологічними
поясненнями, що дозволяє розглянути дане явище в часі і просторі. Стаття написана
на основі досліджень ХІХ - ХХ ст. та польових матеріалів, зібраних під час
етнографічних експедицій у грецьких селах Донецької області у 1970-2002 рр. [5]
Традиційно шлюби між
греками бралися лише в рамках рідного села. Шлюби між урумами і румеями, так
само як і з росіянами, українцями і представниками інших народів, аж до початку
ХХ ст. були дуже рідкісними [6]. В 70-і роки ХХ ст. значно збільшилося число
міжнаціональних шлюбів, а в даний час звертає на себе увагу тенденція до
зростання кількості шлюбів з представниками інших національностей, особливо
слов'янами. Але останні наші дослідження показали, що найстійкішими є шлюби між
греками в рамках одного села [7].
Тепер перейдемо
безпосередньо до розгляду самого весільного ритуалу, який складається з
послідовно чергуючих обрядових дій: передвесільної, весільної і післявесільної
обрядовості. Традиційне грецьке весілля - дугкун (турец. dühün), гамус (грец. γαμος) завжди розігрувалося повно і послідовно, з дотриманням безлічі
найдрібніших дій. Багаторазові опитування знавців традиційного грецького
весілля свідчать про те, що в різних селах деякі обряди вже забуті, але в
цілому весілля зберігає загальний стрижень, хоча є локальні відмінності, на
яких ми акцентуватимемо увагу.
В грецьких селах довгий
час вибором нареченої займалися батьки нареченого. Але вже на початку XX
століття питання шлюбу обговорювалися і з молодятами. Основною передвесільною
обрядовою дією є сватання - аравона, аравонязму (дав. грец. αρραβών), шаннамах (крим. татар.). Досвідчені в весільних справах
близькі родичі або сусіди нареченого пукушарс, прокоршар (грец. προξενητης - сват) приходили в будинок до батьків нареченої з подарунком смадъ,
цінність якого була різною. Так, в с. Сартана це була хустка з двома
срібними монетами, скріпленими воском [8], в с. Чермалик одна лише хустка, в с. Старий Крим - шовкова
хустка і золота каблучка для нареченої, а в В. Янисолі «симадъха»
складався з 20 копійок, каблучки, шарфа або кофти та карбованця - все це
складалося в довгий рушник, який у свою чергу перегинався кілька разів і
набирав форми трикутника [9]. Під час цієї зустрічі призначався час для заручення молодят - мегала
аравонис (греч. μεγάλος αρραβώνας від др. гр..μέγας αρραβών) - велике сватання.
На сватання
запрошувалися музиканти. Всі грецькі свята, і особливо сімейні обряди та
звичаї, супроводяться музикою [10]. В традиційний інструментарій греків входила
гіміча, чемене, чимане - струнно-смичковий інструмент, який
походить від турецької каманчі (турец. kamançа,
keman - скрипка). До духових інструментів
належали: хавал (татар. къавал, турец. хavalı - має багато повітря) - це сопілка, зурна (турец.
zurna) - сучасний кларнет з 8-9 отворами, який поширений серед
народів Кавказу, Малої Азії, Криму і Близького Сходу, та тулуп - зурна (турец.
tulum - волинка) - це старовинний чабанський музичний інструмент, що
виготовлявся з козиної шкури, яка надувалась повітрям і забезпечувалась дудками
[11]. Важливе місце займали ударні інструменти: давул, даул (турец.
davul - великий барабан) і доре, даіре, даре - бубен, обтягнутий
шкірою і обчіпляний дзвониками. В ХІХ ст. всі ці інструменти були розповсюджені
серед населення Криму [12] та в Туреччині [13]. На сьогодні їх не залишилося ні
у кримських татар, ні в маріупольських греків. Колись найпопулярніший музичний
інструмент - скрипка - відійшов на другий план і зараз використовується тільки
на весіллях.
У греків українського
Приазов'я приготування до весілля починалися за тиждень до вінчання, що є
характерним і для жителів материкової Греції [14]. Починаючи з неділі кожний день був маленьким спектаклем. Уруми,
наприклад, влаштовували «свято сита», де головною дійовою особою була кухарка ащі
(турец. aşçi-повар). Цей обряд досить добре описаний у вищезгаданих роботах.
