Львів - найстаріше місто Галицької землі

Львів - найстаріше місто Галицької землі

Зміст

Заснування

Історія

Личаківський цвинтар

Оперний театр ім. Соломії Крушельницької

Львівська Ратуша

Історія

Університет ім. Івана Франка

Заснування та рання історія Університету

Заснування

Університет в 17-18 століттях

Львівський університет та Іван Франко

Університет сьогодні

Палац Потоцьких

Площа Ринок - історичне серце Львова

Історія

Памятник Тарасу Шевченку

Собор Святого Юра

Успенська церква

За матеріалами гезети "Поступ"

Оборонний монастир

Церква Святого Михайла

Андріївський костел

Видатний Юрій Кульчицький

Легендарні куточки околиць Львова

Львівські легенди

Кавярні Львова - справжня знахідка для туристів

Краса та неповторність давнього міста

Заснування

Львів належить до давніх, але не найстаріших городів Галицької землі. До часу його постання існував вже знаний своїм історичним значенням Галич, Звенигород, а в околицях теперішнього Львова менші укріплені городи такі, як Підгородище, Завадів, Грибовичі, Страдч, Щекотин, Домажир, Рокітна та ін., розташовані на горбах Розточч чи на схилах північного берега Поділля. Археологічні знахідки свідчать, що в найближчій околиці здавна були якісь оселі, але на терені давнього міста не знайдено ніяких пам'яток, які говорили б про існування постійної доісторичної оселі.

Засновником Львова був галицький король Данило Романович. Побудова цього міста близько 1250 р. вказує на те, що його зродили в першій мірі потреби військово-стратегічні, оборона галицьких володінь від татарських набігів, а також господарські, необхідність створення нового торгівельного центру на шляху з Побужжя і Наддніпрянщини до Наддністрянщини, після занепаду Звенигорода.

Слід зазначити велике організаційне чуття засновника міста, що так уміло підшукав місце під будову нового міста, саме на стику Розточчя і Поділля, що ділять Схід від Заходу (басейн Дніпра і Дністра від басейну Вісли), а одночасно у воротах, крізь які проходить шлях із східної у західну Європу, з Чорномор'я у Прибалтику.

Історія

Львів пройшов з галицькою землею цілу історичну долю, зазнавши не раз страшних потрясінь. Його зовнішнє обличчя, життєвий простір, чисельний та національний склад, зайняття та культура його мешканців мінялися не тільки під впливом ходу сторіч, але й під впливом тих історичних безнастанних змін, що тут наставали впродовж 700-річного існування міста.

Так, від 1250 до 1340 рр. Львів був княжим містом галицького князівства під володінням Романовичів. В роках 1340-1349, коли вимер рід Романовичів, ним править воєвода Дмитро Детько, як намісник литовського князя Любарта, потім - польський король Казимир (1349-1370 рр.). В цей час (1356 р.) місто одеримало Магдебурське право. В 1370 році перейшов Львів під угорське правління, яке виконував від 1372 по 1379 р. Володислав Опольський з шлезької лінії Пястів, потім угорські урядники, а в роках 1385-1387 знов Володислав Опольський. В інтервалі 1387-1772 рр. Львів знаходиться під володінням Польщі, а далі, як столиця Галичини і Володимирії, під владою Австрії (до 1914р.). Революційні події 1848 р. в Європі збудили політичну та культурну активність українців. У травні цього року у Львові було засновано Головну Руську Раду - першу українську політичну організацію та надруковано першу газету українською мовою "Зоря Галицька". У 1868 р. у Львові виникло товариство "Просвіта", яке невдовзі вкрило мережею читалень всю Галичину. Створене 1873 р. товариство ім. Т. Шевченка, реорганізоване у 1892 р. в наукове, розгорнуло дослідницьку діяльність в галузі українознавства. Від 3 вересні 1914 року до 22 червня 1915 року, в часі російської окупації був центром Галицького губернаторства, а потім знов переходить до Австрії, де залишається до її розпаду. 1 листопада 1918 р. Військовий Комітет, очолюваний Дмитром Вітовським, захопив владу у Львові, а 9 листопада цього ж року було проголошено ЗУНР (на чолі уряду став Кость Левицький).21 листопада 1918 р. Львів зайняли польські війська. Рішенням Ради амбасадорів з 14 березня 1923 року Львів і Галичину остаточно передано Польщі, в якій він став столицею Львівського воєводства аж до німецько-польської війни 1939 року. Міжвоєнний період позначений наростанням українського визвольного руху. Консолідуються національні політичні партії, колишнім керівником стрілецтва полковником Євгеном Коновальцем створюється підпільна Українська Військова організація. На її базі в 1929 р. постає Організація Українських Націоналістів. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 р. Західну Україну було приєднано до Радянського Союзу. З 23 вересня 1939 по 30 червня 1941 р. Львів був обласним центром Львівської області в складі УРСР. Після приходу збройних сил німецької армії, 30 червня 1941 Степан Бандера проголосив відновлення української державності у Львові, та утворення Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком. Після арешту членів УДП 1 липня 1941 р. німецьким командуванням було проголошено прилучення Галичини, як окремого дистрикту, до Генерального Губернаторства і Львів став столицею Галичини. З моменту окупації на території Галичини зароджується рух опору. У 1942 р. окремі розрізнені збройні формування організовуються в регулярну Українську Повстанську Армію під командуванням генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки). Керуючись ідеєю незалежної України, УПА воювала як проти фашистської Німеччини, так і проти Радянського Союзу. 27 липня 1944 р. радянські війська здобули Львів і він знову став обласним центром в складі УРСР. У травні 1989 р. - створюється Народний Рух України, Львів стає одним з перших в Україні осередків видання демократичної преси. Вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька Церква, відродилася і Українська автокефальна православна церква. Комуністична влада в регіоні фактично була ліквідована в 1990 р. внаслідок перемоги на виборах до Верховної, обласної, районної і міських рад представників демократичної опозиції. 14 квітня 1990 року В'ячеслава Чорновола обрано головою Львівської обласної ради, а з 1991 року, після утворення незалежної Української держави Львів став обласним центром Львівської області і водночас центром українського національного відродження.

