Австрійська імперія у першій половині ХІХ сторіччя
Лекція
Тема: Австрійська імперія у першій
половіні хіх ст.
Вступ
З початку Французької революції і аж до остаточного розгрому
Наполеона в 1815 Австрія була послідовним супротивником Франції. Воєнні дії проти Франції
почалися в 1792 р. і продовжувалися з перервами до осені 1815 р. Не раз за цей
час австрійські армії зазнавали поразки (при Маренго в 1800, Аустерліці 1805,
Ваграмі 1809 та інші), двічі гренадери Наполеона штурмували прославлений
Відень, який на той час за кількістю населення (прибл.230 тис. осіб) в Європі
поступався тільки Лондону і Парижу. Армія Габсбургів зазнавала великих втрат, а
страждання жителів великих і малих міст можна порівняти з тяготами, пережитими
у світових війнах XX ст. Не раз Наполеон диктував Австрії умови миру - в деякі
моменти імперія втрачала більшу частину своїх володінь. Імператор Франц I
змушений був видати свою дочку Марію Луїзу заміж за Наполеона (1810), якого
раніше називав "французьким авантюристом". Селяни Тіролю на чолі з
шинкарем Андреасом Гофером повстали і чинили опір наполеонівським військам.
Австрійські війська завдали відчутної поразки французам під Асперном поблизу
Відня (1809), але були розгромлені Наполеоном через декілька днів біля Ваграма.
Імперія Габсбургів витримала бурі і потрясіння революційної
епохи і наполеонівських воєн. Встояла її феодальна основа, абсолютистська
надбудова, строката в етнорелігійному
відношенні структура.
1. Економічний розвиток.
Промисловий переворот
У першій половині XIX ст.
австрійська частина імперії продовжувала залишатися аграрною. У сільському і
лісовому господарстві наприкінці XVIII ст. було зайнято 75% населення, а до середини XIX ст. його частка скоротилася лише на 3%. У Чехії і Моравії переважало
велике поміщицьке землеволодіння і велося екстенсивне господарство; перехід до
інтенсивних методів і зростання врожайності намітився тут лише з середини
століття. У Далмації, Галіції і Буковині через дроблення селянських господарств
спостерігалося навіть скорочення продуктивності і виникло аграрне
перенаселення. Тенденції до модернізації і інтенсифікації виробництва раніше
виявилися в австро-німецьких провінціях. Переважання селянських господарств,
відміна особистої залежності селян, слабкість поміщицького землеволодіння
створили тут сприятливіші передумови для капіталістичної еволюції в селі, ніж в
решті всіх земель імперії. Селяни Тіроля були особисто вільні і навіть мали
представництво в ландтазі.
Австрійські селяни могли вільно продавати і закладати свої
наділи, вибирати собі професію і одружуватися. У 30-40-і роки досить широкого
поширення набули викуп повинностей, заміна панщини грошовим чиншем,
розшарування селян, виділення заможної верхівки, що використала найману робочу
силу.
У землеробстві протягом всього XIX століття в цілому панувало
трипілля. Істотні удосконалення в сільськогосподарських знаряддях,
застосування нових типів плугів власної австрійської конструкції дозволило
підвищити врожайність зернових за півстоліття з 8 ц з одного гектара до 10 ц
(це було менше, ніж в Англії і Франції, але на рівні врожайності в Німеччині,
Швейцарії, Швеції). Прискорилося розповсюдження кукурудзи і особливо
картоплі (насамперед в Тіролі, Штірії, Карінтії), що стала найважливішим
продуктом живлення|харчування| бідноти. У
гірських провінціях з їх прекрасними альпійськими лугами успішно розвивалося
тваринництво, переважно м'ясне.
Все це створило економічні передумови швидкого зростання
населення. Його чисельність в австрійській частині імперії збільшилася з 5-6
млн. чоловік в середині XVIII ст. до 18 млн. в 1847-1848 рр.
