Вина, як умова виникнення деліктних зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій
Хмельницький університет управління та права
Вина, як умова виникнення деліктних зобовязань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій
Мул А.М., аспірант кафедри цивільного права та процесу
Анотації
У статті досліджено доктринальні та законодавчі положення щодо значення вини як субєктивної умови у разі відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій. Особливу увагу приділено аспектам вини за експлуатації обєктів підвищеної небезпеки та виникнення у звязку із цим надзвичайних ситуацій.
Ключові слова: деліктні зобовязання, вина, відшкодування шкоди, надзвичайна ситуація, принцип ризику, цивільний захист.
В статье исследованы доктринальные и законодательные положения о значении вины как субъективного условия при возмещении вреда, причиненного вследствие чрезвычайных ситуаций. особое внимание уделено аспектам вины при эксплуатации объектов повышенной опасности и возникновении в связи с этим чрезвычайных ситуаций.
Ключевые слова: деликтные обязательства, вина, возмещение вреда, чрезвычайная ситуация, принцип риска, гражданская защита.
article examines the doctrinal and legislative provisions on the significance of guilt as a subjective condition for compensation for harm caused by emergencies. Particular attention is paid to aspects of guilt in the operation of high-risk facilities and the origin of emergencies in this regard.words: tort obligations, guilt, compensation for harm, emergency, risk principle, civil protection.
Поряд з обєктивними умовами виникнення деліктних зобовязань (протиправною поведінкою, шкодою та причинно-наслідковим звязком між ними) окремим значенням наділена і єдина субєктивна ознака - вина завдавача шкоди. У контексті надзвичайних ситуацій та їх руйнівних наслідків питання вини набуває особливої важливості та актуальності, потребуючи самостійного ґрунтовного дослідження. Так, необхідне вирішення проблеми неминучості вини для виникнення у відповідної особи обовязку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди.
Проблематиці вини як субєктивної умови виникнення деліктних зобовязань та настанню цивільно-правової відповідальності приділено значну увагу у працях вчених минулого і сьогодення. Цій тематиці присвячували свої роботи Б.С. Антимонов, В.М. Болдинов, Г. Братель, М.І. Бублик, В.П. Грибанов, С.Д. Гринько, О.В. Дмитрієва, О.С. Іоффе, С. Канзафарова, Т.С. Ківалова, О.Л. Невзгодіна, О.О. Отраднова, Є.А. Павлодський, Е.Е. Пірвіц, В.Д. Примак, Н.В. Терещенко, О.В. Церковна та ін. При цьому питання місця категорії вини саме у світлі виникнення деліктних зобовязань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій, досі потребує додаткової уваги науковців.
Метою статті є визначення базових ознак та особливостей вини як субєктивної умови настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації, її обовязковості в загальній структурі складу відповідного цивільного правопорушення як комплексної підстави виникнення деліктних зобовязань.
Досліджуючи вину як субєктивну умову настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації та виникнення відповідних деліктних зобовязань, необхідно найперше виходити з визнаної у доктрині та законодавчо закріпленої презумпції вини особи заподіювача шкоди та характеристики самої вини як психічного ставлення такої особи до своєї протиправної поведінки та її негативних (шкідливих) наслідків у формі умислу або необережності, що у разі деліктної відповідальності закріплюються лише на основі закону [1, с. 177] (сприймаючи загальноприйняту в українській цивілістиці «психологічну» концепцію вини, в основу якої покладено здатність особи усвідомлювати свої дії та їх можливий наслідок (бажати чи не бажати його настання) і керувати такими діями [2, с. 595, 603]). Під умислом, зокрема, розумітимемо усвідомлення протиправності своєї поведінки та бажання або свідоме допущення настання шкоди, а під необережністю - просту (особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити) та грубу (особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення) [3, с. 984] необережності, виокремлення яких, на відміну від ступенів умислу, має практичне значення у деліктному праві загалом та у контексті нашого дослідження зокрема. законодавчий вина цивільний
У науці підкреслюється і той факт, що презумпція вини повною мірою поширюється на ті випадки, коли йдеться про юридичних осіб, які не можуть діяти інакше, ніж шляхом діянь (поведінки) її працівників, а отже, вина юридичної особи - це вина її працівників під час виконання ними трудових (службових, посадових) обовязків [4, с. 214]. У звязку із цим вина юридичних осіб у настанні надзвичайних ситуацій матиме місце крізь призму вини їх конкретних працівників, зокрема осіб, відповідальних за пожежний захист, за техніку безпеки, за функціонування тих чи інших систем на підприємствах, в установах і організаціях, а також працівників, які є завдавачами шкоди, навіть попри те, що не виконують жодних адміністративних, контрольних або інших подібних функцій.