Личаківський цвинтар

Історія Личаківського цвинтаря у Львові починається в 1786 році, коли австрійська влада заборонила ховати людей на старих кладовищах навколо церков. Найдавніші могильні плити, які збереглися на цвинтарі, датуються 1787 та 1797 роками. В середині ХІХ століття цвинтар було впорядковано та приведено до паркового виду - прокладено алеї та доріжки.

Від інших кладовищ Личаківський цвинтар відрізняється в першу чергу багатством архітектурних стилів та скульптур, що прикрашають мало не кожне поховання. За часи радянської влади цвинтар було дещо занедбано, а в 1975 році прийнято рішення про припинення поховань. З того часу на кладовищі ховають лише відомих осіб.

Загалом за весь час його існування своє останнє місце тут знайшли десятки українських письменників, артистів, композиторів та інших діячів: серед них Іван Франко, Григорій Тютюнник, Володимир Івасюк, Соломія Крушельницька, Євген Петрушевич та інші. Тепер Личаківський цвинтар - це справжній памятник архітектури та скульптурного мистецтва. Його похмурі та потойбічні статуї нагадують про плинність нашого життя.

Оперний театр ім. Соломії Крушельницької

В кінці XIX ст. у Львові стала відчутною потреба побудови великого міського театру. У 1895 році був оголошений конкурс на кращий проект будівлі, в якому серед багатьох взяла участь фірма "Г. Гельмер і Ф. Фельнер", що побудувала понад сорока театрів в Росії та Австро-Угорщині, в Болгарії та Німеччині, а також автор Краківского театру архітектор Я. Завейський.

Компетентне незалежне жюрі в Лейпцігу одноголосно визнало найкращим проект випускника Берлінської будівничої академії, директора Львівської вищої художньо-промислової школи З. Горголевського (1845-1903). Він приємно здивував журі вибором місця для споруди - центр міста, хоч той і тоді був щільно забудований. Архітектор сміливо запропонував заховати під землею річку Полтаву, яка протікала у цьому місці, а замість фундаменту застосував - уперше в Європі - суцільну бетонну основу.

Перший камінь у підмурівок театру було закладено у червні 1897 року. З. Горголевський сам керував і земляними, і будівельними, і споряджувальними роботами, залучивши до них кращі львівські та зарубіжні фірми. Основне навантаження лягло на відому фірму інженера І. Левинського. Для будівництва використовувались місцеві матеріали. За кордоном виготовлялись: форми деталей із мармуру - у Відні; спеціальне полотно для розписів фойє - у Бельгії. Монтаж електричного освітлення проводила австрійська фірма "Сіменс", механізацією сцени - польська фірма по ремонту вагонів (м. Санок).

Будівництво тривало майже три роки. Воно було здійснене на кошти міської управи громадян Львова і околиць, як їх добровільні пожертви. Вартість будівництва становила 2,4 мільйона австрійських крон.

Театр побудований у класичних традиціях з використанням форм і деталей архітектури ренесансу та барокко, або у так званому віденському псевдоренесансі. Театр, щедро вдекорований як ззовні, так і всередині, став зосередженням досягнень скульптури і малярства Західної Європи кінця ХІХ ст.

Своє мистецтво втілили скульптори П. Війтович, А. Попель, Е. Печ, Т. Баронч, художники Т. Попель, М. Герасимович, Т. Рибковський, З. Розвадовський, С. Дембіцький, С. Рейхан.