На початку XIX ст. ще були
відсутні економічні, соціальні і технічні передумови промислового перевороту. У
1816 р. була завезена перша парова машина з Англії, встановлена на хусточній
фабриці в Брно. Впровадження парового двигуна в промисловість і транспорт
відноситься до 30-40 років. Завдяки географічній близькості до Західної Європи
і зручних річкових шляхів чеські землі і Нижня Австрія раніше і швидше за інші
райони включилися в світовий торговельно-економічний оборот. Руйнування
середньовічних форм промислової діяльності тут відбувалося інтенсивніше і
швидше, ніж в решті земель. Разом з казенною і поміщицькою мануфактурою частіше
почали з'являтися мануфактура і фабрики, засновані підприємцями з буржуазії.
Перша в імперії фабрика (прядильна) була побудована|спорудити| в Чехії англійським підприємцем. Услід
за текстильною промисловістю поступово до машинного виробництва почали
переходити металургія і скляне виробництво. Застосування коксу, що почалося з
20-х років, дозволило в 30-40-і роки подвоїти виробництво чавуну, а видобуток
вугілля виріс вчетверо. Витіснення деревного вугілля кам'яним як основний вид
палива було пов'язано з швидким впровадженням парового двигуна в промисловість
і на транспорті, включаючи річковий (на Дунаї) і морський. Число парових машин
досягло до середини століття 900 (на початку 30-х років їх було всього 11),
причому значна частка цих машин була вітчизняного виробництва.
Перший етап промислового перевороту відрізнявся двома
істотними особливостями. По-перше, його розвиток йшов нерівномірно в окремих провінціях:
в середині XIX ст. на частку чеських
земель припадало 34% промислової продукції, Ломбардо-венеціанського королівства
- 27, Нижньої Австрії і останніх спадкових земель - 15, Галіції - 7,5%.
По-друге, домінувало текстильне виробництво, що давало близько половини
всієї промислової продукції.
Перша невелика залізнична гілка була прокладена в 1828
р., тобто через 3 роки після відкриття першої залізниці в Англії. Будувалися
залізничні лінії перш за все від Відня до Чехії - спочатку до Брно, потім до Праги
і лише після цього до Грац. Перші локомотиви були куплені в Англії, але|та| вже в 40-х роках удалося налагодити власне
виробництво паровозів і вагонів. До середини століття протяжність залізниць
склала 1357 км.
Таким чином, до 40-х років XIX ст.
виникли нові продуктивні сили, які ламали і руйнували старі феодальні
структури. Тим нестерпнішою ставала вся політична система абсолютизму, що
обслуговувала інтереси казни, великого землеволодіння, великих банків, що
сковувала підприємницьку ініціативу нових соціальних сил суспільства, що
піднімалися з розвитком капіталізму: промислової, торгівельної буржуазії і
заможних шарів селянства.
Економіка королівства Угорщина розвивалася в умовах
менш сприятливих і складніших, ніж в австрійських, чеських і північноіталійських
землях. Тут, на відміну від спадкових земель, панування феодалізму і станових
установ було міцнішим. Економічна потужність і політичний вплив дворянства, що
збереглися майже в незайманому вигляді на початку XIX в. - не в останню чергу
завдяки союзу угорської аристократії з чужоземним абсолютизмом, - представляли
основну причину відсталості країни і перешкоджали її подоланню.
У тривалому відставанні економіки країн угорського
королівства істотно повинна і дискримінаційна в своїй основі митно-тарифна політика
віденського двору, яка починаючи з 40-50-х років XVIII ст. свідомо
використовувалася для того, щоб стримувати розвиток потенційно
конкурентоздатних галузей виробництва в східній частині імперії. Віденський
двір обмежував зовнішньоторговельні зв'язки королівства, з тим щоб перетворити
його на аграрно-сировинний придаток Австрії і в монопольний ринок збуту її
промисловості. Іноземні товари, що імпортувались Угорщиною, обкладалися дуже
високими митами (до 30% їх вартості), тоді як з австрійських товарів мита
зовсім не стягувалися або складали не більше 5%. Для вивозу угорських товарів
за кордон був потрібний особливий дозвіл віденських властей, а мита навіть на
продукти угорського сільського господарства, що ввозяться до Австрії,
знижувалися лише в тому випадку, якщо ці продукти не конкурували з
австрійськими і чеськими. Прямим наслідком такої політики став занепад з кінця
XVIII ст. текстильного виробництва в
Угорщині, а також слабкий|слабий| розвиток
тут мануфактури.
