Історія розвитку макроекономічної науки

Історія розвитку макроекономічної науки

ВСТУП

«Люди, які ніколи систематично не вивчали економічну теорію, схожі на глухих, які намагаються оцінити звучання оркестру»

П. Самуельсон

Є області знань і життєвого досвіду, про яких, здається, може судити будь-кого з нас. Крім політики, до таких сфер відносяться медицина і, звичайно ж, економіка. Це не випадкове, адже економіка - наука емпірична, пов'язана з практикою безпосередньо. Кожний з нас, незалежно від підготовки, повсякденно стикається з економічними явищами. Всі ми трудимося - створюємо цінності або підвищуємо свою кваліфікацію, отримуємо прибутки, звертаємося до ринку, стежимо за цінами, є споживачами. Економіка вивчає homo economics" - економічну людину, його дії і інтереси. І також як в медицині, де для постановки діагнозу треба добре знати функціонування здорового організму, необхідно передусім розібратися в законах функціонування здорової економіки.

Економіка покликана визначати, як максимально ефективно використати обмежені ресурси - природні запаси, капітали, трудові резерви. Детально всім іншим галузям знань, економіка включає набір аксіом і доказів, придатних для аналізу в будь-яких конкретних умовах. І в цьому вузькому значенні вона не може бути національною, також як не може існувати американської фізики або німецької математики. Ціни товарів всюди визначаються співвідношенням попиту і пропозиції, із зростанням прибутку відбувається зменшення споживаної його частини і зростання що нагромаджується.

Але у економіки є принципова відмінність від точних і природних наук: вона має справу не з окремою людиною на незаселеному острові, але з членом суспільства, схильного до впливу традицій, національного менталітету і політичних інститутів. Інструментарій економіста має тому національну специфіку.

ХХ вік був в історії економічної думки етапом макроекономіки. Велика система - це не тільки безліч малих підсистем - фірм і галузей, але вже і нова якість. Її діями управляють інші механізми. Макросистема не може бути описана категоріями мікросистеми (ціною, прибутком, конкуренцією і інш.). Тут необхідні нові макро-показники, нові методики і інструменти.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що макроекономічний аналіз стає основою державної політики, розробки програм, виборчої (′′крапкових′′) методів впливу. Але макроекономічні знання аж ніяк не є далекими від підприємництва. Адже такі формули, як зворотна залежність між інфляцією і безробіттям в масштабі суспільства, або між банківським процентом і темпами зростання валового продукту, між зростанням інфляції і пониженням обмінного курсу вітчизняної валюти необхідно знати, хоч би для того, щоб передбачувати зміни кон'юнктури і вірогідні контрдії уряду, напрям державного регулювання економіки.

Основні проблеми теми:

• Макроекономіка - складова економічної науки.
• Обєкт, субєкт макроекономіки.
• Функції макроекономіки.
• Історія розвитку макроекономічної науки.

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ МАКРОЕКОНОМІКИ

1.1 Предмет макроекономіки

Широковживаним і добре відомим є визначення макроекономіки як науки, що вивчає економіку з точки зору її цілосності. Макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення відображає той факт, що її висновками керуються ті, хто формує і здійснює економічну політику.

Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства в цілому. Слід розрізняти макроекономіку як сферу народного господарства і макроекономіку як науку. М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин. Отже, предмет макроекономіки включає:

національну економіку як єдине ціле, тобто макроекономічну систему,

окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їх економічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництва, державний і приватний сектори, сфера домашніх господарств тощо),

сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту),

економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини),

стратегію економічної поведінки держави, тобто макроекономічне регулювання і основи економічної політики.

Макроекономіка - це той особливий погляд на економічні відносини, яким на них має дивитись керівник уряду, державний діяч, політик, зрештою, будь-який громадянин, коло зацікавлень якого не обмежується родинними проблемами.

Слід розрізняти макроекономіку як сферу народногподарства і макроекономіку як науку. М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин.

Виходячи з цього,потрібно розмежувати дві сторони предмету макроекономіки - позитивну і нормативну. Позитивна М. це теоретична макроекономіка, специфічне завдання якої - привести в систему,пояснити і узагальнити факти, що стосуються механізму функціонування народного господарства як цілого.

Нормативна М. - це практичні рекомендації державі по проведенню певної економічної політики, пов'язаної з регулюванням е.с. чи переходом до іншої е.с.

При цьому слід пам'ятати слова Дж.М.Кейнса щодо значення економічної теорії взагалі: "Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій,які застосовують безпосередньо в господарській практиці. Вона є скоріше методом,ніж вченням, допомагаючи тому,хто оволодіє нею,приходити до правильних висновків".

Необхідно виділяти і прикладну макроекономіку - конкретну економічну науку, що розробляє конкретні моделі розвитку економічної системи.

Ми вивчаємо теоретичний аспект макроекономіки.

Теоритична макроекономіка застосовує специфічний набір методів і прийомів дослідження свого предмету.

Будь-яка наука, яка досліджує природу і суспільство,є емпіричною у тому розумінні, що виходить із даних процесів і явищ.М. також виходить із фактів життя. При цьому проводиться різниця між відомими і невідомими даними -перші використовуються для наступних теоретичних узагальнень,а другі є результатом теоретичного аналізу.

Ігнорування фактичних даних може привести до порушення відповідності теорії реальній дійсності. Приклади такого роду можна знайти в багатьох школах економічної науки-зокрема, марксистсько-ленінському аналізі суспільних процесів. Тому абсолютно неприпустимим є довільний відрив теорії від відомих фактів, макроекономіка повинна забезпечувати фактологічну коректність теоретичних формулювань.

1.2 Функції макроекономіки

Функціональне призначення М. випливає із її предмету. До основних функцій М. слід віднести: теоретичну або пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну(прогнозування розвитку економічної системи); практичну(розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей); методологічну(М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).

Теоретична М. - одна із базових економічних наук в структурі економічної теорії, або " економікс". Окрім неї в "економікс" виділяють політичну економію, теоретичну мікроекономіку.

М. в комлексі "економікс" є теоретичним фундаментом для цілої системи економічних наук. М. як наука фундаментальна разом з іншими теоретичними дисциплінами започатковує вивчення системи економічних наук.

фізіократія марксизм сміт економіст

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ

2.1 Класичний період

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла в 30-і роки ХХст., у період світової економічної кризи.

Але свій початок макроекономіка бере ще у XVIст. У 1576 році француз Жан Боден обгрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю грошей та товарів.

Макроекономічну спрямованість також мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г.Кинга, які біля 300-т років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.

Першими авторами наукової політичної економії є У. Петті (Англія) і П. Буагільбер (Франція). Одного з них - У. Петті називають Колумбом політичної економії.

Як відомо, Колумб не збирався відкривати Америку, а лише шукав морський шлях до Індії. До кінця життя він не знав, що відкрив новий континент. Щось подібне сталося і з У. Петті, який, як всі економісти того часу, друкував памфлети, що переслідували конкретні, інколи навіть корисні, цілі. Найбільше, що він приписував собі,- це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії. Це і є справжня "економічна Америка", відкрита новим Колумбом.

У. Петті про багатство і шляхи його примноження

Отже, Уільям Петті є засновником політичної економії в Англії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60 - 80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його "батьком політичної економії" і "найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом".

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку У. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця - це батько і активний принцип багатства, а земля - його мати".