Великий міський театр (називався так до 1939 року) відкрився 4 жовтня 1900 року. В урочистому відкритті взяли участь художник Г. Семирадський, письменник Г. Сенькевич, композитор І. Падеревський та делегації з різних європейських театрів. Цього вечора в приміщенні театру відбувся показ першої вистави - лірико-драматичної опери "Янек" В. Желенського - про життя карпатських верховинців. Провідну партію співав славетний український тенор Олександр Мишуга, для якого її було спеціально написано.

До цього часу (1900 року) оперні і балетні спектаклі протягом більше як півстоліття ставилися у приватному театрі мецената графа Станіслава Скарбека (сьогодні тут знаходиться Український драматичний театр ім.М. Заньковецької). Новий театр був придатний для прийому гастролюючих оперних і балетних колективів. На стаціонарі працювали драматична і оперна трупи.

Початковий період діяльності львівської опери був цікавий і насичений. І на цьому, зокрема позначалися енергійна діяльність Тадеуша Павликовського, як директора. Він проявив себе не лише вмілим організатором й здібним режисером, а й прогресивним громадським діячем. Його позиція позначилася на формуванні репертуару, в який входили вистави за творами М. Гоголя, Л. Толстого, О. Островського, А. Чехова, С. Виспянського. Його заслугою було створення великого оркестру високого професійного рівня. Тогочасні газети писали, що Т. Павликовський підняв театр "до рівня найкращих європейських колективів". За час роботи Т. Павликовського у Львівському театрі (1900-1906 рр.) в його репертуарі було 43 опери, 46 оперет, а також сотні драматичних вистав.

У 1909 році головний диригент театру польський композитор Любомир Ружицькі на основі музики своєї симфонічної поеми (за мотивам С. Виспянського) створив спеціально для Львівського театру велику історичну оперу "Болєслав Хробри".

У 1911 році діючий репертуар театру поповнився операми М. Мусоргського та П. Чайковського ("Борис Годунов", "Євгеній Онєгін").

У 1921 році на сцені львівського театру було здійснено постановку першої балетної вистави "Лебедине озеро" П. Чайковського.

В кінці 1930 року відбулася нова премєра "Бориса Годунова" М. Мусоргського у постановці диригента Лощинського. У наступних сезонах були поставлені нові опери Г. Венявського, а також "Аїда", "Фальстаф", "Сила долі" Д. Верді.

У 1934 році театр було закрито через фінансову скруту.

У грудні 1939 року з приєднанням Зах. України до складу СРСР Великий міський театр було перейменовано на Львівський державний театр опери та балету з підпорядкуванням його Міністерству культури України. Реорганізовано оркестр, хор, балетну трупу, серед солістів опери появилися нові імена - випускники Київської, Харківської та Одеської консерваторій. На посади перших диригентів було запрошено М. Покровського і М. Гончарова. З різних міст прибули фахівці: режисери, балетмейстери, художники.

Сезон 1940-1941 р. став творчим стартом у роботі Львівського театру. В афішу першого сезону увійшли опери "Євгеній Онєгін" П. Чайковського, "Наталка Полтавка" М. Лисенка, "Травіата" та "Аїда" Дж. Верді, "Кармен" Ж. Бізе, "Чіо-Чіо-сан", "Богема" Д. Пуччіні, балети "Дон Кіхот" Л. Мінкуса, оперета "Циганський барон" Й. Штрауса. Призначена на 26 червня 1941 року прем"єра вистави "Лілея" не відбулася.

Розпродані квитки так і залишились у тих, хто хотів потрапити на новий балет українського композитора К. Данькевича. Війна перервала творчу працю. На щастя знайшлися ентузіасти, які мовчазний будинок театру розбудили і оживили. Не легко було реж.В. Блавацькому укомплектувати виставу. На щастя, зявилися в театрі музиканти, хористи, танцюристи і драматичні актори.В. Блавецький відважився поставити українську оперу М. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". У половині липня 1941 р. Український львівський театр відкрив театральний сезон І941-І942 р. р. "Запорожцем за Дунаєм". Ставив оперу реж.Й. Стадник, дириг.Л. Туркевич.

В роки німецької окупації було поставлено опери: "Аїда", "Кармен", "Травіата", "Мадам Баттерфляй", "Циганський барон", "Трубадур", "Кавалерія рустікана". Плідно працювали балетмейстери Вігілієв, Тригубов, Штенгель. У постановці Вігілієва йшли з великим успіхом "Дон Кіхот", "Пер Гюнт", "Коппелія", "Сільське кохання" та інші. Іспанська газета писала, що Український оперний театр у Львові є найкращим в Європі у той час.

У сторіччя від дня народження (І956 р.) великого українського письменника Івана Франка театрові присвоєно його ім"я. А через десять років за великі творчі успіхи театр одержав статус Академічного.