Важливим у цьому звязку є положення п. 3.5 та п. 3.7 Правил техногенної безпеки у сфері цивільного захисту на підприємствах, в організаціях, установах та на небезпечних територіях (далі - Правила), затверджених Наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 15 серпня 2007 р. № 557 [5], згідно з якими: 1) посадові особи, на яких поширюється дія цих Правил, несуть персональну відповідальність за особисті порушення вимог Правил, а також за невжиття заходів із припинення порушень підлеглими посадовими особами або робітниками; 2) працівник або інша особа, яка порушила вимоги Правил, несе, залежно від спричинених порушенням наслідків, особисту відповідальність відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, що порушення сталося через особисте невиконання працівником (робітником) вимог Правил або через невірне виконання розпорядження відповідного керівника.
Ці положення розширюють як перелік осіб, вина яких у результаті опосередковано буде призводити до виникнення обовязку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди відповідною юридичною особою, так і характер наявності такої вини - не лише за власні протиправні дії або бездіяльність, але і за невжиття заходів для припинення таких діянь, вчинюваних підлеглими. Останні, зокрема, несуть відповідальність як за неправильність виконання розпоряджень і наказів, так і за не повязані з ними правопорушення.
Зрозуміло, що у таких правових положеннях йдеться не про особисту цивільно-правову відповідальність працівників, яка виражається в обовязку відшкодувати завдану шкоду, що лягає на відповідну юридичну особу, а про дисциплінарну чи матеріальну відповідальність працівників. Утім саме такі правові норми є проявом особливого відношення з боку держави як правотворця до важливості дотримання відповідних правил і законних розпоряджень у сфері гарантування техногенної безпеки, оскільки інакше реальною є загроза виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру.
У світлі підходу до особливостей умов виникнення відповідальності за шкоду, завдану внаслідок надзвичайної ситуації, спричиненої експлуатацією обєктів (джерел) підвищеної небезпеки (який детально висвітлюється нами в інших наукових статтях), іншим проявом такого особливого відношення є законодавче закріплення можливості виникнення цивільно-правової відповідальності без вини. Зокрема, виходячи з аналізу змісту ст. 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [6] щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, вина не є абсолютною умовою цивільної відповідальності [7, с. 190]. Розглядатимемо також виникнення зобовязань із відшкодування шкоди внаслідок надзвичайних ситуацій, які стали комплексним наслідком діяння певної особи за відсутності її вини. За таких умов склад цивільно-правового правопорушення заподіювача шкоди вчені нерідко називають «усіченим» [8, с. 342-346].
З огляду на особливості досліджуваних зобовязань та правову природу надзвичайних ситуацій, необхідно розглянути питання теоретичного обґрунтування встановлення безвинної відповідальності та правову концепцію ризику як можливої умови виникнення такої відповідальності, що також перебуває у безпосередньому звязку з необхідністю здійснення заходів посиленого контролю за людською діяльністю у вказаній сфері та встановлення спеціальних умов виникнення деліктного зобовязання у звязку з порушенням відповідних норм і правил. Тому доречно вказати і на той факт, що вченими, зокрема С.Д. Гринько, поряд із принципом вини виокремлюється принцип ризику, на основі яких вина і ризик є умовами виникнення цивільної відповідальності та деліктних зобовязань [2, с. 592]. А отже, за відсутності вини завдавача шкоди можна говорити про притягнення його до цивільної відповідальності та виникнення обовязку з відшкодування завданої внаслідок надзвичайної ситуації шкоди виключно на принципі ризику, але лише у випадках, передбачених чинним законодавством.
