Велика грецька колонізація
Зміст
Вступ
Розділ
1. Загальні причини колонізації
Розділ
2. Основні напрямки Грецької колонізації
Розділ
3. Класова боротьба в колоніях
Розділ
4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я
Висновок
Використана
література
Вступ
Актуальність.
У VIII-VI
ст. до н. е. перенаселення Греції і гостра нестача землі зумовили колонізацію
та утворення грецьких міст-колоній на берегах Мармурового, Чорного та
Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії
та Північній Африці. Велика грецька колонізація
була
у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами:
війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком
ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел
отримання сировини, зокрема металів, заліза, міді, олова, свинцю, золота,
срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації VI
ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало
жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.
Грецька
колонізація актуальна, тому що відіграла суттєву роль як в історичному житті
самих греків, так і в житті племен і народів, з якими в результаті колонізації
греки прийшли в безпосереднє і тривале зіткнення.
Мета.
Метою великої грецької колонізації був пошук
нових земель через стрімке зростання кількості населення та
загрозу
голоду і боргового рабства, але була й інша причина масових від'їздів за море:
боротьба між демосом та аристократією. Якщо
програвав демос, то його ватажки, побоюючись помсти, рятувалися втечею. Якщо ж
демос перемагав, то за своє життя боялися знатні люди.
Також слово "колонізація" не повинне вводити нас в оману. Греки не
приходили з метою завоювати місцеві племена, та і не мали достатніх сил для
цього. Їхні стосунки з місцевим населенням були зазвичай мирними і
взаємовигідними.
Завдання.
Головне завдання, яке стояло перед колоністами це була ліквідація перенаселення
континентальної Греції, і цим самим вони хотіли значно збільшити обсяг торгівлі
та створити передумови для панування грецьких торговців у Середземномор'ї, а
також розширити сферу поширення грецької культури. Більшість колоністів
складали, як правило, збіднілі і малоземельні громадяни, молодші сини сімейств,
переможені на політичній арені, а також жителі інших полісів. Колоністи,
які брали участь у виведенні нової колонії, повинні були автоматично отримати
землю для обробки і громадянство в новому полісі. Вважається,
що всього за час колонізації було виведено кілька сотень колоній, загальне
населення яких становило 1,5 - 2 мільйони людей.
Розділ
1. Загальні причини колонізації
У
VIII-VI ст. до н. е. одержує широкий розвиток грецька
колонізація. Виникнення поселень грецьких колоністів у країнах Середземномор'я
відіграло суттєву роль в історичному житті самих греків і в житті племен і
народів, з якими в результаті колонізації греки прийшли в безпосереднє
і тривале зіткнення.
Основні
причини колонізації кореняться в загальному ході історичного розвитку грецького
суспільства. Панування родової аристократії, концентрація земельних володінь в
її руках, процес обезземелення і поневолення вільної бідноти змушували останню
до еміграції.
Для
тих, хто зазнавав поразки у
внутрішній боротьбі, часто не залишалося іншого виходу, як назавжди покинути
свою батьківщину і заснувати нове поселення. У ряді випадків у таке становище
потрапляли демократичні елементи: біднота, дрібні і середні землевласники,
ремісники, праця яких починала
витіснятися працею рабів, і навіть багаті – противники
уряду який утвердився. Батьківщину покидали
і переможені аристократи, нерідко зі своїми прихильниками та родичами. Надалі,
з розвитком колонізації і розширенням морської торгівлі, ініціативу у створенні
нових поселень часто беруть на себе найбільш підприємливі представники торговельно-ремісничих
кіл
міського населення, а нерідко і самі
рабовласницькі держави.
Характеризуючи
причини цієї еміграції, Маркс писав: "У
стародавніх державах, у Греції і Римі, примусова еміграція, яка приймала форму
періодичного устрою колоній,
становила постійну ланку
в суспільному ланцюзі. Недостатній
розвиток продуктивних сил ставив
громадян у залежність від певного кількісного співвідношення, якого не можна
було порушувати. Тому єдиним виходом з положення була примусова еміграція ".