У кінці 70-х років театр закрився на реставрацію. В ньому було зміцнено фундаменти, переплановано підвальні приміщення. Здійснено реконструкцію сценічних механізмів, що дало можливість встановити на сцені 4 плунжери для спорудження декорацій на різних рівнях. У нішах фойє було встановлено погруддя Т. Шевченко, І. Франка, А. Міцкевича, О. Пушкіна, а в нішах дзеркального залу - М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Глінки, П. Чайковського, виконані скульпторами Е. Мисько, Я. Чайкою, Й. Садовським, О. Пилєвим.

Оновлений театр відкрився у 1984 році.

Величава будівля Львівського державного академічного театру опери та балету ім.І. Франка по праву належить до числа найкрасивіших театральних споруд України. Цю розкішну споруду, вирішену в стилі так званого "віденського псевдоренесансу", у якому використані деталі різних архітектурних стилів, зводив відомий віденський архітектор Зігмунд Горголевський - автор багатьох відомих у Європі монументальних споруд. Силует головного фасаду театру визнано своєрідною емблемою міста, він втілений також на українських грошових знаках, купюрі вартістю 20 гривень.

У 1999 році театр став важливим обєктом шостої зустрічі президентів країн Центральної Європи у Львові. Ця історична зустріч президентів сприяла другому оновленню театру (перша реставрація відбулася у 70-х роках. Тоді було зміцнено фундаменти, переплановано підвальні приміщення, здійснено реконструкцію сценічних механізмів. Оновлений театр відкрився у 1984 році). У 1999 році до саміту президентів Центральної Європи будівля театру (інтерєр і екстерєр) одержали єврооновлення.

Сцена театру має дві завіси: протипожежну, вагою 12 тонн з видом Львова кінця ХІХ ст., розписану художником С. Ясенським, і суто декоративну - "Парнас", яку розписав Г. Семирадський. У театрі завіса "Парнас" була встановлена на початку 1901 р. і вперше опущена для глядачів 13 січня, в обрамленні чудового бордюру роботи італійського майстра Ретроссі. Цей витвір мистецтва є власністю Львівської картинної галереї, але зберігається у театрі і опускається з нагоди прем'єр та інших урочистих подій.

львів місто турист галичина

Над сценою знаходиться плафон "Апофеоз слави", а також старовинний герб Львова, скульптури Генія і Ангела. У кінці 70-х років, під час реставрації театру, було здійснено реконструкцію сценічних механізмів, що дало можливість встановити на сцені 4 плунжери для спорудження декорацій на різних рівнях.

Зал глядачів має форму ліри (22,5х8,5 м) і може вмістити понад 1000 чоловік. Його оформлення здійснювали 10 художників під керівництвом С. Рейхана. Над сценою знаходиться плафон "Апофеоз слави" (автор - С. Рейхан), а також старовинний герб Львова, скульптури Генія і Ангела роботи П. Війтовича.

Привертає увагу плафон на стелі, що складається з десяти секторів із зображенням Грації, Музики, Танцю, Критики, Драми, Натхнення, Вакханалії, Цноти, Ілюзії, Правди. Авторами цих зображень є художники Є. Печ, О. Августинович, Т. Попель, А. Стефанович, С. Качор-Батовський, З. Розвадовський, Т. Рибковський та інші. В центрі плафона виблискує люстра, виготовлена за проектом З. Горголевського.

Зал удекорований не лише розписами та скульптурою, а й розкішними ліпнинами, позолотою, різьбою скульпторів П. Гарасимовича, П. Війтовича, Я. Джованетті, Е. Підгурського. Ложі партеру обрамлені колонами. Кожен з трьох балконів має інший декор - різьбу, ліпнину, позолоту, тощо.

Перший балкон прикрашений дванадцятьма картинами, вирізьбленими на сірому мармурі. Ці унікальні роботи відтворюють різні міфологічні сцени. Другий балкон підтримується атлантами і каріатидами, третій - чоловічими та жіночими гермами. Ложі партеру обрамлені колонами корінфського ордера.

У театрі завіса "Парнас" була встановлена на початку століття і вперше опущена для глядачів 13 січня 1901 р. Цей витвір мистецтва є власністю Львівської картинної галереї, але зберігається у театрі і опускається з нагоди прем'єр та інших урочистих подій.

На рівні першого балкону знаходиться дзеркальний зал.

Південна сторона його звернута до лоджії, через вікна якої проглядається площа біля театру. Салон залу - анфілада (35х7,5 м), розділена на три приміщення, відокремлені арками. Над архівольтами вхідних прорізів дзеркального фойє - чотири жіночі постаті - уособлення Любові, Заздрості, Материнства та Гордості роботи скульптора П. Війтовича. Важливим елементом оздоблення, завдяки котрому фойє отримало свою назву, є унікальні дзеркала, розташовані одне навпроти одного для оптичного розширення залу.