Але звертає на себе увагу весільна страва «кулво» [15], яка на сьогоднішній
день практично забута. Приготування цієї страви є вельми трудомістким процесом.
По-перше, робився каркас з лози у вигляді півсферичної форми, потім він
обліплювався з тіста різними фігурами, а після випікання, до нього прив'язувалися
цукерки, горіхи і інші солодощі.
Передвесільним урумським
обрядом був і «обряд хени», відомий в тюркському світі практично у всіх
народів. Полягав він у фарбуванні волосся і нігтів нареченої, але по суті - це
був сумно-прощальний вечір нареченої з батьківською домівкою. Хресна мати
відводила наречену до себе додому для обмивання «делинъ амами» (турец. gelin
- наречена; hamam - банити). Поверталася наречена додому під червоною
хусткою - алъ дуванъ. В.А. Горделівський звертає особливу увагу на цей
ритуал, що займає почесне місце у весіллі османів. «Обряд хени» - фарбування
волосся - це дівич-вечір, свято жінок… пофарбована хною дівчина перетворюється
ніби в наречену: слово «хинали» в народній мові - синонім слова
«наречена» [16].
У румеїв напередодні
весільного обряду влаштовували демонстрацію посагу «прика» (грец. - προίκα від дав. грец. Προίξ - посаг). У п'ятницю
вечором родички і подруги приходили розглядати вироби нареченої. В кінці ХІХ -
поч. ХХ ст. в суботній вечір, коли у нареченого і нареченої влаштовувався
весільний бенкет, шафери (друзі нареченого) приносили нареченій півня. Вона
його золотила і повертала назад. В українському весільному фольклорі також
мають місце пісні про міфологічного птаха з «золотими перами», якого наречений
повинен принести на весілля [17]. Ймовірно, ця традиція сходить до часів язичества. Звичаї,
пов'язані з півнем, зустрічаються як в Греції [18], так і в Туреччині [19].
Неділя - це був день
вінчання і весілля в будинку нареченого. Традиційна весільна церемонія починалася
із запрошення посаджених батьків паранфу і паранфіси, роль яких,
як правило, виконували хресні нуна - (грец. νουννά від лат. nonnus - хресна мати) і калота. Їх
запрошували на весілля з великою урочистістю у супроводі музикантів. У ряді
грецьких сіл (Сартана, Чермалик, Камара) за цим запрошенням відбувалося
невелике пригощання, яке організовували посаджені батьки нареченого. А в В.
Янисолі посаджених батьків забирали, а лише на другий день ті влаштовують
пригощання. В цілому слід зазначити, що роль посаджених батьків - не тільки
почесна, але й важлива - вони несуть значні матеріальні витрати і до
сьогоднішнього дня.
Перед вінчанням
проводився обряд одягання нареченої - ніф (νύφη
від дав. грец. νύμφη - німфа), делинъ (турец. gelin - наречена). До
початку ХХ ст. вінчальне плаття нареченої було червоного кольору і часто
переходило у спадок. Звертає на себе увагу традиційний головний убір румейської
нареченої, який називається періфтар (грец. περί
- перший компонент у складних словах і має значення: навколо, з усіх
боків; φταρ - від дав. грец.
κεφάλι; від румейського фталь - голова). Його
надівали перед вінчанням, а також носили перший рік після одруження і на свята.
Періфтар являв собою полотнище довжиною до 3 м і 40 см завширшки і по довгих
краях мав вишукану двобічну вишивку геометричного орнаменту, виконану
кольоровими вовняними або шовковими нитками, золотою канителлю. Кінці періфтара
прикрашала невелика бахрома. Гречанки обгортали не тільки верх голови, але й
шию, а кінець періфтара звисав ззаду, іноді його притискали паском до пояса.
Дослідникам різних часів вдалося зібрати в Маріупольському краєзнавчому музеї
невелику колекцію цих головних уборів [20]. На сьогоднішній день нам насилу вдалося відновити послідовність
одягання періфтара з прикрасами.