Для збільшення багатства країни У. Петті пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед працею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у господарському житті. Тому, уточнює У. Петті, якщо якась держава вдається до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи цю тезу, У. Петті звертає увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У цих та інших роздумах У. Петті проявляє себе як прихильник кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, необхідних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція щодо ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатство", з іншого - У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, фокусуючи увагу виключно на ролі грошей як засобу обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринком, що випливає з функції грошей як засобу збереження цінностей.

Тому багато в чому справедлива критика меркантилізму супроводжується в працях У. Петті і деякими тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх У. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під якими розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Неприйняття меркантилістичних ідей відбилося у творчості У. Петті як у характеристиці суті багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

Заробітну плату У. Петті зводив до мінімуму засобів існування. "Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату такої ж кількості праці". Пізніше його погляди будуть поділяти й інші представники "класичної школи", наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга У. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину. У. Петті розуміє , що вартість, створена працею робітника, - це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є джерелом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований У. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту, У. Петті виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати "ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки".

Він прозірливо писав про важливість вирахування національного доходу і національного багатства країни - показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. У. Петті вперше здійснив підрахунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знехтував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т.д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагальненій формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживання, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т.д.

У. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював із законами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

У. Петті трактує гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається розмірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку - кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

Теорія грошей і кредитів протягом наступних двох століть здебільшого розвивалася в рамках цих ідей, висловлених У, Петті, або у полеміці з ними.

2.2 Фізіократія - французький варіант класики

В ученні фізіократів можна знайти вже систему теоретичних економічних поглядів.

М. Кондратьєв

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIIIст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кугообороту, так звану Економічну таблицю (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часом. Ф.Кене був одночасно і економістом, і лікарем. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно повязані один з одним. При цьому кожен орган, виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію, еквівалентно обмінюється своєю роботою з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

Франсуа Кене - визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго,В. Мірабо, В. Дюпонде Немур, Г. Летронтаін.), яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації. ...Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологія дослідження

Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму". За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "верховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупними земельними власниками; останні, об'єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розоріння, безладдя, несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.

Проте слід відзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичними та практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу, який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієї теорії та месіонізм у поглядах на свою роль.

Вчення про "чистий продукт" і класи

У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля - це єдине джерело багатства" - та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства - класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу власників - землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу - всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Положення про капітал, гроші і торгівлю

Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обгрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією - основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією - оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою - "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Аналіз кругообігу господарського життя

Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обгрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки .Ним виявлений взаємозв' язок, який він характеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням".

Разом з тим "Економічна таблиця" втілила в собі всі основні положення вчення фізіократів: 1) суспільство поділяється на три класи (земельних власників, фермерів і "некорисних"); 2) чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві; 3) для промисловості характерно лише додавання вартостей; 4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції; 5) капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіталу і доходу.

В "Таблиці" Ф. Кене гроші - не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці у "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому - на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомію та фізіологію. Це - перший в історії економічної думки досвід макроеко-номічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене - перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї - це зародки майбутніх економічних теорій.

2.3 Економічна теорія Адама Сміта

Центральний мотив - душа "Багатства

народів"- це дія "невидимої руки";

отримуємо ми свій хліб не з милості

пекаря, а з його егоїстичних інтересів.

Марк Блауг

Головний недолік Економічної таблиці Ф. Кене полягав у тому, що вона не давала пояснення, як в економіці забезпечуються природні закони, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це запитання відповіли представники класичної теорії. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Представник цієї теорії - Адам Сміт. Сміт розглядає дві ціни: 1) природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку, 2) ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Згідно із вченнями Сміта, ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта- видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки - теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер лишається живою фігурою економічної науки.

Природа багатства

Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" він виділив як її центральну проблему - економічний розвиток суспільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожного народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зрозуміти, що економіка будь-якої країни, заСмітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кожного народу".

Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті - доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.

Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого - для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства і доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти - підвиїцуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали окремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспільства чином".

Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насамперед слід звернутися до особливостей його методології.

Сутність "економічної людини"

Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",- така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює , наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.

Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцінкою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, продовжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як досконалий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.

А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг досконалої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.

Проблеми торгівлі і поділу праці

Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім -промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркантилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім національну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам меркантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на друге - зовнішню, а на третє - транзитну. В останній частині аргументи А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держави, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за розміром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами споживання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношеннях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдання політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могутності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предметами споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж сприяти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".

Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для майбутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.

Теорія вартості

Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією економічної науки.

Ознайомимося з теорією вартості А. Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між корисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.

Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то ".. .більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість якого постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.

Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вартості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення - вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Про продуктивну і непродуктивну працю

До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основних постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі другої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також закріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як завершена праця". Відповідно - непродуктивна праця, за Смітом,- це послуги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною - працю, яка обмінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної теорії він був подоланий.

Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.

Теорія грошей і доходів

Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особливими положеннями. Але як й інші його теорії, вона приваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргументованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзначає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, золото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі першої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується мер-кантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатство полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність навпаки - у їх нестачі.

Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інакше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.

Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласники). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя країни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.

Доход робітників - заробітна плата - за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,- попереджає автор "Багатства народів,"- "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з методо не підвищувати заробітну плату робітників вище за її існуючий рівень".

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних виступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у теорії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".

2.4. Економічне вчення Карла Маркса

Значення Маркса для сучасної економічної полягає в тому, що його роботи - це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності.

Василь Леонтьєв

Протилежний підхід до оцінки регулюючих можливостей ринку пропонує марксистська ідея. К.Маркс розробив дві моделі господарського кругообороту - моделі простого та розширеного відтворення. Він дійшов висновку, що в умовах постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до зниження. Ця обставина, на думку Маркса, позбавляє капіталістів бажання перетворювати неспожиту частину додаткової вартості в інвестиції. Внаслідок цього процес господарського кругообороту гальмується, скорочується виробництво, виникає криза, відбувається зубожіння людей, що зрештою руйнує капіталістичну ринкову систему.

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи (1825,1836,1847 рр.) мали місце виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Перші твори марксизму

Першим політекономічним твором марксизму вважається праця Фрідріха Енгельса(1820-1895 рр.)"Нариси до критики політичної економії" (1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи.

У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після завершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що становлення капіталістичної промисловості є результатом промислового перевороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використовував цю працю Енгельса.

Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К. Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демократія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями видатних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав автор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної теорії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта-Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб'єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об'єктивно.

Методологія дослідження

За визнанням самого К. Маркса, методологічно він виходив одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта-Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля-Фейєрбаха і французького утопічного соціалізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивної праці тощо, у других - ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх - поняття класової боротьби, елементи соціального устрою суспільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т.п.

Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі не залежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість".

Капіталізм і теорія класів

На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою багатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку капіталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу доходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілковитої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неантагоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробництва не будуть більше об'єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Характеристика капіталу

На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин К. Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії "капітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і встановлення влади над робочою силою.

У К. Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них очевидне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість - минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Капіталу" про взаємозв'язок походження додаткової вартості і самозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".

Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна будова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом. Саме через це поняття він переходить потім до ще більш важливої, на його думку, характеристики - норми експлуатації, яка визначається як відношення між додатковою вартістю і змінним капіталом. Поділяючи капітал на постійний і змінний (а не як Сміт- Рікардо - на основний і оборотний), К. Маркс має на увазі як специфіку руху виділених ним частин капіталу, так і специфіку впливу кожної з цих частин на масу додаткової вартості у вартості продукту. Зокрема, про рух капіталу докладно говориться у розділі 8 другого тому "Капіталу", де мова йде про оборот капіталу, відповідно до якого постійний капітал переносить свою цінність на створюваний продукт частинами, а змінний - цілком, тобто підлягає відшкодуванню після кожного виробничого циклу. Різниця тут у тім, що постійний капітал, на відміну від змінного, може перетворюватись або в машини і обладнання, або в необхідну для виробництва сировину і додаткової вартості не створює.