Інтер'єр дзеркального залу прикрашають великі живописні картини з фрагментами популярних на зламі віків польських оперних і драматичних вистав, таких як "Галька" С. Монюшка, "Барбара Радзівілл" А. Фелінського, "Балладина" Ю. Словацького, "Помста" О. Фредра, "Краков'янки і гуралі" Я. Камінського, "Відмова грецьким послам" Я. Кохановського, та інші, які виконала велика група художників під керівництвом С. Дембицького. На мальовничих картинах над дзеркалами у центральному приміщенні відтворені чотири пори року, персоніфіковані в образі хлопчика з квітами, сопілкою, плодами, а також біля вогнища. Картини в супрапортах над дзеркалами у бокових відсіках фойє зображають чотири основні сторони світу - Европу, Азію, Африку і Америку. В нішах дзеркального залу встановлено погруддя М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, М. Глінки, П. Чайковського, виконані скульпторами Е. Миськом, Я. Чайкою, Й. Садовським, О. Пилєвим.

Львівська Ратуша

Льві́вська ра́туша - адміністративний будинок у центральній частині Львова, який протягом всього часу свого існування був місцем перебування центральної міської влади Львова. Сьогодні є резиденцією Львівської міської ради. Пам'ятка архітектури національного значення, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Перша ратуша у Львові була дерев'яна й згоріла наприкінці XIV століття.

Нову вежу заклали в 1827 і побудували в 1830-1835 у стилі віденського класицизму. Автори проекту архітектори Ю. Маркль, Ф. Трешер (або Третер), А. Вондрашек. Ратуша виконана з цегли, чотириповерхова, квадратна в плані, із внутрішнім двориком. Над ратушею підноситься вежа з годинниками (виконані на фабриці В. Штилю під Віднем).

Ратуша - свідок багатьох історичних подій. У середньовіччя перед нею стояв стовп покарання. В 1564 році тут був страчений молдавський господар Томша, а в 1578 - провідник козацько-селянського повстання Іван Підкова.

В 1848 року під час революційних подій у Львові центр міста був обстріляний австрійською артилерією й ратуша була сильно ушкоджена, її первісна вежа звалилася. В 1851 році будинок був відремонтований, купольне завершення замінили на зубчасте, як у середньовічних вежах. В 1852 році на вежі встановили нові годинники. З 1939 року в будинку знаходиться Львівська міська рада.

Вхід у ратушу вільний, на її вежі перебуває платна оглядова площадка, з якої відкривається вид на місто.

Історія

Львівська ратуша має широку і різнорідну історію. Як каже переказ, першу будову поставив тут князь Володислав Опольський, що в 1372-1378 рр. заряджував Галичиною як васал угорського короля з титулом володаря Русі. Перша згадка в актах про ратушу є з 1381 р. Будинок був, мабуть, мурований, вежа довгі часи була дерев'яною. Ратушу перебудовано в 1491 р., потім вежа горіла двічі, 1527 і 1571 рр.; була перебудована 1619 р.; так само й інші частини ратуші змінювалися і розширювалися протягом століть. На початку XIX ст. стара ратуша складалася з кількох будинків, фронтом обернених до полудня. Середній будинок був найстарший, своїми основами сягав до початків міста; направо і наліво були пізніші прибудови. Головний вхід був у лівім крилі. Вели до нього широкі сходи і нівколиста брама, оперта на сталевих стовпах; за нею був передсінок і сіни, з яких ішли кам'яні сходи на поверхи. Найбільш величавою салею будинку була кімната "панів" або "консулярна". Тут збиралася міська рада. До ради належали найбагатші міщани, "патриціят" міста, самі католики, німці і поляки. Вони правили містом без огляду на опір біднішого населення. Ставропігійське братство від імені української громади довгі роки вело процес з містом, щоби українців допущено до ради. Аж в кінці 1745 р. процес закінчився щасливо і до міської ради увійшов перший українець Юрій Коцій.