Проте економічний підйом, особливо значний в 30-40-і роки,
був помітний і в цій країні, обплутаній безліччю оков феодалізму. Не дивлячись
на епідемії, що лютували у вказані десятиліття, забрали півмільйона життів, до
1846 р. населення королівства (включаючи Трансільванію і Хорватію) склало 14,5
млн. чоловік проти 9,3 млн. в 1787 р. Прискорилося зростання міського
населення (напередодні революції воно досягало 2 млн.), найбільше місто Пешт
налічувало вже 110 тис. жителів. У промисловому виробництві було зайнято всього
5% населення. У 30-40-і роки в Угорщині з'явилися досить великі, оснащені
паровими машинами підприємства, головним чином борошномельні і цукроварні. У
1846 р. почали прокладатися перші кілометри залізниць.
Прогрес торкнувся і основної галузі угорської економіки -
сільського господарства. Розширилися орні угіддя, головним чином шляхом
осушення боліт, скорочення площі пасовищ і лугів. Поліпшення|покращання| агротехніки і землеробських знарядь
дозволило підвищити врожайність. Значно збільшилося виробництво технічних
культур, зокрема нових - картоплі, тютюну, рису, індиго. В порівнянні з кінцем
XVIII ст. збори урожаю подвоїлися, поголів'я
худоби збільшилося в п'ять разів. Військова кон'юнктура кінця XVIII - почала
XIX ст., а потім розвиток промисловості, що
прискорився, в австрійських і чеських землях забезпечили стійкий ринок збуту
угорській сільськогосподарській продукції і деяких видів промислових виробів.
Серед нових явищ економічного життя одним з особливо важливих
було зростання товарності як поміщицького, так і селянського господарства. На
базі розширення внутрішнього ринку і пожвавлення торговельно-економічних
стосунків між окремими районами в 40-х роках виникли перші кредитні
установи: ощадні каси і банки, які, проте, не могли забезпечити зростаючі
потреби економіки. Відсутність джерел дешевого кредиту була одним з чинників,
що гальмували заміну в господарстві поміщиків непродуктивної, але дармової
панщинної праці кріпаків працею найманим, застосування в сільському
господарстві машин і механізмів. Більшість поміщиків шукали виходу в екстенсивних
методах господарювання, в посиленні феодальної експлуатації (перш за
все панщина), в розширенні панського землеволодіння шляхом захоплення
селянських земель. Все кінець кінцем упиралося у відсутність буржуазної
власності на землю (більше 80% її належало дворянству), в збереження
феодально-кріпосницького гніту.
Основна маса земельних володінь не могла служити базою для
кредитово-позикових операцій, оскільки селяни не мали права власності навіть на
свої наділи, а дворянська власність по традиційному майоратному праву була
невідчужувана і не могла, таким чином, служити заставою для кредиту. Проте
загальна площа земель, що знаходилися фактично в селянському користуванні, була
досить значною - до 72% ріллі і лугів.
2. Зовнішня і внутрішня
політика
Міжнародне положення Австрійської імперії, що знов повернула
собі під час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколи не було таким
міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не вела аж до 1859 р.
Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів. Спираючись на
союз з реакційними монархіями Європи, Австрія переслідувала і пригнічувала
визвольні рухи на всьому континенті від Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член
Німецького союзу і постійна голова союзного сейму вона протидіяла торжеству
буржуазних порядків в Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї
країни і збереження в ній абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над
континентом витав зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг по всій Європі.
Всемогутня цензура наглухо закрила Австрію для книг
німецьких класиків - Лессінга, Шіллера, Гете, на театральні підмостки не
допускався "Гамлет" і взагалі будь-яка п'єса, яка могла б вселити
австрійцям думку про можливість скидання і вбивства монархів. На сцені і в
друкарських виданнях шахраями, всякими негативними персонажами могли бути
тільки люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, що критикували
нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, що вільнодумствували,
публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.
Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння
епохи Великої французької революції і наполеонівських воєн, на все життя
зберегли непереборний страх перед революцією, і цим страхом визначався
кожен їх крок як державних діячів. Такі поняття, як "конституція",
"народ", були абсолютно несумісні з меттерніховською системою
правління. Конституція - будь-яка, навіть монархічна, - була в очах К.