Одним із розробників концепції відповідальності незалежно від вини особи (також і без вини як такої) у контексті відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, був ще Б.С. Антимонов [9, с. 32]. Надалі ці положення були розвинуті та додаткового обґрунтовані у працях інших вітчизняних та зарубіжних вчених [10; 11; 12; 13; 14].
В.М. Болдинов із цього приводу зазначає, що правових норм, що закріплюють, які саме негативні (шкідливі) наслідки повинен передбачити відповідний субєкт, не існує, що повязано з відсутністю первинної необхідності встановлення зобовязання особи передбачити конкретну шкоду. Натомість закон може зобовязати власника джерела підвищеної небезпеки діяти певним чином та заборонити поведінку, яка може мати наслідком завдання шкоди. За таких умов, за висловом ученого, правова норма вчить, попереджає та зобовязує бути гранично уважним і обережним, тобто проявляти необхідні вольові зусилля, а по суті, передбачити завдання шкоди. Це встановлює своєрідну презумпцію передбачення вини, коли порушення правил експлуатації обєкта підвищеної небезпеки («зовнішня» протиправність діяння) слугує «індикатором» вини для правозастосовного органу - порушив означає винен[13, с. 109].
Погоджуємось із загальними положеннями висловлених вище тверджень науковців щодо презумпції передбачення вини, яка тісно повязана з концепцією стимулювання власника або відповідальної особи, що здійснюють експлуатацію обєкта (джерела) підвищеної небезпеки, до здійснення такої діяльності максимально безпечним способом з урахуванням можливих негативних наслідків та їх недопущенням. Але до обєктивної або зовнішньої протиправності, яка охарактеризована вище, потрібно додати можливість виникнення відповідного деліктного зобовязання і за відсутності порушення конкретних норм і правил, що тісно повязано з безвинною відповідальністю, яка матиме місце у досліджуваних правовідносинах. Адже цивільна відповідальність тут виникатиме незалежно від порушення обєктивних норм права та наявності вини особи, що їх порушила - достатньо факту завдання шкоди (субєктивної протиправності) та законодавчо покладеного на таку особу обовязку відшкодування завданої шкоди навіть за безвинності її діянь, де ключовою умовою буде причинно-наслід-ковий звязок між такою шкодою та, через субєктивну протиправність і принцип ризику, із самою експлуатацією обєкта підвищеної небезпеки.
З наявністю загалом особливої небезпеки діяльності, яка потенційно може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій, повязано і встановлення механізмів адміністративного контролю за господарською та іншими видами діяльності відповідних субєктів, а також закріплення інших видів відповідальності за протиправні діяння, що спричинили настання надзвичайних ситуацій - кримінальної, дисциплінарної, адміністративної. Ці положення важливі, зокрема та особливо, стосовно надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, спричинених протиправними діяннями під час експлуатації обєктів підвищеної небезпеки, коли обєктивність такої небезпеки відображається і в субєктивній формі - психічному сприйнятті відповідною особою факту неординарної небезпечності здійснюваної ним діяльності крізь призму категорії та принципу ризику.
Вважаємо, що принцип ризику за своєю сутністю та метою законодавчого закріплення не є унікальним правовим поняттям, адже подібні категорії можуть застосовуватись і в інших зобовязаннях із відшкодування шкоди за відсутності вини її завдавача та обєктивної протиправності, що свідчитиме про наявність цивільно-правової відповідальності. У звязку із цим необхідно розглянути думку Т.С. Ківалової, яка вважає, що неправильно ототожнювати відносини відповідальності за завдання шкоди і зобовязання відшкодування шкоди за відсутності вини особи, яка завдала шкоду (чому передує факт відсутності неправомірності дій такої особи), або у разі покладення обовязку відшкодування шкоди на субєкта, який не завдав шкоди безпосередньо. Оскільки, на думку автора, відмінність між цими категоріями, зокрема, виявляється в тому, що, як правило, відповідальність за завдання шкоди базується на засадах вини, тоді як у випадках, передбачених законом, покладання обовязку відшкодування шкоди на певну особу може мати місце незалежно від вини останньої, що має місце у випадках, окреслених у ч. ч. 3-4 ст. 1166, ст. 1169-1176 ЦК України [16, с. 21].