Радна кімната славилася багатством: були тут дорога збірка східних килимів, дорогоцінні свічники, годинники, образи, карти частин світу, великий герб Львова та ін. Рада приймала тут гостей і посольства. Були тут також посли Богдана Хмельницького: 1648 р. Захарій Хмельницький, свояк гетьмана, і 1655 р. Тетеря та Лесницький. Побіч радної кімнати була скарбівниця, де переховувано привілеї міста і різні дорогоцінності - міські і приватних осіб. На поверсі над радною салею була саля лавничого суду, де висів старовинний образ "страшного суду". Дальше містилися кімнати різних міських канцелярій. Окремо була кімната колегії сорока мужів, яка постала 1577 р. До неї належали представники ремісництва, біднішого міщанства, також і делегати "руської нації". Українські представники не раз у гірких словах картали міську раду за її самолюбство і несправедливість супроти бідного населення. За ратушевим будинком стояла стара вежа висотою 58 м. Вежа до четвертого поверху була чотиристінна, вище - восьмистінна; верх її покривала баня, крита бляхою, зі стрімкою вежечкою. На верху вежі був польський герб і під ним гербовий лев, що зберігся дотепер. У 1672 р. під час сильної бурі лев упав з вежі, і це уважали лихим знаком для міста: справді, того ж року прийшла на місто турецька облога…

Університет ім. Івана Франка

Львівський національний університет імені Івана Франка (у 1918-1939 рр. Університет Яна Казимира) - один з найстаріших у Східній Європі та найстаріший в Україні університет. Один з найпрестижніших університетів України.

Заснування та рання історія Університету

Передісторія

В епоху ренесансу Львів був відомим освітнім містом Центральної Європи, в якому діяло просвітницько-релігійне товариство "Львівське братство" (1439 р.) та друкарня Степана Дропана (1460 р.). Якщо перший університет Центральної Європи - Карловий (Прага, Чехія) бере свої початки із світської школи (1348 р.), то Львівський університет (тепер імені І. Франка), аналогічно, своє літочислення розпочинає зі створення у листопаді 1372 року монастирської школи, яку заснував Руський князь Володислав спільно з Орденом Францисканців, котрі поряд з місіонерством проводили також і освітню діяльність.

У ХVІ - ХVІІ ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан та духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим в Україні було Успенське ставропігійське братство у Львові, яке стало визначним українським культурним центром. З 1586 р. у Львові діяла братська школа, яка була середнім навчальним закладом. Тут вивчались церковнословянська, грецька, латинська і польська мови, математика, граматика, риторика, астрономія, філософія та інші дисципліни. Члени Львівського братства планували навіть перетворити свій "гімнасіон" (так вони називали цю школу) у вищий навчальний заклад. У Львівській братській школі працювали і здобули освіту визначні діячі української культури кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст.: Лаврентій Зизаній (Кукіль) і його брат Степан, Кирило Ставровецький, Іван Борецький та ін.

До середини ХVІІ ст. в Україні не було жодного вищого навчального закладу. Шляхетська Польща чинила опір створенню тут вищої школи, яка могла б стати небезпечним політичним і культурним центром. Українська молодь змушена була здобувати вищу освіту в стінах Краківського й інших європейських університетів.

Заснування

Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою польський уряд обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій осередок у Львові. Єзуїти зявились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів.

Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові "гідність академії і титул університету" з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром.

Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералові єзуїтів у Римі. На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет в 17-18 століттях

Університет складався з двох відділів (факультетів) - філософського і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання. Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів - до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

Навчальний процес у Львівському університеті проводився за програмою єзуїтських шкіл, розробленою ще наприкінці ХVІ ст.; помітні зміни у цю програму стали вноситись лише в середині ХVІІІ ст. На відділі філософії, головним чином вивчали філософську систему Аристотеля, яка була сукупністю логіки, фізики й метафізики; у складі фізики розглядали також елементи математики, астрономії, біології, метеорології, у складі метафізики - питання психології та етики. Вивчали, крім цього, історію, географію, грецьку мову та ін. На відділі філософії навчання тривало два-три роки. Після закінчення цього відділу можна було здобувати богословську освіту. На теологічному відділі навчання тривало чотири роки. Тут проходили історію церкви, Старий і Новий Заповіт, догматичне і моральне богословіє, канонічне право, казуїстику, староєврейську мову. Всі університетські дисципліни викладали професори.

У середині і другій половині ХVІІІ ст. у звязку з розвитком наукових знань, зокрема природничих наук, сталися зміни у навчальному процесі університету. У 1744 р. було відкрито кафедру математики, яку очолив Ф. Гродзіцький - автор підручника з архітектури і математики, створено математично-фізичний кабінет, відкрито університетську астрономічну обсерваторію. Почали викладати польську, французьку, німецьку мови, географію та історію, як окремі предмети. Тут працювали відомі вчені: історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красіцький. Випускниками університету були такі відомі люди, як І. Гізель, М. Слотвинський, Я. Богомоловський та багато інших.

Львівський університет та Іван Франко

У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко - всесвітньовідомий український мислитель, письменник, учений, перекладач, психолог, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як "титан праці". Указом від 8 січня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університету ім`я Івана Франка. Сьогодні тут працює одна з основних шкіл франкознавства в Україні.