Основна
відмінність ранніх грецьких колоній від колоній фінікійських полягало в тому,
що грецькі колонії спочатку володіли всіма рисами землеробських поселень, що
мали торговельні зв'язки лише зі
своїми метрополіями, тоді як фінікійські
представляли собою найчастіше торговельні
факторії. Землеробськими поселеннями були колонії, засновані в VIII ст. до н. е..
Грецькі
поселення, що виникли приблизно у той же час на узбережжях Південної Італії і
Сицилії, що славилися своєю родючістю, також носили землеробський характер.
У
містах, які заснували велике число колоній, як, наприклад, в Мілеті, утворити,
за переказами, більше 60 колоній, колонізаційна проблема набула настільки великої
ваги, що опинилася в центрі уваги
держави. У таких містах стали обиратися особливі посадові особи –
так
звані ойкісти, на обов'язку яких
лежало влаштування нових поселень. Часто в колонії виселялися не тільки
громадяни даного полісу,
але разом з ними і мешканці інших міст. У таких випадках місто, що створює
колонію, набувало значення збірного
пункту для всіх бажаючих переселитися в нове місце. В обстановці загального
підйому економічного життя, що характеризує даний період, деякі
засновані поселення швидко перетворювалися на такі ж великі міста, якими були
їхні метрополії.
Грецькі
колонії були такими ж незалежними полісами, як і їх метрополії. Зв'язок між
колонією і метрополією, як правило, виливався
у форму дружніх або союзних відносин, але це були відносини двох самостійних
держав, між якими виникали і конфлікти, які
часом доходили до збройних зіткнень.
Отже,
основною причиною грецької колонізації був пошук нових земель, а також усунення
з полісів надлишкового населення.
Розділ
2. Основні напрямки Грецької колонізації
Грецька
колонізація VIII-VI ст. до н. е. розвивалася одночасно в декількох напрямках. У
міру розвитку колонізації виникли й зміцніли нові зв'язки. Відносини
грецьких колоністів з місцевими племенами, які ще не
вийшли з первісно-общинних відносин, набувають у цей час
великого значення.
З багатьма з місцевих племенами
у греків встановилися мирні відносини на грунті торгового обміну, який приносив
колоніям величезні вигоди, проте непоодинокими були і випадки військових
зіткнень.
У
VIII-VII ст. до н. е.. в колонізації Південної Італії прийняли участь
вихідці з цілого ряду міст і областей Греції. Сюди, наприклад, переселилися
після завоювання їхньої батьківщини
Спартою багато жителів західної області Пелопоннесу-Мессенії, які оселилися в
місті Регії, незадовго перед тим заснованому халкідянами
на березі Мессинскої протоки. До
Південної Італії переселялися і жителі самої Спарти, що заснували колонію
Тарент на березі однойменної затоки. У свою чергу Куми заснували поблизу від
себе ще ряд колоній, в їх числі Неаполь («Нове місто»). Протягом другої
половини VIII і в VII ст. на узбережжях Сицилії та Південної Італії виникло
ще багато інших колоній, заснованих жителями різних грецьких міст. Колонізація
цих узбережжях набула
настільки широкого розмаху, що вже в VI ст. за ними і особливо за районом,
розташованим навколо Тарента, затвердилася назва "Велика
Греція".
Багато
колоній у Великій Греції заволоділи значними площами родючої землі, поставивши
в залежне від себе положення місцеве корінне населення. Часто це викликало
військові зіткнення греків з місцевими племенами. На грунті територіальної
експансії, торговельного суперництва і
боротьби за політичне переважання військові зіткнення нерідко відбувалися і між
самими колоніями. Зіткнення між полісами
часто-густо перепліталися з гострою
соціальною боротьбою,
між різними політичними угрупованнями, тому що ті ж суспільні процеси, які
відбувалися в корінних грецьких містах, розвивалися і в колоніях, і тут серед
населення виділялася аристократія, яка
емігрувала з метрополії, що прагнула утриматися при владі, і тут відбувався
процес майнового розшарування.