Безпосередньо з грошовим капіталом пов'язане марксистське розуміння поняття цієї категорії, виражене схемою руху капіталу: Г - Т - Г + г, де гроші використовуються для наживи, придбання додаткового капіталу, отримання прибутку. К. Маркс визначає капітал, як самозростаючу вартість, створену додатковою працею робітників.

Він звертає увагу на те, що капітал - це не річ, а характеристика певних виробничих відносин у рамках буржуазного суспільства. Незважаючи на те, що К. Маркс у ряді місць "Капіталу" говорить про постійний, грошовий, товарний капітал, але всі ці форми служать лише зовнішнім проявом і виразом капіталістичних виробничих відносин. Цим зовнішнім виразом, за яким нерідко приховується істинна суть економічних відносин, автор "Капіталу" намагається розкрити справжню причину самозростання капіталу, яка полягає у створенні додаткової вартості найманим пролетарем.

Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додаткової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюється, що це протиріччя можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку. Перше зводиться до показника, який розраховується як відношення додаткової вартості до змінного капіталу . Друге (оскільки мова йде про "зовнішню форму" додаткової вартості) розглядається як відношення додаткової вартості до сукупного капіталу, тобто до суми постійного і змінного капіталу, виражене у відсотках.

При цьому, як вважав К. Маркс, суть історичного феномену розв'язки полягає в тому, що норма прибутку має тенденцію до зниження не у відповідності до положення Рікардо-Мілля про підвищення цін на продукти першої необхідності, яке виникає через демографічні фактори і спадну (в силу "закону") родючість землі, а через рух органічної будови капіталу у бік зменшення в загальному капіталі частини змінного капіталу, зумовленого нагромадженням капіталу. У свою чергу нагромадження капіталу - це, за Марксом, процес збільшення в конкурентній боротьбі розмірів фірм і компаній, тобто "концентрації і централізації" капіталу, який одночасно супроводжується зростанням "промислової резервної армії" або, іншими словами, ростом абсолютної величини безробіття і "офіційного пауперизму". Таку суть нагромадження капіталу К. Маркс назвав "абсолютним загальним законом капіталістичного нагромадження". У третьому томі "Капіталу" К. Маркс аналізує процес виробництва капіталу в цілому, перетворення додаткової вартості у прибуток, утворення норми прибутку.

Однією з основних у "Капіталі" К. Маркса є трудова теорія вартості, спираючись на яку він потім висуває теорію додаткової вартості і висновки, які з неї випливають, про антагоністичну та експлуататорську сутність капіталізму.

Про трудову теорію вартості мова йде вже у першому розділі першого тому "Капіталу", де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до вартості і пропорційно кількості праці, яка потрібна для їх виробництва.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принципове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в товарі, К. Маркс надав їй виключного значення, вважаючи, що в цьому, фактично, і полягає вся таємниця критичного розуміння питання.

З одного боку, К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне - необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме в формі конкретної і абстрактної праці. В листі до Ф. Енгельса від 24 серпня 1867 р., відразу ж після завершення підготовки до публікації першого тому "Капіталу", К. Маркс писав: "Найкраще в моїй книзі: 1) підкреслений уже в першому розділі двоїстий характер праці залежно від того, чи виражається вона в споживній, чи в міновій вартості (на цьому грунтується все розуміння фактів); 2) дослідження додаткової вартості незалежно від її окремих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т.д.".

Конкретна праця - це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця - це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витрата людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історичним явищем товарного виробництва.

З урахуванням якісних відмінностей праці, тобто неоднакової інтенсивності і кваліфікації праці, далі вводиться положення про середню суспільну працю, а точніше - "суспільно необхідний робочий час" або про витрати часу "при середньому в даний час рівні вправності та інтенсивності праці". Таким чином, трактування вартості, засноване на вимірі трудових витрат, є, за Марксом, єдино правильним, незважаючи на те, що залежно від попиту і пропозиції ціна товару може зростати або падати відносно вартості.

К. Маркс не відмовляється від трудової теорії вартості. Просто, заявляє він, у розвиненій економіці у перетворенні вартості в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження основа - праця, і тому "ціна виробництва" - це те, що Адам Сміт називає природною ціною, Рікардо - ціною виробництва, або вартістю виробництва, а фізіократи - необхідною ціною, оскільки в подальшій перспективі ціна виробництва є обов'язковою умовою пропозиції (розділ 10, том III).

Вартість робочої сили

Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім'ї. її рівень залежить від продуктивності праці, яка в свою чергу зумовлена ступенем механізації і технологічного оснащення виробництва, що в остаточному підсумку є перешкодою для росту заробітної плати, тому що техніко-еко-номічний прогрес породжує постійний надлишок робочої сили. Останній визначає результат обміну між капіталістами і робітниками не на користь Робітників.

Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "неоплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".

Згідно з переконанням К. Маркса, реальна заробітна плата "ніколи не зростає пропорційно до збільшення продуктивної сили праці" і навіть профспілки, на які б могли розраховувати робітники, в умовах економіки вільної конкуренції не можуть як-небудь серйозно змінити таку ситуацію. Більше того, як дає зрозуміти автор "Капіталу", зниження вартості товарів і послуг у грошовому виразі завдяки росту продуктивності праці буде кожного разу спричинювати адекватне зниження цін на товари, які купує робітник, і реальна заробітна плата в результаті істотно не збільшується, а звідси недалеко і до обіцяної їм "пауперизації" і "розумової деградації" робочого класу.

Теорія додаткової вартості

Виробництво додаткової вартості - ключова проблема першого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоретичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів - власників засобів ви-робництва.

. За Марксом, товар, по-перше, спроможний задовільняти потреби людей, тобто має споживну вартість; по-друге, виробляється для обміну, може обмінюватись на інші товари, тобто має вартість. В основі цієї двоєдиної якості лежить висунуте Марксом положення про двоїстий характер праці-В умовах товарного виробництва праця виробників є, з одного боку, конкретною працею, яка створює споживну вартість, а з іншого - абстрактною, яка створює вартість. Праця - творець вартості - є праця не для себе, а для інших, для обміну, для продажу на ринку.

. В основі вартості товару лежить тільки одне джерело, один виробничий фактор - праця найманого робітника. Всі товари є продуктами людської праці. Вимірником вартості товарів служать витрати робочого часу, причому не індивідуальні, а суспільно необхідні, усереднені витрати.

. Найманий робітник отримує за свою роботу заробітну плату. Заробітна плата оплачує не працю, а специфічний товар - "робочу силу". Особливість робочої сили полягає в тому, що вона має властивість створювати продукт (товар), вартість якого вище вартості самої робочої сили, тобто того, що необхідно для підтримки життя робітника і його сім'ї.

. Отже, капіталіст, наймаючи робочу силу, оплачує її здатність до праці і набуває права примусити робітника працювати понад той час, який необхідний робітникові для забезпечення деякого мінімуму життєвих засобів. У результаті створюється різниця між вартістю, створеною працею виробника товару, і вартістю робочої сили - заробітною платою, яку оплачує капіталіст як "ціну" товару "робоча сила". Ця різниця і являє собою додаткову вартість - частину матеріалізованої у товарі праці робітника, яка безплатно присвоєються власником підприємства.

. Додаткова вартість лежить в основі доходів власників капіталів - підприємницького прибутку, торговельного прибутку, відсотка.