Університет сьогодні

На 1997/98 навчальний рік на денній формі навчалось 11 649 студентів, в тому числі 2980 на умовах повної компенсації затрат на навчання, на заочній формі навчаються 3680 студентів, з них 2543 студентів-платників. Повний курс навчання триває 5 років. В Університеті є 112 кафедр, чотири з яких відкрито в 2001 році. Основною формою підготовки наукових кадрів є аспірантура, на 1997/98 навч. рік готувала фахівців з 89 спеціальностей гуманітарного та природничого профілів, в аспірантурі на денній формі навчалось 505 осіб, заочній - 206 осіб.

Має географічний та геологічний факультети. Серед інших готує фахівців за такими спеціальностями гірничого профілю: геологічна зйомка, пошуки і розвідка корисних копалин, геохімія, мінералогія та петрологія, екологічна геологія.

З 1998/1999 навчального року розпочато підготовку бакалаврів зі спеціальностей "Геологія", "Геохімія і мінералогія", "Екологія і охорона навколишнього середовища". З 2002/2003 р. з цих спеціальностей розпочато підготовку магістрів. З 2001/2002 р. в Природничому коледжі університету розпочато підготовку молодших спеціалістів по спеціальності "Прикладна екологія" за спеціалізацією "Екологія геологічного та суміжних середовищ".

Палац Потоцьких

Будівництво палацу Потоцьких розпочалось у 1880 році, після того як родина Потоцьких продавши свій палац на площі Галицькій, придбала у 1822 році нерухомість по вул. Широкій. Старий палац (невеличка садиба) був розібраний у 1860-1861 роках, однак спорудження нової резиденції затягнулось на три десятиріччя.

Палац Потоцьких було збудовано за проектом французького архітектора Людвіга де Верні та англійського архітектора Юліана Цибульского у стилі барокового класицизму на місті старого палацу Потоцьких.

До 1879 року на місці палацу знаходився великий міський парк, в якому після 1980-х років побудували шахту для прокладання тунелів підземного трамваю. В цей же час до палацу Потоцьких приєднали непривабливу прибудову, в якій в наш час знаходиться Музей мистецтва давньої український книги.

Палац Н-подібний у плані, триповерховий. Фасади палацу прикрашені фігурними обрамленнями вікон, ліпними консолями балконів та балюстрадами. Парадний вхід оформлений арочним портиком з ліпниною та іонічними колонами. Загальна площа палацу становить 3100 кв. м.

З 1972 року до 2000-х років у палаці Потоцьких розмістився Палац урочистих подій (Львівський міський РАГС). На початку нашого століття палац Потоцьких був переданий Львівській галереї мистецтв.

Площа Ринок - історичне серце Львова

Площа Ринок - центральна площа у Львові, історичне серце міста, характерне явище для середньовічної архітектури європейських міст.

Історія

Площа виникла в XIV ст. внаслідок регулярного планування забудови за взірцем середньовічних західноєвропейських міст, як центр торговельного та суспільного життя міста. З кожного кута площі виходять дві взаємоперпендикулярні вулиці, котрі закінчувалися біля міських фортифікацій, що опоясували середньовічне місто. Площу розміром 142 х 129 м утворюють 44 будинки і ратуша в центрі. Від початкової готичної забудови, яка загинула під час пожежі 1527 р., збереглися підвали і фрагменти стін з готичними деталями. Дбайливо відновлюючи вцілілі мури, нові будинки після руйнівної пожежі городяни будують тільки з каменю та цегли і називають їх камяницями.

Архітектурний вигляд площі формувався в період розквіту ренесансу у Львові. Ансамбль створювали кращі архітектори - П. Красовський, М. Градовський, П. Барбон, П. Римлянин, Б. Меретин, С. Фесінґер та інші. Будівлі споруджувались за замовленням багатої знаті і заможних купців, оскільки ділянки на центральній площі міста були дуже дорогими. Лише дворяни та вище духовенство мали право споруджувати будинки вище трьох поверхів заввишки; лише вони мали право розміщувати на фасаді більше трьох вікон на одному поверсі Це наклало свій відбиток на архітектурний вигляд будівель: більшість будинків побудовані на вузьких, витягнутих вглибину ділянках, складаються із головної будівлі, внутрішнього двору і фліґеля.

Фасади будинків здебільшого тривіконні із асиметрично розміщеними прорізами, що відповідає ренесансній структурі планування: двовіконна світлиця і одновіконна бокова кімната (ванькир). До XVI ст. перші поверхи будинків мали криті галереї-підсіння. Підвали виходили за лінію фасаду під теперішній тротуар і мали вхід з вулиці. Нумерації будинків не було. Кожна кам'яничка мала назву від прізвища власника або за елементами декоративного оформлення фасаду: "Під левом", "Під оленем", "кам'яниця Лукашевичів". Кожен будинок площі вартий уваги, кожен має свою історії. Зупинимося тільки на деяких з них.