На
грунті територіальної експансії відбувалися зіткнення греків з етрусками та
карфагенянами. Так, карфагеняни за допомогою етрусків
витіснили з острова Корсика фокейских
греків, які намагалися заснувати тут свою колонію. Карфагеняни утримали за
собою значну частину Сицилії, не допустили організацію
грецьких колоній в Південній Іспанії і в західній частині
південно-африканського узбережжя і міцно утримували за собою острів Сардинію.
На
південно-східному узбережжі Середземного моря виникли дві значні грецькі
колонії – Навкратіс в Єгипті, на одному з рукавів нільської дельти, і Кірена на
узбережжі Лівії, на захід від Єгипту. Особливість устрою Навкратісу полягала в
тому, що земля для створення цієї колонії була виділена єгипетським царем і нею
була обмежена в Єгипті територія, на якій могли селитися і торгувати греки,
виплачуючи Єгипту податок. Тому населення Навкратісу становили переселенці з
різних грецьких міст. Ці переселенці в рамках спільного для
всіх них поліса продовжували зберігати своє особливе автономне керування.
Навкратіс розвинув досить значну ремісничу промисловість, вироби якої, багато в
чому наслідувалися староєгипетськими,
широко експортувалися, у тому числі і в Передню Азію. Друга колонія на
африканському узбережжі Середземного моря –
Кірена
була заснована в середині VII ст. переважно дорійським полісами. Надалі навколо
Кірени виросло кілька інших поселень. Політичне об'єднання цих поселень на чолі
з Кіреною охопило цілу область
– Кіренаїку.
Кіренаїка славилася винятковою родючістю. Головними предметами її вивезення
були: пшениця, оливкова олія, фініки і ін.
У
колонізації Північного Причорномор'я головна роль належала іонійським
містах малоазійського узбережжя і перш за все Мілету.
У VII-VI ст. ним була заснована Ольвія на правому березі Буго-Дніпровського
лиману і ряд колоній по обидва береги Керченської протоки
– стародавнього
"Боспору
Кіммерійського". Найбільшими з
них були Пантікапей (сучасний
Керч) і Феодосія на східному узбережжі Криму, Фанагорія і Гермонасса на
узбережжі Таманського півострова. Єдиною дорійською
колонією на північно-чорноморському узбережжі
був Херсонес, заснований у V ст. в 3 км від нинішнього Севастополя переселенцями
з Гераклеї Понтійської (нині місто Ереглі в Малій Азії).
Торгівля
з греками в Північному Причорномор'ї та в інших районах грецької колонізації
сприяла подальшому розпаду
первісно-общинного ладу у місцевих племен. Все більш помітним стає також сильний
вплив грецької культури на вищі верстви навколишніх племен. З іншого боку,
зближення грецьких переселенців з місцевим населенням наклало свій відбиток на
весь хід соціально-економічної та політичної історії колоній і характер їхньої
культури. Взаємопроникнення культур греків і місцевих жителів і входження
деяких місцевих елементів до складу населення колоній більшою чи меншою мірою
характерні для всіх районів, охоплених грецької колонізацією, хоча взаємини
колоністів з місцевим населенням приймали різні форми.
Істотну
роль зіграла колонізація і для історичного розвитку корінної
території Греції. Прискорений колонізацією зріст
ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях
ремісничо-торговельні прошарки
демосу, які боролися з родовою аристократією.
Таким
чином, колонізація VIII-VI ст. до н. е.
була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків
родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції.
Розділ
3. Класова боротьба в колоніях
Про
внутрішні події соціально-політичного життя грецьких
колоній в перший період їх існування відомо не багато.
Деякі дані є про становище в полісах Великої Греції (Сипілії
і Південної Італії). Вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба.
Відомості про громадські рухи
VII ст. у містах-державах Великої Греції говорять про те, що тут навіть раніше,
ніж у метрополії, широкі верстви грецького населення виступили з вимогою запису
законів.
До нас дійшли звістки про законодавство Залевка (близько 650 р.) з Локр Італійських
і Харонда (близько VI ст.) з
Катани в Сицилії. Наскільки можна судити на підставі уривчастих даних, ці
закони віддзеркалювали
відносини, що склалися в землеробських громадах. Так, наприклад, законами
Залевка заборонялася будь-яка посередницька торгівля, хлібороб ж міг продавати
свої продукти тільки безпосередньо споживачеві. Заборонялися також письмові
договори; угоди повинні були складатися в усній
формі
при свідках.