Можемо погодитись із такою позицією лише вибірково стосовно окремих із наведених автором різновидів зобовязань: 1) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили (ч. 3 ст. 1166 ЦК України), що не врегульовується нормами ЦК України та загалом не є цивілістичним інститутом зобовязань із відшкодування шкоди, що ми детально розкрили та обґрунтували вище; 2) відшкодування шкоди, завданої правомірними діями (ч. 4 ст. 1166, ст. 1170 ЦК України), що регулюється цивільним законодавством та, дійсно, не свідчить про притягнення особи, що завдала такої шкоди, до цивільно-правової відповідальності. Але не погоджуємось із висновком, який стосується відсутності такої відповідальності: у разі відшкодування шкоди, завданої особою під час здійснення нею права на самозахист або особою, яка вчинила протиправну дію, якщо така шкода завдана третій особі, а також завданої шкоди у стані крайньої необхідності (ч. 2 ст. 1169, ст. 1171 ЦК України); у разі відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою (ст. 1172 ЦК України) із причин, обґрунтованих нами вище; у разі відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, зокрема у сфері нормотворчої та правоохоронної діяльності (ст. ст. 1173-1176 ЦК України). В останньому випадку, окрім субєктивного аспекту протиправності та законодавчо зумовленого обовязку відшкодування завданої шкоди навіть за відсутності вини особи, має місце також особлива форма прояву принципу забезпечення рівності сторін, оскільки, на думку В.Д. Примака, яку приводить також С.Д. Гринько, підставою безвинності відповідальності у такому разі слугуватиме заздалегідь вразливе становище потерпілої особи у зазначених публічно-правових відносинах, а також підвищені вимоги до держави та муніципальних утворень як субєктів надання відповідних управлінських послуг і нормотворення і до держави як первинного субєкта публічної правоохоронної функції та функції здійснення правосуддя [17, с. 122]. Але цим схожі виняткові функції, покладені суспільством на державу, звичайно, не вичерпуються.
У контексті нашого наукового дослідження та проблематики держава також виступає первинним публічно-правовим субєктом забезпечення цивільного захисту, що випливає із численних правових положень Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) [18] та інших правових актів і проявляється як у засадничих нормах, які закріплюють загальні завдання та повноваження відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, так і в розгалужених положеннях щодо наділення останніх конкретними обовязками зі здійснення контролю, ліцензування, моніторингу, попередження надзвичайних ситуацій на відповідних субєктах господарювання незалежно від їх форм власності та ліквідації наслідків таких ситуацій.
Так, частина 1 ст. 6 КЦЗ України передбачає, що цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України» [19], субєктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу в мирний час, а також в особливий період, у межах реалізації заходів держави щодо оборони України. Частини 2-3 згаданої статті УЦЗ України визначають, що координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту в межах своїх повноважень здійснюють Рада національної безпеки й оборони України та Кабінет Міністрів України.
Для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, повязаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації, здійснюються такі кроки: 1) Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 2) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями утворюються регіональні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 3) районними державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад, районними у містах та селищними радами утворюються місцеві комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 4) керівними органами підприємств, установ та організацій утворюються комісії з питань надзвичайних ситуацій.
Частиною 4 ст. 6 КЦЗ України для координації робіт із ліквідації конкретної надзвичайної ситуації та її наслідків на державному, регіональному, місцевому та обєктовому рівнях передбачається утворення спеціальних комісій із ліквідації надзвичайної ситуації. Вважаємо, що наявна система цивільного захисту, ключову роль у функціонуванні якої відіграє саме держава та територіальні громади (через їх представницькі органи) як носії публічної влади у державі, передбачає, подібно до зазначених вище правотворчої та правоохоронної систем, системи правосуддя, і покладення на таких субєктів додаткових умов відшкодування заподіяної шкоди. Також передбачає виникнення обовязку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайної ситуації за відсутності вини конкретного органу або посадової чи службової особи, що були відповідальними за забезпечення цивільного захисту в певній сфері або на окремій території. Тут, аналогічно до відповідальності, що покладається на власників обєктів (джерел) підвищеної небезпеки, значущими умовами є факт завдання шкоди правам осіб та причинно-наслідковий звязок між субєктивною протиправністю та такою шкодою.