"Таємниця" експлуатації, за Марксом, криється в тому, що робоча сила, як будь-який товар, має дві якості: вартість і споживну вартість. Додаткова вартість є не "відрахування із праці робітника" (як вважав Рікардо.- Авт.), а результат еквівалентного обміну. Робоча сила продається і купується за вартістю, але її вартість, або "ціна", нижча, ніж вартість створеного нею продукту.

Тому висновок автора "Капіталу" такий - джерелом додаткової вартості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які продають свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні К. Маркса - це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї робочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додаткового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капіталістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом - "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" - це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили - змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капітал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою Цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)

У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю роботою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить питання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політекономія у широкому розумінні - це наука, яка вивчає всі суспільні формації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві".

Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, економічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і споживанням.

2.5 Дж. М. Кейнс: Теорія ефективного попиту

"Загальна теорія..." жахливо написана книга, вона погано організована...

Вона повна ілюзій і плутанини... Коли її врешті-решт подолаєш,

то виявляється, що аналіз у ній явний і у той же час новий.

Коротше кажучи, це - праця генія.

Тіол Семюелсон

Макроекономічні ідеї Маркса не дістали визнання за межами країн соціалізму. М. стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 роках не підтвердила також основного постулату класичної теорії - здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї. Виникла необхідність в новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанської. Кейнс вперше висунув ідею про те, що ринкова рівновага - це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути рівновага за неповної зайнятості і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фінансову і грошову політику, а обєктом впливу вважав сукупний попит.

Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі Загальна теорії зайнятості, процентна і грошей (1936 р.), де показав, що держава, впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки. Ця теорія стала домінуючою протягом кількох десятиліть.

Починаючи з 30-х років, коли робилися спроби поєднати старі, традиційні засоби використання простору і матерії з інноваційними механізмами, у галузі соціальної економіки мала місце гостра боротьба економістів навколо питання про державне втручання і свободу економічної діяльності, протекціонізму і фритредерства. Породжені у зв'язку з цим нові проблеми наукових досліджень і до наших днів не втратили своєї актуальності, оскільки основний їх зміст - державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З того часу беруть свій початок орієнтовані на розв'язання цих проблем теорії, які з позиції сьогодення правомірно розділити на два напрями. Один з них виходить з учення Дж. М. Кейнса і його послідовників, а рекомендовані ними засоби державного втручання в економічні процеси отримали назву кейнсіанських. Другий напрям - це теорії, що обґрунтовують протилежні кейнсіанству концепції. Його представників прийнято називати неолібералами.

Суть та особливості еволюції теорій першого напряму і соціально-економічних моделей, що випливають з них і спрямовані на прийняття державою відповідних заходів законодавчої, виконавчої і контролюючої дії, є предметом викладення у цьому розділі.

Основний зміст своєї концепції Дж. Кейнс виклав саме в книзі "Загальна теорія..." Основна відмінність теорії Кейнса від класичної - заперечення саморегулювання ринкової капіталістичної економіки. Ніякого механізму, здатного забезпечувати таке саморегулювання і стабільний розвиток економіки, не існує. Повна зайнятість при капіталізмі досягається лише у Рідких випадках, і, всупереч твердженню класичної теорії, вимушене безробіття має місце завжди. Саме тому Кейнс зосередив свої зусилля на розробці нової теорії зайнятості, висновки якої погоджувались би з дійсністю а саме - з наявністю при капіталізмі періодичних спадів виробництва! спричиненого ними безробіття.

За оцінками багатьох економістів, "Загальна теорія..." Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику і в нинішній час. її основна і нова ідея полягала в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегулюючою, що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Сприйняття цієї ідеї прогресивним суспільством як належної було зумовлено тим, що до 30-х років XX ст. теза про існування конкуренції між багатьма дрібними фірмами, які є на кожному ринку, була необгрунтованою і безпідставною, оскільки "нерівність", яка виникла в результаті існування монополії й олігополії, розповсюджується на порівняно вузьке коло людей і саме тому вона може бути виправлена втручанням держави.

Новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані полягала, по-перше, у застосуванні макроекономічного аналізу, що зробило автора засновником макроекономіки як окремого розділу економічної теорії, і, по-друге, - в обгрунтованій концепції так званого ефективного попиту, тобто потенційно можливого і регульованого державою попиту. Спираючись на власну, "революційну" на той час методологію дослідження, Дж. М. Кейнс, на відміну від своїх попередників і всупереч пануючим економічним поглядам, стверджував необхідність недопущення з боку держави зниження заробітної плати як основної умови ліквідації безробіття, а також те, що споживання, внаслідок психологічно зумовленої схильності людини до заощадження, зростає набагато повільніше доходів.

У роботі "Загальна теорія..." Дж. Кейнс зосередив увагу на недостатній ефективності споживчого попиту. Саме попит, на його думку, відіграє вирішальну роль у стимулюванні і розвитку виробництва.

У теорії Кейнса національний доход і рівень зайнятості - залежні змінні Розмір національного доходу зумовлений рівнем зайнятості. Сам же національний доход, з одного боку, виступає як фактор, що впливає на ріст споживчого попиту (споживчий попит росте, але не в тій мірі, що доход), з іншого боку, ріст національного доходу залежить від інвестицій.

Теорію Кейнса називають теорією ефективного попиту, виділяючи тим самим найголовнішу ідею. А вона полягає в тому, щоб через активізацію і стимулювання сукупного попиту (загальної купівельної здатності) впливати на виробництво і пропозицію товарів і послуг, підвищити рівень зайнятості. Якщо, наприклад, норма прибутковості дорівнює 12%, а процентна ставка - 6%, то очікувана ефективність капітальних вкладень досить висока і приваблива для інвесторів. Якщо ж норма прибутковості дорівнює 6% і процентна ставка також 6%, то розрахунок на отримання досить високих доходів від розширення і модернізації виробництва, збільшення запасів сировини і комплектуючих виявляється необгрунтованим. Попит на інвестиційні товари падає.

Згідно з висновками, до яких дійшов Кейнс, економічна рівновага визначається в остаточному підсумку рівністю між заощадженням і нагромадженням. А головною проблемою є недостатність сукупного попиту, якому перешкоджає, як уже відмічалось, скорочення граничної схильності до споживання, зниження прибутковості капіталу, розміри котрого зростають, надзвичайна перевага ліквідності (готівки).

Кейнс показав, що у сучасних умовах немає вільного руху цін у бік зниження. Неможливо без кінця знижувати процентну ставку. На якомусь етапі може виникнути така ситуація, коли власники грошей почнуть виявляти обережність і припинять давати їх як позику, будуть тримати гроші в запасі на випадок якихось непередбачених обставин.

Виділимо основні положення, на яких грунтується аналіз автора "Загальної теорії...":

. Сукупний попит не рівнозначний сукупному доходу. Доходи в найбільш загальному вигляді розпадаються на дві частини: споживання і заощадження.

. Заощадження не обов'язково дорівнюють інвестиціям, вони через різні причини "відстають" і не перетворюються в інвестиції.

. При аналізі ситуації, коли виникає нерівність на макрорівні, слід іти не від виробництва, а від попиту. Розміри попиту відіграють більш важливу роль при забезпеченні зайнятості і завантаження виробничих потужностей, ніж рух і "гнучкість" цін.

. Розглядати функціональні зв'язки між найважливішими категоріями слід на макрорівні, що дозволить виявити фактори, які впливають на економічний ріст і рівновагу.

Крім теоретичних основ, слід відзначити і "рецепти", запропоновані Кейнсом з метою забезпечення ефективного попиту як визначального фактора росту і підвищення рівня зайнятості.