Розвиток
товарно-грошових відносин призвів
до загострення протиріч між великими землевласниками і торговельно-ремісничими
верствами населення. Так само, як і в грецьких полісах Егейського басейну, в
західних грецьких колоніях ці
процеси знайшли своє вираження в політичних переворотах, пов'язаних з
встановленням тиранії.
Тиранія
в грецьких містах Сицилії з'являється в кінці VII
ст., але досягає особливого поширення у другій половині VI
ст. За переказами, першим сицилійським тираном був Пантетій (у Леонтіні). У
першій половині VI ст. зробив політичний переворот в Акраганті
(Агрігента) Фаларіс. Опорою цього тирана були, як передає традиція, ремісники і
будівельники, зібрані ним для спорудження храму Зевса. В кінці VI ст. панування
олігархів у Гелі було повалено вождем демократичних верств населення Клеандром,
який утримував владу протягом семи років; стільки ж часу правив
після Клеандра його брат Гіппократ, який вів активну зовнішню політику: він
опанував Наксос, Леонтінамі та інші
міста, успішно воював з сіракузянами,
але загинув у битві з сікуламі. Його наступник Гелон (491-478) опанував
Сіракузами і став засновником досить великої
східно-сицилійскої
держави з центром у цьому місті; Сіракузи ще більше зміцніли
завдяки союзу з тираном Акраганта - Фероном.
Демократичні
перевороти, нерідко пов'язані з встановленням тиранії, відбувалися у другій
половині VI ст. і в ряді південно-італійских
міст. У Сібарісі, великому торговому
центрі Великої Греції, стався демократичний переворот, наслідком якого було
встановлення тиранії і війна з аристократичним Кротоном,
що закінчилася повним руйнуванням Сібарісу
(509 р.). Незабаром, однак, аристократія Кротона була позбавлена влади в
результаті народного повстання. Тиранічний спосіб правління встановився і в Кіме,
Таренті, Регії. Найбільш тривалим цей
режим був в останньому місті, де тиран Анаксілай довгий час (494-476) тримав
владу в своїх руках. Кімскій тиран Арістодем наприкінці VI ст. захопив владу,
спираючись на низи міського населення. Він випустив засуджених з темниць і
нібито навіть звільняв рабів.
В
іншій області грецької колонізації – в землеробській Кірені в VII
і VI
ст. панувало олігархічне управління на чолі з радою і царем. Але
й тут у другій половині VI ст. широкі верстви вільних домоглися реформи, яка
обмежувала
економічну та політичну могутність царя. Однак демократична розбудова держави
відбулася пізніше, вже у V ст., і
перемога демократії тут була нетривкою.
Спільним
для всіх цих рухів було прагнення до захоплення влади та політичних прав торговельно-ремісничими
верствами населення. Внутрішня боротьба ще більше загострювалася у зв'язку із зовнішньополітичною
обстановкою, так як прагнення грецьких міст Західного Середземномор'я до
панування на торгових шляхах призводило до серйозних конфліктів з
карфагенянами, а потім і з етрусками.
Розділ
4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я
З
елліно-римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я.
Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він
називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що
основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII
ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.
Скіфи
(VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши
степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і
господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки
археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів.
У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення
він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили
осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю,
цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж.
Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада
худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали
данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів
Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять
протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського
народу.
Описуючи
річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві
жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься
осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові
скіфи жили в чотири- або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з
чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів.
Зверху
кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи
сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.
В
осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих
царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи
виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики,
наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та
керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між
скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед,
віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з
дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний
торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини,
заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності
скіфських царів.
Майже
одночасно з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там
розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні
причини: перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення
торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги.
Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою
заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для
цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля
колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я — на VI
ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного
моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких
поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому
лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик
на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.
Найвищого
розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі
політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували
Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена,
які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими
містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу,
шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили
металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети
розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та
вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст —
ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні,
скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на
берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців.
Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то
випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея,
Пантікапей, Херсонес та ін.
У
V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею
якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей,
Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя
сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало
землеробство. Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них
сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної
аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували
переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових
культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев'яним плугом,
запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні
мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи
на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом,
виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю.
Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.
Населення
Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ
археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і
художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з
міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому
світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний
торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину
збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів.
В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра,
рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина,
оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних
каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У
царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту
крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного
Причорномор'я, серед них скіфи.
У
IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві
зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька
Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна
сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в
Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст
Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від
них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця
витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів.
Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси
міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.
У
II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу
Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом
зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її
васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть,
але колишньої величі досягти не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися
будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому
Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки.
Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми
варварськими племенами.
Однак
загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили
імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я,
економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися
торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і
відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів.
Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах
Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду
проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею
залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III
ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в
результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала
IV ст. н. е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного
Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи
господарства.
Первісна
доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років
люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне
виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий
характер. Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством.
Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до
відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості.
Подальший розвиток виробництва поява та використання металевих знарядь праці
зумовили виникнення перших цивілізацій.
У
період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу
досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від
східного патріархального до класичного античного рабства.
В
економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у
країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною
працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному
виробництві в усіх сферах господарства.
Матеріальна
культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві,
ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня
розвитку досягли будівельна справа, архітектура.
Якщо
у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та
піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і
тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел
поповнення армії рабів.
У
Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У
Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало
латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей
період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.
Головною
формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька
морська торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції
домінувала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала
внутрішній торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система,
банківська справа, комерційне і боргове лихварство.
Отже,
із появою греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя
розвинулася міська цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими
контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української
периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не
органічною частиною українського середовища.
Висновок
Велика
Грецька колонізація, яка розпочалась у VIII
ст. до н.е. і тривала до VI
ст. до н.е. набуває широкого розвитку. Причиною її
стала гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом. Колонії стали центром
торгівлі греків з варварами. Засновані колонії
були незалежні від своїх метрополій, тобто від грецьких міст, з яких походили
переселенці. Відносини між місцевими племенами і метрополіями були мирними,
базувалися на рівноправних договірних засадах.
Впродовж
усього часу тривали тісні культурні та економічні зв’язки з грецьким світом –
містами Середземномор’я, а згодом і північного узбережжя Чорного моря – та з
навколишніми племенами.
Із
V ст.
до н.е. починається класичний етап історії античних міст. У цей час еллінський
світ переживає період небаченого розквіту грецької культури: створюється багато
величних пам’яток архітектури і мистецтва, розвиваються наука, література, які
залишилися назавжди в скарбниці людських цінностей.
Істотну
роль зіграла колонізація і для історичного розвитку корінної
території Греції. Прискорений колонізацією зріст
ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях
ремісничо-торговельні прошарки
демосу, які боролися з родовою аристократією.
Таким
чином, колонізація VIII-VI ст. до н. е.
була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків
родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції. Не
зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного
життя грецьких колоній в
перший період їх існування відомо не багато, можна
сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова
боротьба.
Із
появою греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася
міська цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці
міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони
були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною
частиною українського середовища.
Використана
література
1.
Злупко С.М. Економічна історія України:
Навчальний посібник. – К., 2006. – С. 53-58.
2.
Крип’якевич І. Всесвітня історія: у 3
кн. – К.: Либідь, 1995 – Кн. 1. – С. 160-163.
3.
Субтельний О. Україна: історія. – 2-е
вид. – К.: Либідь, 1992. – С. 26-28.
4.
Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна
історія України і світу: Навчальний посібник. – Суми, 2000. – С. 25-27.
5.
Черкашина Н.К. Економічна історія:
Навчальний посібник. – К., 2003. – С. 30-32.
6.
"Господарство скіфів, грецьких і
римських колоній Північного Причорномор’я".
http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=5730&Itemid=347
7.
"Велика Грецька колонізація у
Північному Причорномор’ї".
http://bezobeda.net/blog/2006-11-26-627