Обряд одягання і гоління
жениха - гамброса (греч. γαμπρός - наречений) називався «коронацією» і супроводився награшем «Гамбріятку»
[21]. Обов'язковою досі є церемонія гоління у присутності хрещеного батька
і парагамбросів (παραγαμπρός, грец. παρα
- знаходиться поряд). Аналогічні обряди мають місце у народів Малої
Азії і Закавказзя [22].
Вінчатися наречений і
наречена їхали окремо. Супроводжувала наречену хресна мати, яка заздалегідь її
викупляла. Причому проходив цей ритуал обов'язково в пісенній формі під акомпанемент
зурни і бубна. Після благословення батьків наречена під сумний марш «Нифятку»
[23] сідала на гарбу,
запряжену волами. В обов'язковому порядку не тільки наречена, але й усі гості
повинні були показати свій смуток [24]. В урумських весіллях ця частина обряду носила на собі відбиток
стародавньої східної традиції викрадення нареченої [25]. «Наречений виносив
наречену на руках з будинку і садив її на приготовлену гарбу… у такому вигляді
всі присутні відправлялися в церкву у супроводі молодих людей з музикою і
піснями, при цьому один з них ішов попереду з голою шаблею» [26]. Взагалі звичай іти
попереду весільної процесії з прапором або шаблею характерний для болгар [27] і турок [28].
Після закінчення обряду
вінчання вся церемонія поверталася в будинок нареченого, де їх зустрічала
свекруха - петъера (грец. πεθερά), хайната (турец. kaynana), виконуючи танець «Дубурджа»,
як би запрошуючи їх зайти в хату. Далі виконувався обряд «обсипання» молодят,
який широко існував у стародавніх греків, римлян і слов'ян [29]. Мати нареченого брала
в руки тарілку, наповнену солодощами і дрібними монетами, обсипала молодят і
гостей, а порожню тарілку розбивала на щастя. Після чого всі заходили в
будинок. Цікава особливість збереглася в с. Сартана і с. Чермалик. Свекруха
брала мізинець правої руки нареченої, умочувала його в тарілку з медом і робила
хрести. В с. Н. Каракуба, перш ніж ввести молодят в будинок, хрести
випалювалися на лутках, що нібито перешкоджало проникненню злих духів. Цікаво,
що звичай робити хрести зустрічається лише у острів'ян Кріту [30].
Після повернення з
церкви наречених пригощали вином. В урумських селах вони пили з «великої чарки
турецького срібла з ручкою». Після цього починається весільний бенкет. В
румейських селах він починався після того, як прозвучить награш «Трапезітку».
Під цю мелодію танцювали всі запрошені.
В минулому всі грецькі
весілля супроводжувалися танцями. Вони виконувались в різні моменти весільного
обряду. Танець «Ярим-ава» (турец. yarım -
неповний, незавершений, hava - мелодія, наспів) [31] - весільний танець
найстаріших жителів села після вінчання молодих під час весільної ходи. Він
виконується в спокійному темпі в колі або півколі, але обов’язково з чіткими
рухами. Танець «Дубурджа» (турец. duburacı - веде подвійну гру), який відрізнявся своєю оригінальністю,
виконувався тільки матір'ю перед гостями і нареченими після звершення обряду
вінчання та повернення їх з церкви у батьківський дім. Незвичайність цього
танцю полягає у використанні нетрадиційних рухів для грецьких танців - вибивання
та вистукування. Танець «Джин-ава» (турец. cavan-ava) виконувався
протягом весілля двічі: коли наречений, озброєний шаблею, забирав наречену з
батьківського дому, та під час обряду обдарування молодих - «саачув» (турец.
sağaçuv - від «сіяти»). В обох випадках у танці брали участь чоловіки різного віку. Ще в
кінці ХІХ ст. танці, які виконувалися на початку весільного бенкету виключно
старими, вийшли з побутування: «Ер аваси» (турец. er-avası, татар. акъай аваси - чоловічий танець) та «Агир аваси»
(турец. ağır - avası - важкий або повільний, статечний, урочистий танець; татар. агьыр
аватар) [32]. «Трапезитка» (грец. τραπέζι - стіл) - застільний
весільний танець, під час якого гості вітають наречених, пританцьовуючи під
музику сидячи, не виходячи з-за столу.