. Грошова політика, регулювання процентної ставки. Пропонувалося знизити проценти на кредити, що дозволить збільшити розрив між вартістю кредитів і очікуваною прибутковістю капіталовкладень, а пізніше - їх "граничну ефективність". Підприємці будуть вкладати кошти не у цінні папери, а в розвиток виробництва. Але зниження процентної ставки - це не головний шлях. Кейнс попереджав, що не виключена ситуація, коли грошова маса продовжує зростати, а зниження процентної ставки практично зупиняється. Виникає "пастка ліквідності".

. Бюджетна політика. Щоб стимулювати ефективний попит, Кейнс пропонував збільшити державні витрати, збільшити державні інвестиції і державну закупівлю товарів. Пропонувалося також зменшити податки. Але все ж основним Кейнс вважав нарощування витрат. У подальшому збільшення витрат частини держбюджету буде компенсуватися новими податковими надходженнями, які утворюються за рахунок збільшення виробництва і розширення зайнятості.

Розрахунок робився на те, що держава "буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій". Передбачалось, що розширення інвестиційної діяльності держави буде спрямовано насамперед на організацію суспільних робіт - будівництво шляхів, освоєння нових районів, спорудження підприємств.

. Перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп, які отримують найбільш низькі доходи. Така політика була покликана збільшити попит цих соціальних груп, підвищити груповий попит масових покупців. Схильність до споживання у суспільстві має збільшитися.

. Політика повної зайнятості, спрямована на недопущення значного безробіття, на розширення системи соціального забезпечення. Пропонувався комплекс заходів соціального характеру, включаючи виплату грошової допомоги, розвиток системи довгострокового кредиту і т.п.

Як основний інструмент Кейнс розглядав бюджетну політику, у тому числі збільшення видатків та "розширення" інвестиційної діяльності самої держави. Непрямі методи регулювання, зокрема зниження процентної ставки, вважалось малоефективним.

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє концепція мультиплікатора.

Сказане свідчить про те, що в методології дослідження Дж. М. Кейнса враховуються і такі не менш важливі щодо впливу на економічний ріст неекономічні фактори, як держава, що стимулює споживчий попит на засоби виробництва і нові інвестиції, та психологія людей, яка визначає ступінь усвідомлених взаємовідносин господарюючих суб'єктів. Разом з тим, кейн-сіанське вчення являє собою сукупність методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки і сам Дж. М. Кейнс, і його послідовники, як і неоліберали, дотримуючись ідеї "чистої економічної теорії" і виходячи із пріоритетного значення в економічній політиці суспільства насамперед економічних факторів, визначали їх кількісні показники і зв'язки між ними, як правило, на основі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.

З часу, коли була запропонована Кейнсом модель, пройшло більше піввіку, і хоч такі важливі змінні, як доходність і процентна ставка враховуються в сучасній теорії попиту на гроші, в цілому сучасна модель істотно відрізняється від кейнсіанської. Різниця полягає в тому, що сучасна модель розглядає також інші форми грошових активів, а не тільки готівкові гроші і вклади до запиту.

Концепція мультиплікатора

Нарощування інвестицій і зумовлений цим ріст національного доходу і зайнятості населення може розглядатися як бажаний економічний ефект. Ос-танній здобув в економічній літературі назву ефекту мультиплікатора і означає, що "збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на величину більшу, ніж початковий ріст інвестицій". У розгадці механізму цього "ефекту" міститься відповідь на питання, чому в наукових дослідженнях Дж. М. Кейнса так багато уваги приділено концепції мультиплікатора. За його словами, цей термін увів в економічну теорію ще в 1931 р. Р.-Ф. Кан. У перекладі з англійської, мультиплікатор означає множник, а мультиплікаційний ефект - такий, що збільшує, посилює результат.

Однак, характеризуючи "мультиплікатор зайнятості" - співвідношення між збільшенням сукупної зайнятості в галузях, безпосередньо пов'язаних з інвестиціями, запропонований власний коефіцієнт Дж. М. Кейнс назвав "мультиплікатором інвестицій". Він, на відміну від мультиплікатора Р.- Ф. Кана, характеризує положення про те, що "коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то доход збільшується на суму, яка в К разів перевищує приріст інвестицій". Причина цього, підкреслює Дж. М. Кейнс, полягає в постійно згадуваному ним же "психологічному законі", згідно з яким "по мірі того, як реальний доход зростає, суспільство бажає споживати постійно зменшувану його частину".

У теорії Дж. Кейнса під мультиплікатором розуміється коефіцієнт, або множник, який показує залежність зміни прибутку від зміни інвестицій.

У своїй економічній програмі Кейнс дотримувався положення, що "держава має здійснювати свій скеровуючий вплив на схильність до споживання частково через систему податків, частково - шляхом фіксування норми процента та іншими методами".

Кейнс пропонував регулювати не тільки інвестиції, але й національний доход. Засобом для цього він вважав податки, вимагаючи їх підвищення з метою вилучення заощаджень для збільшення державних інвестицій.

Далі він доходить висновку про те, що "принцип мультиплікатора" дозволяє дати загальну відповідь на питання, яким чином коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, характерізуються значно більшою амплітудою. Але, за його твердженням, "навіть якщо в нерозвиненому суспільстві розміри великі, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятість буде набагато сильнішим у розвиненому суспільстві, оскільки можна припустити, що саме в останньому поточні інвестиції становлять значно більшу частку поточної продукції".

Через кілька десятиріч, розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, Гелбрейт писав, що "ці доходи мають бути інвестовані і, таким чином, витрачені або компенсовані витратами ще когось. В іншому випадку споживча спроможність буде знижуватись. Товари будуть залежуватися на полицях, обсяг замовлень зменшиться, обсяг виробництва спаде, а безробіття зросте. У результаті відбудеться спад виробництва ".

Підсумком свого дослідження Кейнс вважав створення теорії, яка "вказує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які тепер в основному належать приватній ініціативі, тому що "саме у визначенні обсягів зайнятості, а не в розподілі праці тих, хто вже працює, існуюча система виявилась непридатною". Тому, затвердженням Дж. М. Кейнса "запровадження централізованого контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, потребує значного розширення традиційних функцій уряду...Але при цьому залишаються широкі можливості для виявлення приватної ініціативи і відповідальності".

Слід зазначити, що до Кейнса економісти не звертали належної уваги на те, що заощадження властиві споживачам, а інвестиції - виробникам, Рішення перших і других не завжди узгоджуються між собою. Тому ло-ічним є те, що ефективний попит і насамперед інвестиції мають стати об'єктом державного регулювання.

Кейнсіанська революція дійсно мала місце. Проте, слід зауважити, щ0 революція відбулася не просто в економічній політиці, а й у теорії. Це не означає, що всі елементи цієї теорії були відразу визнані.

Навпаки, перше видання "Загальної теорії..." ще не було розпродане, як почалася критика окремих частин учення Кейнса, яка з того часу не припиняється. Невдовзі вчення Кейнса спіткала доля теорій Рікардо, Маркса, Вальраса і Маршалла: його інтерпретували, зводили до графіків і альтернативних математичних моделей "Кейнс 1", "Кейнс 2" і т. д. У результаті Кейнс став автором, якого всі цитують, але ніхто не читає.

В цей час значний внесок в розвиток макроекономіки зробили англ. вчений Кларк, амер. економіст українського походження С.Кузнец, амер. економіст російського походження В.Леонтьєв та ін.

Проте в період нової світової економічної кризи 70-х років ХХ ст. виявилось, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний результат і що вплив держави на сукупний попит у період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію.