З окреслених вище причин не можемо повністю погодитись і з висновком І.С. Канзафарової, що відповідальність без вини суперечить принципу справедливості, і якщо закон передбачає відшкодувати випадково заподіяні збитки іншій особі, то це обовязок на принципі ризику і він є не відповідальністю, а її моделлю - квазівідповідальністю [20, с. 92], оскільки, попри слушне зауваження про побудову таких зобовязань на принципі ризику, а не вини, це не виключає застосування механізмів цивільно-правової відповідальності, адже присутні ключові умови останньої - наявність шкоди та причинно-наслідкового звязку між нею та, хоч і лише в субєктивному розумінні (порушуючи лише права та законні інтереси осіб, а не норми права), протиправними діянннями осіб. А отже, необхідно стверджувати і про те, що у чинних положеннях цивільного законодавства та у доктрині цивільного права (зокрема, безвинну відповідальність у цивільному праві детально обґрунтовує у своїх працях О.В. Дмитрієва [12]) визнаються можливими та необхідними деліктні зобовязання, що ґрунтуються на обовязку відшкодувати шкоду, завдану випадком (підкреслював у своїх працях ще Е.Е. Пірвіц [2І]), але лише простим випадком, коли має місце необхідний причинно-наслідковий звязок. Також це, цілком виправдано, стосується і зобовязань із відшкодування шкоди, завданої надзвичайною ситуацією внаслідок експлуатації обєктів (джерел) підвищеної небезпеки та надзвичайною ситуацією, спричиненою діяннями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та/або службових осіб.
Існує і ряд винятків виключно винної відповідальності особи за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, які підкреслюються в науковій літературі: відшкодування шкоди, заподіяної володільцям джерел підвищеної небезпеки внаслідок взаємодії останніх (п. 3 ч. 1 ст. 1188 ЦК України), коли до істотних обставин, залежно від яких за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці, потрібно також відносити форму і ступінь вини кожної з таких осіб; компенсація моральної шкоди, що виникла в разі заподіяння джерелом підвищеної небезпеки, окрім шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю фізичної особи (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України); відповідальність законного володільця джерела підвищеної небезпеки у разі неправомірного заволодіння іншою особою, якщо цьому сприяла недбалість її власника (володільця) (ч. 4 ст. 1187 ЦК України); у разі подання регресного позову за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки до іншого солідарного боржника або до безпосереднього заподіювача - працівника володільця джерела підвищеної небезпеки [15, с. 51].
Необхідно згадати і про певні обмеження, повязані із субєктивною умовою вини для виникнення зобовязань із відшкодування моральної шкоди, спричиненої надзвичайною ситуацією. Так, потрібно звертатись до загальних положень цивільного законодавства, які визначають, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за загальним правилом, за наявності її вини, і лише в передбачених законом випадках - за відсутності останньої. Одним із таких випадків пункт 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України закріплює завдання шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, що дозволяє нам поширити цю норму і на виникнення обовязку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією, повязаною із експлуатацією обєктів підвищеної небезпеки, моральної шкоди. Також це положення є особливим різновидом (або додатковою характеристикою) забезпечення однієї з функцій вини у правовідносинах із компенсації немайнових втрат субєктів цивільного права, якою В.Д. Примак визначає функцію морально-правового регулятора, покликаного допомогти встановити справедливий, морально виправданий розмір відшкодування такої шкоди незалежно від того, чи позначилися на її особливостях ті чи інші ознаки виявленої правопорушником вини [22, с. 76] (або за її відсутності загалом - А.М.).
