язком чіткого дотримання їх наказів та звітування під загрозою відкликання, а його мандат за усіма змістовними ознаками був імперативним.
Після розпаду Радянського Союзу новостворені держави отримали у спадок імперативний представницький мандат. Але формуючи власну систему представництва народу в органах влади, більшість з них, в тому числі Україна, стали на шлях запровадження вільного представницького мандата, що знайшло своє відображення у вітчизняному законодавстві.
Перший закон "Про зміни і доповнення до Конституції Української РСР", прийнятий 24 жовтня 1990 року, передбачав право політичних партій, громадських організацій та рухів через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробці та здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськими справами на основі їх програм і статутів відповідно до Конституції Української РСР і чинних законів [10]. Тим самим було закладено підвалини організації та функціонування влади в сучасній державі на демократичних засадах свободи, рівності, участі в політичному житті, взаємної відповідальності держави та особи, законності та правопорядку.
Процес інституціалізації представницької системи України, розпочатий з проголошенням Незалежності України у 1991 році розмежуванням законодавчої та виконавчої гілок влади, введенням поста Президента як глави держави, визначенням меж їх владних повноважень, зняттям цензових обмежень пасивного виборчого права і визначенням статусу депутата парламенту [4], відбувався в умовах дії імперативного мандата згідно з Законом України "Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992 року.
Завершальним етапом процесу становлення представницької системи стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, яка, визначивши місце та функції представницьких інститутів у системі органів державної влади і місцевого самоврядування, замінила імперативний мандат народного депутата України на вільний. Щоправда, до 200І року місцеві ради в цілому, сільські, селищні, міські голови підлягали відкликанню [11]. Більше того, в законодавстві України діяли колізійні норми Конституції України та статті 7 Закону України "Про статус народного депутата України" в редакції від 25 вересня 1997 року, частина друга якої передбачала відповідальність та підзвітність депутата перед виборцями свого округу, а частина третя містила положення про відкликання депутата у разі невиправдання ним довіри своїх виборців. Порядок відкликання регламентувався Законом України "Про відкликання народного депутата України" від 19 жовтня 1995 року [5, с. 233].
Наступним етапом ґенези інституту представницького мандата в Україні стало прийняття 22 березня 2001 року нової редакції Закону України "Про статус народного депутата України", норми якого не передбачали імперативного мандата та визнання Закону України "Про відкликання народного депутата України" таким, що втратив чинність. Проте період відносної визначеності представницького мандата тривав недовго і проблеми його реалізації не тільки не вичерпалися, а навіть поглибилися.
Широкий резонанс та занепокоєння експертів і громадськості викликала конституційна реформа 2004 року. Зокрема, 8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-ІУ, який містив положення про дострокове припинення повноважень народного депутата України. З моменту набуття чинності відповідних змін до Конституції України при збереженні незалежності депутата від виборців у відносини депутата з партією або блоком, за списком яких його обрано, включено елемент імперативності мандата [5]. Незважаючи на визнання Конституційним Судом України 7 вересня 2005 року зазначеного Закону таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118, 119, 133, 140, 141, 142, 143 Конституції України), окремі питання легітимності його положень зберігали актуальність до 2010 року [12]. Відтак, 27 грудня 2005 року Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права оприлюднила Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України та щодо відповідності положень Закону загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам, у якому звернула увагу на змістовні невідповідності конституційного проекту загальним засадам Конституції України та вимогам і стандартам сучасного європейського конституціоналізму [13]. Однак започаткований
Указом Президента України від 27 грудня 2007 року "Про Національну конституційну раду" суспільний діалог щодо форм та змісту удосконалення положень чинної Конституції України у квітні 2010 року перервано ліквідацією Національної конституційної ради.
Після численних перипетій Конституційний Суд України шляхом прийняття 30 вересня 2010 року та оприлюднення 1 жовтня 20І0 року рішення у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року [14] визнав неконституційним Закон України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ і відновив дію Конституції України в редакції 1996 року, в тому числі в частині норм, що стосуються представницького мандата.
Період дії вільного представницького мандата тривав до початку 2014 року, коли на фоні безпрецедентної кризи владної вертикалі в політичному просторі України активізувалися пропозиції повернутися до Конституції 2004 року. Противники відповідного повернення висловлювали аргументи щодо недостатньо доброго прописання документа зразка десятирічної давності, суперечності цієї версії Конституції євроінтеграційним законам, недієвості такого вирішення гострих проблем суспільства і загрози нової кризи, недоцільності боротьби з авторитетом Основного Закону, а також складності обрання повністю легітимного шляху повернення до відповідної редакції Конституції України. Однак зважаючи на суспільну необхідність на відповідному етапі державотворення в Україні конституційних змін, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України на революційній хвилі конституційною більшістю в 386 голосів прийняла за основу та в цілому проект Закону України "Про відновлення дії окремих положень Конституції України" [15] і повернула дію Конституції України 2004 року, а наступного дня - Постанову "Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ, від 1 лютого 2011 року № 2952-УІ, від 19 вересня 2013 року № 586-УІІ".