Неокласична теорія включає ряд теорій, які суперечать кейнсіанській теорії (монетариська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін.).

Отже, сучасна М. не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх субєктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.

РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ І РОСІЇ

3.1 Розвиток ідей класичної школи

Жоден з напрямів економічної науки не виник у вакуумі, а кожен з них має відповідне конкретно-економічне підгрунтя... Україна, незважаючи на своє минуле недержавне становище, була батьківщиною вчених-економіс-тів загальновизнаного світового авторитету.

Степан Злупко

Відмітною рисою розвитку та викладання політичної економії в університетах України було те, що воно грунтувалось на вищих досягненнях світової економічної думки. З початку XIX ст. чітко простежується зв'язок з ідеями А. Сміта, на животворному грунті яких формувалася та розвивалася політична економія в Україні. Видатний український вчений-економіст М. А. Балудянський (1769 - 1847) у своїй "економічній системі" першим з українських економістів у 1806 - 1808 рр. виклав і спробував розвинути основні положення "Багатства народів". Він правильно визначив "теорію Адама Сміта , основану на праці й обміні", як систему, що вбачає багатство народу "в міновій цінності всіх виробів". У 1802 - 1806 рр. чернігівський віце-губернатор М. Політковський зробив перший повний російський переклад праці Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народів". Скорочений переклад "Багатства народів" А. Сміта українською мовою у 1913 р. видав О. Михалевич у Львові.

Харківський, Київський та Новоросійський (нині - Одеський) університети стали своєрідними опорними пунктами класичної політичної економії не лише в Україні, але й у всій Російській імперії. Найбільш відомими представниками класичної школи тут були професори Т. Ф. Степанов, І- В. Вернадський, Г. М. Цехановецький, М. М. Вольський та ін. Українські вчені відчутно надавали пріоритет трактовкам проблем вартості і розподілу, капіталу, грошей тощо А. Сміта та Ж.-Б. Сея. Разом з тим у них не було спрощеного зведення природи людини до примітивного "гомо еко-номікуса" А. Сміта (тобто "людини економічної", яка в своїй діяльності керується виключно особистими егоїстичними інтересами). Турбота про примноження національного багатства поєднується у них з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства. Звідси - критика положень Сміта про продуктивну і непродуктивну працю, багатство, більш широке і правильне розуміння предмету політичної економії.

Для переважної більшості українських політекономів класичного періоду характерним було різко критичне відношення до економічної теорії марксизму (М. X. Бунге*, Д. І. Піхно, А. Я. Антонович таін.). Разом з тим окремі представники економічної науки (М. Зібер, М. Коссовськийтаін.) докладно аналізували теорії вартості (цінності) та інші теорії класичної політичної економії і марксизму, досить прихильно ставились до економічної теоріі К. Маркса і популяризували її.

Глибинну основу інтересу суспільства до економічної думки завжди становила необхідність відшукати вирішення актуальних і складних проблем суспільно-економічного життя в той чи інший період. Зрозуміло, що ці проблеми змінювались у залежності від змін у розвитку суспільства та економіки. Тому в розвитку ідей класичної школи в Україні досить помітно вирізняються два етапи. Перший з них охоплював період до 60-х рр. XIX ст. і характеризувався впливом фізіократії та пізніших варіантів класичної політичної економії. Найбільш відомим представником фізіократичної школи в Україні, яка розвинулась дещо пізніше, ніж на Заході, був Василь Каразин (1773-1842), ініціатор заснування Харківського університету і реформи освіти в Російській імперії. Досить оригінально український вчений вирішував питання про зв'язок народного добробуту, підприємництва та управління. Він підкреслював, що "народна розкіш лише породжує і підтримує дух промисловості у державах". В. Каразин розрізняв матеріальний, моральний і політичний добробут народу, ставив його в пряму залежність від зростання народонаселення, а також від способу управління.

У прикладному аспекті фізіократія знаходила свій вияв у працях видатних випускників Києво-Могилянської Академії, агрономів-економістів Андрія Самборського (1732-1815), Михайла Ліванова (1751 -1800), Антона Прокоповича-Антонського (1762-1848) та ін. Завдяки діяльності випускників Києво-Могилянської Академії в Україні склалися агрономічні осередки: Батуринський, Харківський, Ніжинський, Миколаївський таін.

Видатну сторінку в розвитку ідей класичної школи в Україні склали праці першого викладача політичної економії Харківського університету (1805-1806 та 1810-1819 рр.) професора Йозефа Ланга. Випусник юридичного факультету Фрайбурзького університету (Німеччина) під час своєї педагогічної діяльності в Харкові написав всі свої твори на економічні теми.

В першій праці "Про вищий принцип політичної економії" (1807) Й. Ланг розвиває ідеї "Економічної таблиці" Ф. Кене і також створює трьохсекторну модель народного господарства. Але на відміну від "Економічної таблиці" Кене він ділить економіку на сільськогосподарський, промисловий і грошовий сектори. Кругооборот в народногосподарській системі Ланг аналізував за допомогою простих лінійних рівнянь та цифрових прикладів, створюючи три так звані національні баланси. Говорячи мовою сучасної термінології, Ланг дав у своїй праці статичну модель економічної рівноваги.

У другій праці "Основні напрями політичної арифметики" (1810) Ланг поглибив свою першу макроекономічну модель народногосподарського кругообороту. Хоч і тут він розробляв трьохсекторну модель економіки, але сектори виділені дещо інші. Ланг визначив їх як три класи: сільськогосподарський, промисловий та служилий (двір, чиновники, церква та ін.). Між ними вирізняються потоки продуктів та послуг і знову розраховуються три баланси у вигляді системи лінійних рівнянь. Окрім абстрактних схем Ланг намагався тут на основі своєї моделі зіставити економіку тодішньої Російської імперії з економікою інших європейських країн.

Нарешті, в роботі "Що є гроші?" (1815, її оригінал знаходиться в Історичній бібліотеці в Москві) Ланг пішов ще далі. Він створив елементи того, що в сучасній економічній науці називається таблицями Г1о\у оі Гипйз (РОГ) або 8осіа1 АссоипїМаігісе8(8АМ). Вони розроблені в 70-ті рр. XX ст., тобто Й. Ланг висунув свою ідею цих матричних таблиць за півтора століття до їх сучасного оформлення.

За оцінками ряду сучасних вчених, професор Харківського університету Й. Ланг хронологічно займає місце між Ф. Кене і К. Марксом, а за рівнем економічного аналізу його теорія суспільного відтворення або кругообороту суспільного капіталу не тільки зіставна з теоріями Ф. Кене та К. Маркса, але в дечому переважає їх.

У галузі політичної економії українські вчені Д. Журавський, Т. Сте-панов, І. Вернадський та інші представники класичної школи використовували теорію трудової вартості, фритредерство для обгрунтування необхідності капіталістичного шляху соціально-економічного розвитку. Криза феодально-кріпосницької системи, поступове зростання капіталістичних відносин у всіх галузях і сферах економіки - та вісь, навколо якої оберталась полеміка і до якої застосовували ключові поняття класичної політекономії.

На другому етапі розвитку ідей класики, що охоплював другу половину XIX ст., центральною стала проблема вже капіталістичного розвитку економіки України в складі Російської імперії. Відповідно змінилась не лише проблематика досліджень, але й створились більш сприятливі умови Для розвитку економічної науки. Праці українських представників класичної політекономії другої половини XIX ст. А. Антоновича, Г. Цехано-вецького, М. Коссовського та ін. відзначалися критичним аналізом попередніх теорій вартості і розподілу доходів, пошуком нових концепцій.