Меттерніха "легалізованою революцією", і коли йому одного дня
показали французьку газету, в якій мовилося про бажаність введення в Австрії
конституції, князь щиро подивувався: "Жалюгідні порадники, той, хто бажає
дати Австрії конституцію, повинен спочатку сотворити австрійський народ!"
Імператор був переконаний в тому, що він є намісником Бога на землі і несе
перед ним одноосібну відповідальність за "спокій і порядок" в
підвладній йому імперії.
Липнева революція у Франції, а потім революція в Бельгії і
польське повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, і це стало очевидним
для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшись про початок революції
в Парижі, канцлер констатував: "Знищена справа всього мого життя!" -
і, все ще сподіваючись на солідарність легітимних монархів, запропонував
організувати озброєну інтервенцію до Франції і Бельгії. Часи, проте,
змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла відгуку у європейських монархів.
У ліберально настроєних колах австрійського суспільства
липневі події у Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всупереч цензурі і
поліцейським гонінням французами відверто захоплювалися, народилася надія, що
міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинути меттерніхівське
ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджувалася заборонена література, що
ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і роки, тобто період, що
передував революції, що почалася в березні 1848 р., увійшов до австрійської
історії як "передберезневий", бо глухе бродіння охопило все
суспільство в цілому, від до низу верху, і необхідність корінних соціальних і
політичних реформ стала очевидною для всіх, за винятком вузького кола правлячої
еліти.
З'явилися перші ознаки незадоволеності і найбезправнішого,
знедоленішого соціального шару - що тільки починав формуватися пролетаріату.
Стихійне обурення фабричних робітників в ці десятиліття, як і в інших
країнах, зверталося проти машин і верстатів, в яких робітники наївно бачили
першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років, коли хліб і інші продукти
стали непомірно дорогі, віденські робітники почали виходити на вулицю, громити
булочні. Не дивлячись на неорганізованість і стихійність виступів робітників,
саме в цей період Австрія зробила перші кроки в області фабричного
законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон по обмеженню
експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого дня для
9-12-літніх-10 годин, і для 12-16-річних - 12 годин; дітей 9-12 років
дозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо вони вже
вчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати дітей працювати
в нічну зміну.
3. Національне питання
Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними переплітаючись,
на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-і роки XIX ст. настав новий етап в розвитку визвольних рухів
численних пригноблюваних народів імперії, пов'язаний з прискоренням переходу
від феодалізму до капіталізму і з процесом формування (з різним ступенем
інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужним зовнішнім поштовхом для
розгортання цих процесів послужили Липнева революція у Франції (1830) і
повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом польського
повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р. спалахнули
великі антифеодальні заворушення словацьких, українських, угорських,
частково валашских селян, які охопили обширні райони північного заходу
Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання отримали назву "Холерного
бунту" (вони розгорнулися в умовах епідемії холери, яка ще більше
погіршила положення селян). Одночасно в десятках комітатів розвернувся рух
солідарності з польськими повстанцями.
Нова обстановка спонукала правлячі кола
"удосконалити" систему національного пригноблення, що спиралася на
принцип "розділяй і володарюй!", зробила її гнучкішою і
диференційованою, з тим щоб, використовуючи суперечності, що існували між
окремими національними рухами, розправитися з ними окремо.
У 40-і роки Відень зробив ряд поступок хорватському,
чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання
ліберально-національних газет і надавши відому підтримку культосвітньої
діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив імператорові спеціальний меморандум,
в якому рекомендував заснувати особливий "нагляд" в імперії над рухом
слов'ян для того, щоб виключити можливий вплив на нього визвольного руху в
Польщі і "неприборканості мадяризму". У перспективі малося на увазі у
разі потреби безпосередньо використовувати слов'ян в боротьбі проти угорського
руху. З метою зіштовхування визвольних рухів поляків і українців в Галіції
австрійський абсолютизм заохочував то одну, то іншу сторону.
Іншу політику, більш диференційовану і терпиму,
абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш
лояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній
діяльності чехів і разом з міністром - чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським -
протегував створенню чеського музею, "чеської матиці" і так далі.