Висновки
Таким чином, вина як елемент у мозаїці умов виникнення зобовязань із відшкодування шкоди, завданої надзвичайною ситуацією, значною мірою диференційована, оскільки залежить від зумовлених вище факторів та в окреслених випадках не є обовязковою для притягнення відповідних осіб до цивільно-правової відповідальності. Зокрема, у разі завдання такої шкоди внаслідок експлуатації обєктів підвищеної небезпеки або за субєктивної протиправності діянь органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб. Складність такого підходу зумовлюється і потенційними практичними труднощами у розмежуванні та встановленні як вини (що впливатиме, наприклад, на відшкодування моральної шкоди), так і причинно-наслідкового звязку між тим, чиї саме протиправні діяння призвели до виникнення надзвичайної ситуації внаслідок експлуатації обєктів підвищеної небезпеки: держави через її органи та посадових або службових осіб чи відповідного субєкта господарювання. Відповідь на це запитання повинна встановлюватись у кожному конкретному випадку окремо та впливати на покладення обовязку відшкодувати завдану шкоду або розмір такого відшкодування.
Література
1.Чикишева Н.А. Презюмирование вины при применении договорной и деликтной ответственности / Н.А. Чикишева // Власть. - 2016. - № 3. - С. 171-177.
2.Гринько С.Д. Деліктні зобовязання римського приватного права: поняття, система, рецепція : [монографія] / С.Д. Гринько ; за наук. ред. Є.О. Харитонова. - Хмельницький : Хмельницький ун-т управління та права, 2012. - 724 с.
.Цивільне право України. Особлива частина : [підручник] / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майдани- ка. - 3-тє вид. перероб. і допов. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - 1176 с.
.Невзгодина Е.Л. Вина как условие ответственности во внедоговорных обязательствах по законодательству Российской Федерации / Е.Л. Невзгодина // Вестник Омского университета. - 2010. - № 3. - С. 210-214.
.Про затвердження Правил техногенної безпеки у сфері цивільного захисту на підприємствах, в організаціях, установах та на небезпечних територіях : Наказ Міністерства україни з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 15 серпня 2007 р. № 557 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 67. - Ст. 2595.
.Бааджи Н.П. Підстави та умови виникнення зобовязань із відшкодування шкоди / Н.П. Бааджи // Актуальні проблеми держави і права. - 2008. - № 39. - С. 184-190.
.Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. - М. : Статут, 2000. - 411 с.
.Антимонов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности / Б.С. Антимонов. - М. : Госюриздат, 1952. - 300 с.
10.Иоффе О.С. Вина и ответственность по советскому праву / О.С. Иоффе // Советское государство и право. - 1972. - № 9. - С. 34-43.
11.Варкалло В.В. Об ответственности по гражданскому праву / В.В. Варкалло. - М. : Юридическая литература, 1978. - 350 с.
12.Дмитриева О.В. Ответственность без вины в гражданском праве : дисс. канд. юрид. наук / О.В. Дмитриева. - СПб., 1996. - 188 с.
13.Болдинов В.М. Ответственность за причинение вреда источником повышенной опасности / В.М. Болдинов. - СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. - 372 с.
14.Гринько С.Д. Значення вини в деліктних зобовязаннях / С.Д. Гринько // Університетські наукові записки.
15.- Терещенко Н.В. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки : дис. ... канд. юрид. наук / Н.В. Терещенко ; Нац. ун-т внутр. справ. - X., 2003. - 163 с.
16.Ківалова Т.С. Підстави деліктної відповідальності за завдання шкоди / Т.С. Ківалова // Часопис цивілістики. - Вип. 8. - С. 19-22.
17.Примак В.Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб : [монографія] / В.Д. Примак. - К. : Юрінком Ін- тер, 2007. - 432 с.
.Кодекс цивільного захисту України від 2 жовтня 2012 р. № 5403-М // Офіційний вісник України. - 2012. - № 89. - Ст. 3589.
.Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-^ // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 39. - Ст. 351
.Канзафарова І.С. До проблеми цивільно-правової відповідальності без вини / І.С. Канзафарова // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 3-4. - С. 89-92.
21.Пирвиц Э.Э. Значение вины, случая и непреодолимой силы в гражданском праве (часть первая) / Э.Э. Пирвиц // Вестник гражданского права. - 2010. - № 5. - С. 171-215.