3.2 Ідеї марксизму в роботах українських економістів

Основні праці М. Зібера: "Основи політичної економії" (1873), "Життя і праці Д. Рікардо" (1874), "Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" (1885) та інші. Цінною є складена М. Зібером програма проведення статистичних досліджень, опублікована в 1875 р. під назвою "Досвід програіми для збору статистико-економічних відомостей"; вона вважалася тоді однією з кращих і була використана земськими статистиками Чернігівщини, які, до речі, своїми дослідженнями збагатили статистичну науку. Зібер адресував свої статистико-методичні праці дослідникам не тільки селянського життя, а й міського населення, зокрема робітництва ("Матеріали для спостереження (вивчення) над суспільно-економічним життям міста").

Праця М. Зібера "Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" за своїм задумом і глибиною посідає помітне місце у світовій економічній літературі. Своє дослідження

М. Зібер починає з розгляду вартості та її елементів, маючи на увазі передусім економістів англійської школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, Мак-Кулох). При всій повазі до економістів класичної школи, М. Зібер мав свій погляд на питання вартості й капіталу і всіляко його відстоював. Дослідник зауважив, що економісти нерідко різні явища розглядали без урахування їх відмінних якісних характеристик, і це призводило до вульгаризації у відображенні господарської діяльності. В останній вчений вимагав чітко розрізняти приватне і суспільне господарство. На думку Зібера, метод економічної науки має бути науковим, що вимагає дотримання відповідних правил і принципів.

На основі проведеного аналізу різних поглядів на вартість вчений дійшов висновку, що "спеціально корисна праця є єдиним елементом споживної цінності, так само, як відділена від своїх спеціальностей загальнолюдська праця є єдиним елементом вартості й мінової вартості". Отже, М. Зібер став на позицію трудової теорії вартості.

Регулятором економічних процесів і явищ М. Зібер вважав працю. "Якщо дивитися на суспільну економію з висоти пташиного польоту,- писав дослідник,- то не можна не переконатися, що регулятором мінових пропорцій може служити лише одна праця, втілена у продукті". Наведені слова свідчать про те, що М. Зібер досить категорично висловився на користь трудової теорії вартості, з позицій якої критично оцінював теорію витрат виробництва, попиту і пропозиції тощо. Здається, вже під впливом К. Маркса він дещо недооцінював розгляд споживної вартості в системі економічного аналізу. "Відводити споживній вартості або просто корисності речей у відношенні до потреб таке почесне місце,- писав М. Зібер,- є справою вкрай не науковою і тому такою, що не веде до пізнання дійсних законів обміну".

Спираючись головним чином на матеріал першого тому "Капіталу", М. Зібер виклав його основні проблеми, а саме: теорію вартості та грошей, поняття про капітал, про виникнення і збереження капіталу, про причини прибутку з капіталу і вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, про просту і складну суспільну кооперацію, машини і крупну промисловість, теорію нагромадження капіталу та капіталістичний закон народонаселення. Згідно з твердженням М. Зібера, К. Маркс здійснив визначення тих економічних понять, які школою А. Сміта - Д. Рікардо були доведені до рівня теоретичної ясності та конкретизації. Проблеми вартості, грошей, капіталу і т.ін. український учений поставив, так би мовити, на відповідне місце, яке ніколи не влаштовувало доктринерських марксологів.

М. Зібер урахував складність сприйняття марксової теорії недостатньо підготовленими читачами. Через те вчений робив спеціальні відступи від тексту, пояснюючи в них аргументації автора "Капіталу". Тому й не викликав здивування той відомий факт, що багато прихильників марксизму знайомились з його економічним ученням на основі названого дослідження М. Зібера, а не завдяки читанню "Капіталу".

До "Капіталу" М. Зібер у цілому поставився позитивно, виділивши вузлові економічні проблеми і так докладно їх виклавши, що важко буває розрізнити авторство. Саме через те дослідження М. Зібера можна було використати для пізнання економічної теорії К. Маркса. Воно створює певні труднощі при установленні текстів, написаних М. Зібером, манера викладу якого не завжди сприяє виявленню спільностей і відмінностей у підходах до господарських явищ. У цьому полягала сила і слабкість зіберов-ського тлумачення "Капіталу", яке високо оцінив сам Маркс.

К. Маркс визнав в особі М. Зібера вченого європейського масштабу, що є, звичайно, компліментом усій українській економічній науці. Зробивши наголос на методі дослідника, він тим самим підтвердив, що мета М. Зібера зовсім не зводилась до коментування і популяризації "Капіталу".

Завдання вченого полягало в доведенні еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії, підвалини якої заклали представники наукової школи Сміта - Рікардо.

Слід відзначити значне дослідження М. Зібера щодо проблеми закономірностей розвитку світової економіки - "Нариси первісної економічної культури"(1881). Нагадавши про те, що останнім часом у вивченні різних сторін життя первісних народів досягнуто великих успіхів, учений підкреслив: "Общинні форми господарства в їх різних стадіях становлять універсальні форми економічної діяльності на різних щаблях розвитку". М. Зібер спростував концепцію російської моделі общинного соціалізму, проти якої виступали українські та європейські вчені. У цьому зв'язку досить згадати видатного українського економіста І. Вернадсько-го (старшого сучасника М. Зібера), котрий почав свої наукові дослідження в період народницького месіанства, що виникло, спираючись на факт існування общин у Росії та їх відсутності в Україні.

"Нариси..." М. Зібера є не тільки економічним дослідженням, вони дають широкий культурний спектр, що охоплює поступову зміну господарського побуту народів, серед яких окреме місце посідають і українці. "Малороси (тобто українці. -Авт.) вважають єдиним джерелом багатства землеробську працю... Працю народ вважав всезагальним справедливим способом для набуття права власності. Він не визнає, наприклад, права на ліс недоторканим, тому що на ліс не використано людської праці, внаслідок чого і порубку чужого, особливо казенного лісу, народ не вважав крадіжкою в повному розумінні цього слова, тим часом як бортняне дерево вважається недоторканим, тому що на нього вкладено працю".

М. Зібер відзначив в історії українського народу надзвичайно цікаву рису - зв'язок економічних прав особистості з характером праці, розподілом праці, господарськими обов'язками в сім'ї. "Те, що господиня сама зробить,- відзначає вчений,- вона може подарувати або продати кому-небудь, і гроші, отримані від продажу, використати на шати своїм дочкам, купуючи намиста, сережки, каблучки, хустки, пояси та інше". Що стосується чоловіка, то він повинен всю свою сім'ю "годувати", "обу-вати", "споряджати верхній одяг", наприклад, свитку, шапку, кожух, кожушанку і пояс. Крім батька і матері відповідні права та обов'язки, що визначалися працею, мали інші члени сім'ї.

Уявлення українців про працю і власність М. Зібер порівнював із ставленням до цих явищ інших народів. На цій підставі він зробив висновок, що "універсальність того способу бачення гідна всякого подиву".