Представники австрійської ліберальної буржуазії,
займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичних реформ, вороже
відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючого німецького
елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи
загальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що
ледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з'являлися.
Проте невирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австрія
продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процес
формування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-х
роках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців з
рештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї,
відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було
їх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони
складали меншість| населення, але і тому, що німецькомовні
жителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне
число їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини,
у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку
міського населення. За приблизними даними, до середини століття населення
імперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці - 7 917 тис.,
угорці - 5 419 тис., італійці - 5 042 тис., румуни - 2 640 тис., чехи - 4 053
тис., словаки - 1 722 тис., поляки - 2 183 тис., українці - 2 622 тис., хорвати
і серби - 2 619 тис., словенці - 1 081 тис.
Істотне значення мав той факт, що в імперії проживало близько
15 млн. слов'ян, що додавало слов'янській проблемі особливу гостроту. Наявність
такого великого числа слов'ян, пробудження їх до національного життя, а також
пропаганда всеслов'янських ідей, що посилилася, породжували в правлячих кругах
страх перед панславізмом не дивлячись на те, що офіційна Росія не подумувала
про об'єднання слов'ян і не збиралася руйнувати імперію Габсбургов шляхом
підтримки визвольних рухів слов'янських народів. Але головну небезпеку
цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русі угорців.
4. Наростання угорського
визвольного руху
Силу цьому руху додавали не лише вікові традиції
антиавстрійських визвольних воєн і повстань, але і високий ступінь політичної
організованості керівного прошарку угорського суспільства - дворянства, а також
збереження істотних атрибутів державності. В ході розкладання феодалізму,
поступового розвитку капіталістичних стосунків, що прискорився в 30-40-і роки
XIX ст., і обуржуазнювання средньопомістного
дворянства, що узяло на себе і політичні функції національної буржуазії,
боротьба за відновлення незалежності Угорщини проти австрійського абсолютизму
наповнювалася антифеодальним змістом.
Обширну програму поступової модернізації угорського
феодального суспільства, особливо його економічних основ, розробив і висунув на
початку 30-х років XIX ст. молодий граф Іштван
Сечені (1791 - 1860). Видний діяч угорського ліберального дворянства, він
звернув на себе увагу всієї країни ще в 1825 р., коли пожертвував на користь
створення Угорської Академії наук річний дохід зі своїх величезних маєтків. З| його ім'ям зв'язані також будівництво ланцюгового
моста через Дунай, і що сьогодні прикрашає угорську столицю, здійснення перших
значних по масштабах робіт по регулюванню стоку Дунаю і Тиси, налагодження
пароплавного сполучення по Дунаю, створення ряду фінансових і економічних
установ і ін. Але основне значення мало теоретичне обгрунтування ним
необхідності капіталістичних перетворень. Програма Сечені передбачала
ліквідацію кріпацтва, заміну панщинної праці працею найманим за умови виплати
компенсації поміщикам, відміну цехів і заохочення вітчизняної промисловості,
заснування Національного банку і створення широкої мережі ощадкас і інших
грошових установ. Сечені при цьому був глибоко переконаний, що вивести країну з
середньовічної відсталості можна і потрібно при збереженні керівної ролі
аристократії і в союзі з династією Габсбургською.
У очоленому среднепомістним дворянством опозиційному русі
посилювався вплив його лівого крила на чолі з гарячим патріотом
адвокатом Лайошем Кошутом (1802-1894) і його соратниками. Боротьба за
національні цілі і ідеали все більше зливалася з соціально-економічними і
політичними устремліннями, направленими на встановлення
буржуазно-капіталістичного ладу. Тому і називається цей період в угорській
історії (30-40-і роки XIX ст.)"епохою реформ". Опозиції
вдалося поставити на службу вказаним цілям середньовічні гасла і установи:
станову конституцію, яка визнавалася і династією Габсбургською, і заважала
останній перетворити Угорщину на звичайну імперську провінцію. "У
період з 1830 до 1848 р. в одній тільки Угорщині, - писав Ф. Енгельс в 1849 р.,
- було діяльніше політичне життя, ніж у всій Німеччині, і феодальні форми
старої угорської конституції були краще використані на користь демократії, ніж
сучасні форми південнонімецьких конституцій".