4 березня 2014 року Верховною Радою було створено Тимчасову спеціальну комісію з питань підготовки законопроекту про внесення подальших змін до Конституції України з метою зміни положень чинної Конституції України відповідно до загальновизнаних стандартів європейського конституціоналізму. Таким чином було розпочато новий етап конституційного процесу в Україні, а відтак, і ґенези інституту представницького мандата.
Хронологічно ґенезу інституту представницького мандата в Україні поділено на чотири періоди: перший - іХ - XVIII століття (формування доктрини представництва народу в органах влади); другий - ХіХ століття - 1917 рік ("національно-репрезентативне" розуміння представницького мандата як засобу відстоювання національних інтересів); третій - 1917-1990 роки ("соціально-класове" розуміння представницького мандата зі спробами реалізації ідей представницького правління 1917-1920/23 та 19391944 років); четвертий - від 1991 року (новітній "національно-державний" розвиток представницької системи) з етапами: 24 серпня 1991 року - 28 червня 1996 року (визначення місця представницьких органів у державно-правовому механізмі); 28 червня 1996 року - 22 березня
2001 року (завершення інституціалізації представницької системи); 22 березня 2001 року - 8 грудня 2004 року (втрата чинності колізійних законів); 8 грудня 2004 року - 1 жовтня 2010 року (внесення змін до Конституції); 1 жовтня 2010 року - 21 лютого 2014 року (визнання відповідних змін неконституційними); з 21 лютого 2014 року (відновлення положень Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року) по теперішній час.
Загальною тенденцією ґенези вітчизняного інституту представницького мандата визначено утвердження ідеї, що народний представник є представником усієї нації, повноправним членом представницького органу. Відбиваючи характер представництва народу в органах влади, організації влади в цілому та загальнолюдську сутність держави як результат закономірного процесу демократизації суспільства, зміст інституту представницького мандата в Україні полягає у представленні народним представником загальних інтересів народу як єдиного джерела влади.
Література
1.Галицько-Волинська держава (1199-1349 роки) : [монографія] / [Кульчицький, Б.Й. Тищик, І.Й. Бойко]. - Львів, 2005. - 280 с.
2.Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини: [навчальний посібник для студентів вищих та середніх спеціальних юридичних навчальних закладів і факультетів] / І.Й. Бойко. - Львів: Світ, 2000. - 120 с.
3.Мороз О.Ю. Представницькі інститути влади в Україні: історичні традиції та сучасний розвиток: дис. . канд. політ. наук: спец. 23.00.02 "Політичні інститути та процеси" /
4.Александров О.А. Типи депутатського мандату / О.А. Александров [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://h.ua/story/1027.
5.Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі / О.Г. Мурашин. - К. : Знання, 1999. - 185 с.
6.Авакьян С.А. Депутат: статус и деятельность / А. Авакьян. - М. : Политиздат, 1991. - 287 с.
8.Природа представницького мандату: українська практика та зарубіжний досвід: тези виступів учасників Засідання Експертного клубу Журналу "Часопис "ПАРЛАМЕНТ" на тему "Реформування конституційного ладу в Україні. Представницький мандат народного депутата України" (6 лютого 2009 року, м. Київ). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. parlament.org.ua/upload/docs/ThesisCR.pdf.
9.Кислий П.С. Народний депутат України: представник влади народу / П.С. Кислий, Е.Р. Рахімкулов. - К. : К.І.С., 2002. - 98 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pdp.org.ua/books/439--2002.
10.Юрійчук Є.Г. Інститут відкликання та демократизація українського суспільства / Є.Г Юрійчук // Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) / [укл. М.О. Поліщук, Л.Д. Скочиляс, Л.І. Угрин]. - Львів, 2008. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://postua.info/ yurijchuk.htm.
11.Природа представницького мандату: українська практика та зарубіжний досвід: тези виступів учасників Засідання Експертного клубу Журналу "Часопис "ПАРЛАМЕНТ" на тему "Реформування конституційного ладу в Україні. Представницький мандат народного депутата України" (6 лютого 2009 року, м. Київ). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. parlament.org.ua/upload/docs/ThesisCR.pdf.
12.Висновок щодо дотримання вимог конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222- IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам. (Ухвалено на третьому пленарному засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права 27 грудня 2005 року). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/6933.
13.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року №2222-^ (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/v020p710-10.
14.Про відновлення дії окремих положень Конституції України: Закон України від 21 лютого 2014 року № 742-МП // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2014. - № 11. - Ст. 143. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/742-18.