Стверджуючи загальні тенденції капіталістичної природи в економічному розвитку Росії, М. Зібер визначив її національні форми і особливості нагромадження капіталу. Наприклад, казнокрадство він зарахував до таких джерел зростання капіталу, що його можна було назвати винятково російською "спеціальністю". Свої докази дослідник ілюструє багатьма фактами, які свідчили про російську економічну відсталість, зумовлену зокрема збереженням суспільно-економічної та правової опори деспотизму. "Община та артіль,- писав він,- забезпечують існування народу і запобігають утворенню пролетаріату на певному рівні свого розвитку, але вони ж моляться, як можуть, самодержавному правителю і тим фатально і безповоротно роблять його тираном над собою". Протидіяти негативним наслідкам капіталізму потрібно, але про повну його ліквідацію, поки він сам не вичерпає себе, не можна й думати, бо то все одно, що самого себе підняти за волосся. Таким був висновок М. Зібера з приводу розвитку капіталізму в етнічній Росії, утворенню якого мала перешкодити община, що давно перестала існувати в рідному краї вченого - захисника економічної і політичної свободи народів. Недарма дослідник згадував підприємництво і свободолюбство козаків, котрі захищали волю з надзвичайною енергією і котрих саме за це паплюжив московський уряд.

Видатний економіст торкався різних тем, заглянувши у процеси економічного розвитку багатьох країн світу. Це община і держава в Нідерландській Індії, общинно-земельні відносини в середньовічному Ельзасі, історія Швейцарської альменди, доля общинного володіння в Швейцарії, аграрне питання в Ірландії, стан землеробства в Англії та інші. Насичені багатим фактологічним матеріалом, виконані на базі тогочасних досягнень економічної теорії та історії ці дослідження М. Зібера не втратили пізнавального і джерелознавчого значення і досі.

Наявні факти засвідчують помітний вплив М. Зібера на розвиток української економічної думки, персоніфікованої такими видатними особистостями, як І. Франко, С. Подолинський, М. Драгоманов, О. Терле-цький та інші. Позитивно оцінював наукову творчість дослідника М. Ту-ган-Барановський. Творчість ученого мала широкий міжнародний резонанс. Особливо плідним був вплив Зібера на російську економічну Думку, яка шукала теоретичної опори в подоланні народницької ідеології.

Таким чином, М. Зібер залишався вірним класичній школі Сміта - Рікардо, на продовження традицій якої претендував К. Маркс та його прихильники. Не будучи послідовником марксизму в цілому, М. Зібер все ж чимало зусиль віддав засвоєнню та пропаганді його економічних доктрин. Його творчість була чи не останнім намаганням захистити, відстояти трудову теорію вартості в політичній економії на основі наукової аргументації.

ВИСНОВКИ

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним визначенням своєї зрілості вона досягла в 30-і роки ХХст., у період світової економічної кризи.

Свій початок макроекономіка бере ще у XVIст. У 1576 році француз Жан Боден обгрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю грошей та товарів.

Макроекономічну спрямованість також мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г.Кинга, які біля 300-т років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIIIст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кугообороту, так звану Економічну таблицю (1758 р.). Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Але вона була побудована на ряді концепцій, які не витримали перевірку часом. Ф.Кене був одночасно і економістом, і лікарем. Тому модель господарського кругообороту він побудував за аналогією з циклом кровообігу людини. вчений виходив з того, що в процесі кровообігу органи людського тіла нерозривно повязані один з одним. При цьому кожен орган, виконуючи в кровоносній системі свою особливу функцію, еквівалентно обмінюється своєю роботою з іншими органами і завдяки цьому бере участь у відтворенні всього організму.

За аналогією з людським організмом Ф.Кене поділяє суспільство на три класи:

1. продуктивний (селяни),
2. заможний (землевласники),
3. безплідний (ремісники).

Головний недолік Економічної таблиці полягав у тому, що вона не давала пояснення, як в економіці забезпечуються природні закони, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це запитання відповіли представники класичної теорії. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Представник цієї теорії - Адам Сміт. Сміт розглядає дві ціни: 1) природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку, 2) ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Згідно із вченнями Сміта, ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Протилежний підхід до оцінки регулюючих можливостей ринку пропонує марксистська ідея. К.Маркс розробив дві моделі господарського кругообороту - моделі простого та розширеного відтворення. Він дійшов висновку, що в умовах постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до зниження. Ця обставина, на думку Маркса, позбавляє капіталістів бажання перетворювати неспожиту частину додаткової вартості в інвестиції. Внаслідок цього процес господарського кругообороту гальмується, скорочується виробництво, виникає криза, відбувається зубожіння людей, що зрештою руйнує капіталістичну ринкову систему.

Макроекономічні ідеї Маркса не дістали визнання за межами країн соціалізму. М. стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 роках не підтвердила також основного постулату класичної теорії - здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї. Виникла необхідність в новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанської. Кейнс вперше висунув ідею про те, що ринкова рівновага - це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути рівновага за неповної зайнятості і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фінансову і грошову політику, а обєктом впливу вважав сукупний попит.

Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі Загальна теорії зайнятості, процентна і грошей (1936 р.), де показав, що держава, впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки. Ця теорія стала домінуючою протягом кількох десятиліть.

В цей час значний внесок в розвиток макроекономіки зробили англ. вчений Кларк, амер. економіст українського походження С.Кузнец, амер. економіст російського походження В.Леонтьєв та ін.

Проте в період нової світової економічної кризи 70-х років ХХ ст. виявилось, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний результат і що вплив держави на сукупний попит у період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію.

На цьому тлі почала інтенсивно розвиватися неокласична теорія (70-і роки ХХ ст.). її виникнення, з одного боку, було реакцією на марксизм з його критикою капіталізму, з іншого - спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень, висновків, що підтверджували б саморегулюючу здатність ринку. Неокласична теорія має багато напрямків (теорія добробуту, вперше ввела поняття суспільні блага, зовнішні ефекти, монополії).

Неокласична теорія включає ряд теорій, які суперечать кейнсіанській теорії (монетариська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін.).

Отже, сучасна М. не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх субєктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.

список використаної Літератури

1. Базилевич В. Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка.: Опорний конспект лекцій К., 1997.
2. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. К.: Основи. 1998 с. 219-220.
3. Бурус М.., Виплош И. Макроэкономика С- пб, 1998.-544с.
4. Гальперин В.М., Гребенников П.И., Леусский А.И., Тарасевич Л.С. Макроэкономика: учебник /Общ. Ред. Л.С. Тарасевича СПб.: Экономическая школа, 1994.-400с.
5. Геблер Й. Макроекономіка: Навч. Посібник /За ред. P.M. Березюка А.Ф. Мельник : Пер. з нім. -К., 1993
6. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка/ Пер. з англ. В. Мусіенко та В. Овсієнко. К. Основи, 1996.-814с.
7. Духов В.Е.., Решетило В.П. Макроекономіка. - Харьків.: 1998.- 236с.
8. Комісарук М.П. Макроекономіка: курс лекцій. Коломия - 1999 с. 8-13.
9. Макконел, Брю. Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ. ІІ-го изд.. - М.: Республика, 1992.
10. Микро-, Макроэкономика. Практикум./ Под. общ. ред. Ю.А. Огибина.-СПб.: "Литера плюс ", 1994.- 432 с
11. Мэнкыо Н.Г. Макроэкономика. Пер. с англ. М. : Изд-во МГУ, 1994.- 736с.
12. Павловський М. Макроекономіка перехідного періоду. К.: Техніка. 1999.
13. Савченко А. та ін. Макроекономіка. К.: Либідь. 1999 с. 10-23
14. Сакс Дж. Д., Ларрен Ф. Б.. Макроэкономика. Глобальный подход: Пер.с англ.- М. : Дело, 1996.-848с.
15. Семюельсон Пол.А, Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка/ Пер. з англ.- К.: "Основи", !995.-544с.
16. Радіонова І.Ф. Макроекономіка та економічна політика К.: Таксон, 1996.-240с.
17. Рабштина В.М., Ярошенко С. П. Макроекономіка . Навчальний посібник. Суми.: Козацький вал, 1998. -311с.