На відміну від Австрії, де не було ніяких легальних форумів
для політичної діяльності, в Угорщині через державні збори і комітатські збори відкрито
і легально формувалася громадська думка, розроблялися політичні платформи,
опозиція мала свої друкарські органи. У 1847 р. утворилися дві політичні
партії - консервативна і опозиційна. Ця діяльність буржуазно-ліберальної
опозиції зіграла велику роль в ідейно-політичній підготовці революції, і їй не
могли перешкодити переслідування, арешти і увязнення Кошута і інших лідерів.
Через свою газету "Пешті Хирлап" (з 1841 р.) Кошут невпинно
пропагував ідеї звільнення кріпаків і ліквідації шляхом викупу феодальних
повинностей, завоювання державної незалежності. З властивим йому даром
красномовства він переконував своїх співвітчизників в необхідності створення
національної промисловості в ім'я досягнення повної свободи і незалежності
батьківщини.
У таборі антиабсолютистської і антифеодальної опозиції почало
складатися революційно-демократичне крило, правда, далеко не таке сильне
і впливове, як ліберальне, на чолі з сином кріпака, переконаним
захисником інтересів трудового народу Міхаєм Танчичем і
поетом-революціонером Шандором Петефі. Обидва вони були прихильниками
Великої французької революції і знаходилися під впливом ідей
утопістів-комуністів, чиї твори добре знали.
В умовах наростання суспільно-політичного руху, в тісному
зв'язку з ним розвивалася угорська національна культура. Найбільш
важливим в першій половині XIX ст. було створення
сучасної угорської мови. У 1825 р. за ініціативою І. Сечені була
заснована Угорська Академія наук, головним завданням якої був розвиток
мови і літератури. До 40-х років угорська мова стала офіційною мовою замість
середньовічної латині. Національна література, що формувалася, як і культура в
цілому, була тісно пов'язана з потребами соціального і національного прогресу.
У творах Йожефа Етвеша, першого видного представника угорського романтизму і
активного учасника національно-визвольного руху в 30-40-х роках XIX ст., містилася нещадна критика сучасних йому
феодальних порядків. На 40-і роки доводиться творчість Шандора Петефі
(1823-1849), великого поета і революціонера, полум'яного угорського патріота і
співця "світової свободи".
Перехідна від феодалізму до капіталізму епоха, що закономірно
супроводилася формуванням сучасних етносоціальних спільнот, стала і часом зародження
ідеології націоналізму. Його різні течії знаходилися між собою в складній
взаємодії і, як правило, конфліктували один з одним. Націоналізм угорців, вістрям
своїм направлений перш за все проти австрійського абсолютизму, зачіпав так чи
інакше інтереси і національні почуття інших народів Угорського королівства.
Справедлива боротьба проти германізації і за введення як офіційної замість
середньовічної мертвої латині жвавої угорської мови, що динамічно розвивалася,
служила справі прогресу. Проте розширення сфери вживання угорської мови в
умовах багатонаціональної країни, що не супроводилося визнанням прав решти мов,
нав'язування угорської мови іншим народам ставали джерелом нових конфліктів.
Згідно законам, прийнятими Державними зборами в 30-40-роки, суспільні
посади і диплом адвоката могли отримати лише особи, що володіли угорською
мовою, метричні записи (акти цивільного стану) повинні були вестися тільки на
цій мові. Слов'яни і румуни, національний рух яких набирав силу, природно, не
бажали миритися з утиском своїх прав, відстоювали свої національні інтереси.
Угорська нація, що формувалася, борючись за своє
самоствердження, не бажала зважати на такі ж законні прагнення інших народів. При цьому навіть найбільш
прогресивні з угорських лідерів були переконані, що введення буржуазних свобод
і проведення реформ самі по собі можуть і повинні задовольнити всі народи
Угорщини, спонукати їх визнати мадярську гегемонію і відмовитися від
національної боротьби. Через декілька років це якнайглибша помилка обернулася
страшною трагедією для всієї Угорщини. Таким чином, народи Угорщини, не
дивлячись на загальну зацікавленість в сумісній боротьбі за знищення
австрійського абсолютизму, йшли до революції 1848 р. не зімкнутим строєм, а
розділені міжнаціональними суперечностями.