Але найпопулярнішим
танцем у грецьких селах Приазов’я є «Хайтарма» [33]. Різновидів цього танцю
багато. Всі вони похідні від кримськотатарської «К'айтарми» [34]. Греки,
які проживали в Криму поряд з татарами, перейняли багато їх звичаїв, а серед
них такий: при одруженні в дім нареченого приїжджав численний табір родичів,
земляків нареченої, де відбувався взаємний показ хореографічного мистецтва [35]. До сьогоднішнього дня «Кайтарма»
залишається улюбленим танцем багатьох народів Криму [36].
Другий день весілля був
менш урочистим, але більш відповідальним. Основними подіями цього дня був обряд
під назвою «солодка горілка», поширений у народів Середземномор’я [37], обмін подарунками і
одаровування молодят - харизмата.
Обряд «Солодка горілка» -
гъальти рахи (грец. γλυκός - солодкий, тур. Raki - виноградна горілка.), билли
рахи (турец. ballı -
медовий) - одне із знакових понять у традиційному грецькому весіллі. Її
приготування і пригощання нею означає успішне з'єднання молодожонів, причому
обряд був обов'язковим тільки за наявності явних доказів цнотливості нареченої.
Напій несли в будинок батьків нареченої разом з тваринами (баран, курка,
півень), а відсутність голови - знак ганьби молодої. В даний час цей обряд
практично забутий. Але основні події другого дня - це обмін подарунками між
найближчими родичами і одаровування молодят - харизмата (χάρισματα від дав. грец. Χάρις - подарунок). Сучасна система взаємного одаровування родичів
зазнала деяких змін: звузилося коло одаровуваних, дарування проводиться в
перший день весілля і збільшилася цінність самих подарунків.
Висновки
Тепер підведемо підсумки
і звернемо увагу на зміни в сучасному весільному ритуалі маріупольських греків,
що йдуть по лінії спростування та зменшення обрядових дій. Фольклорні елементи
втратили своє пряме значення, але зберігаються як данина традиції. В весільній
обрядовості греків досить стійко зберігаються етноспецифічні риси, які
сформувалися не стільки під впливом етногенетичних процесів, скільки внаслідок
взаємодії греків з іншими народами, насамперед тюркськими та
східнослов‘янськими.
Подальше дослідження
духовної культури та міжетнічних контактів греків Приазов’я допоможе відтворити
цілісну картину історичного минулого й сучасного цього народу.
Література
1. Марков С.И. Заметки о быте греков Приазовья // Мариуполь и его
окрестности. - Мариуполь, 1892. - С. 406-438.
2. Ксенофонтова-Петренко О.Н. Семейные обряды в с. Сартана //
Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. - М.: Наука, 1979. - С. 173-185.
3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди греків Призов’я // Під
одним небом: Фольклор етносів України. - К., 1996. - С. 69-78.
4. Богадица Т.К.
Современный свадебный обряд греков Приазовья (пос. Сартана) // Мариуполь:
история и перспективы. Научно-практическая конференция. Сборник трудов. -
Мариуполь, 2002. - С. 157-158; Моруженко О.Б. Новые и традиционные черты
свадебной обрядности греков Приазовья // Донбасс и Приазовье: Проблемы
социального, национального и духовного развития. Тезисы докладов международной
научно-практической конференции. - Мариуполь, 1993. - С. 143-145; Моруженко
О.Б. Традиционная свадебная обрядность в Греции и у приазовских греков // Україна-Греція: історія та сучасність. Тези міжнародної
наукової конференції. - К., 1993. - С. 93-95.
5. Польові етнографічні експедиції в грецьких селах Приазов'я в
1970-і роки проводилися проф. В.І Наулком, який люб'язно передав матеріали цих досліджень
автору даної статті. В останнє десятиріччя автор статті разом із студентами
історичного факультету МДІ проводили комплексне етнографічне дослідження всіх
грецьких сіл Приазов'я.
6. Браун О. Мариупольские греки // Живая старина. - СПб., 1890. -
Вып.ІІ. - С. 86.
7. Такай вывод сделан на основании анализа опросных листов о
брачных приоритетах греков Приазовья.
8. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця. - С. 174
9. Наулко В.И. Материалы полевых этнографических исследований. -
Рукопись. - С. 6.
10. Практично вся музика маріупольських греків є віддзеркаленням
кримської народної музики. За висловом Л.С. Юносова, дослідника кримськотатарської
музики, музичне мистецтво Криму сформувалося під впливом багатьох культур.
Народи, які населяли Кримський півострів, близькі за мовою, звичаями і
музичними традиціями. Багатовікове спільне мешкання сприяло появі кримської
народної музики.
11. Бирих А.К. Мокиенко В.М. Степанова Л.И. Словарь русской
фразеологии. Историко-этимологический справочнтк. - СПб, 1998. - С. 96.
12. Алиев Ф.М. Антология
крымской народной музыки. - Симферополь,
2001. - С. 339-347; Хартахай Ф. А Историческая судьба крымских татар
// Вестник Европы. - 1867а. - июнь. - С. 141-174.
13. Олесницкий А. Песни
Крыма. - М., 1910. - С. 15
14. Моруженко О.Б. Анализ традиционной свадебной обрядностив
Греции и у приазовских греков // Матеріали вузівської наукової конференції
професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи:
історичні науки, політологія. Книга І.-Донецьк, 1997. - С. 26.
16. Горделевский В.А. Османская свадьба. - М 1915. - С. 6.
17. Вовк Х. Студії з
української етнографії та антропології.
- К., 1995. - С. 197.
18. Венгер В. Эллада. Картины Древней Греции, ее религия,
могущество и просвещение. - М., СПб, 1868. - С. 47.
19. Серебрякова М.Н. Семья
и семейная обрядность в турецкой деревне. - Л., 1978.-С.
39.
20. МКМ. - Фонды. №409; №413; №415; №424; №427; №456; №470; №474;
№475 ТКО.
21. Ашла А.А. Песни…
22. Марков С.И. Указ. праця
- С. 423; Державин Н.С. Свадьба у
анатолийских греков // Известия кавказского отделения РГО. - 1914.-Т.17.-С.
211; Акритас П.Г. Свадебные обычаи абхазских греков // Советская этнография. - 1936. - №4-5. - С. 91.
23. Ашла А. Песни греков
Приазовья, 1988.
24. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця - С. 179.
25. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. -
СПб., 1910. - Т.14. - С. 124.
26. Анторинов Ак. Домашний быт мариупольских греков // Известия общества любителей
естествознания, антропологии и этнографии.-Т.13.-Вип.1. - Труды
этнографического отдела. - Кн.3. - Вип.1. - 1874. - С. 46.
27. Россия…. - С. 202.
28. Серебрякова М.Н. Семья и семейный быт…. - С. 24.
29. Латышев В.В. Очерки греческих древностей. - СПб.: Алатея,
1997.-С. 226; Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских. Х.
1881. - С. 97
30. Баранцевич Е.М. Остров Крит и события на нем (Историко-географический
и этнографический очерк) СПб., 1897.-С. 80; Народы зарубежной Европы. - Ч. 1. -
М.: Наука, 1964. - С. 588.
31. В с. Велика Янісоль танець «Ярим - ава» називають танцем біля
порога.
32. Марков С.И. Указ праця. - C.429.
33. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. - Мариуполь, 1995. - С.
25.
34. Мелодії кримськотатарської «Кайтарми» зустрічаються у
молдованів, румун, болгар, турків. Виконання «Кайтарми» вимагає від музикантів
великої віртуозності. Відомий серед греків Приазов'я музикант В. Мазін звертав
увагу на труднощі для виконання цієї мелодії музикантами інших національностей
у зв'язку із специфічними особливостями метроритміки.
35. Тресков И.В. Фольклорные связи Северного Кавказа и Крыма. -
Нальчик, 1963. - С. 267.
37. Марков С.И. Указ. праця… - С. 420; Ксенофонтова - Петренко
О.Н. Семейные обряды…. - С. 180; Лебедева Э.И. Свадьбы. - Симферополь, 2003. -
С. 19; Георгиева И. Обичаи при сватба // Пирински край. Етнографски. Фолклорни
и езикови проучвания. - София, 1980. - С. 405.