Упродовж багатьох століть площа Ринок була центром усього життя Львова - економічного, політичного, культурного. Тут вирував базар, який відвідували перси і англійці, турки і голландці, росіяни і французи. На площі розміщувалося міське управління, виконувалися судові вироки, влаштовувалися різноманітні урочистості, вистави, процесії.

Базар на пл. Ринок існував до 1944 р. Але в XIX-XX ст. тут торгували тільки продуктами рільництва - овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами.

Памятник Тарасу Шевченку

Тарас Шевченко розповідає про трагічну долю України останнього століття

Пам'ятник видатному українському поету, художнику та громадському діячу Тарасу Шевченку розташований в самому центрі міста, на головній вулиці Львова - Проспекті Свободи.

Висота фігури Т. Шевченка - 4,5 метри. З правої сторони від постаті поета розташована Хвиля національного відродження" - дванадцятиметрова бронзова плита з фігурними рельєфами.

Пам'ятник Тарасу Шевченку був зведений у 1992 році по проекту молодих скульпторів братів Сухорських. Відкриття пам'ятника відбулось 24 серпня 1992 року на річницю Незалежності України.

Остаточно роботи над пам'ятником були завершені у 1996 році, коли через чотири роки у той самий день був відкритий ще один елемент пам'ятника - Хвиля національного відродження, який із самим пам'ятником об'єднані в один архітектурний ансамбль.

Сьогодні площа біля пам'ятника Шевченка є одним з найулюбленіших місць для зустрічей та проводження вільного часу серед львівської молоді.

Собор Святого Юра

Головна Святиня Української Греко-Католицької Церкви. У липні 1700 р. тут було проголошено акт з'єднання Львівської архидієцезії з Римом. Перший храм на Святоюрській горі існував ще за часів давньоукраїнської Галицько-Волинської держави. Його не раз руйнували завойовники, але завжди храм відновлювався. У XVIII ст. він постав у теперішній величі та красі.

Найцінніша реліквія храму - Чудотворна Ікона Пречистої Діви Марії XVII ст.). У 1674 p. привезена до Львова з Теребовлі єпископом Йосифом (Шумлянським).

Львівські майстри різця і пензля стали творцями вишуканого оздоблення інтер'єру у стилі рококо. Його реставрація була проведена у 1996 p., напередодні 400-ліття Берестейської Унії.

Старанням митрополита Атанасія Шептицького на місці давньої церкви було зведено новий храм - перлину європейського мистецтва (1744 - 1761, архіт.Б. Меретин, скульп.І. Пінзель). У його архітектурі злились західні віяння та традиції українського церковного будівництва.

У крипті знаходяться поховання видатних діячів УГКЦ - Кардинала Сильвестра Сембратовича, Митрополита Андрея Шептицького, Патріярха Йосифа Сліпого. Митрополита Володимира Стернюка, Мирослава-Івана Кардинала Любачівського.

Успенська церква

Після захоплення Галичини Польщею наприкінці XIV століття українці у Львові стали пригнобленою нацією, але незважаючи на всі утиски і переслідування, вони все ж таки спромоглися зберегти і виплекати свої ідентичність, гідність і культуру.

Після побудови в середині XV століття міських укріплень кожна з національностей, котрі населяли місто, одержала свою територію, надійно захищену від потенційного ворога високими мурами. Поляки й німці, звичайно, дістали найбільшу і найкращу частину Львова - площу Ринок, а українці були затиснуті між вірменами з півночі і євреями з півдня. Центром української дільниці стала вулиця Соляників або Солярів. Згодом вулицю Соляників стали називати Руською.

Внаслідок браку території житлові будинки українців були дуже щільно притиснуті один до одного, що призводило до курйозних випадків. У документах початку XVI століття згадується, що дім міщанина Павла Русина був настільки затиснутий з боків іншими будинками, що господареві навіть не було куди пробити вікно. Успенське братство змилувалося над нещасним, дозволивши йому пробити вікна в стіні, яка виходила на подвір'я Успенської церкви, однак з умовою: Павло Русин міг користуватися вікнами лише за свого життя, після його смерті їх мусили замурувати.

Перша церква Успіння Пресвятої Богородиці була збудована у Львові ще за часів Галицько-Волинської держави, а на вулиці Соляників 1421 року літописець згадує церкву "з каменю й цегли". Найстрашніша львівська пожежа 1527 року настільки пошкодила стіни старої руської церкви, що вона почала руйнуватися. Українська громада не мала достатньо кошів на реставрацію святині. Тому львівський єпископ Макарій Тучапський звернувся до всіх православних за підтримкою. Молдавський правитель Олександр Лопушанин і його дружина Роксана надали таку матеріальну допомогу, на їх кошт виникла нова церква, з начинням, прикрасами і дзвонами. Тому цю церкву на знак подяки назвали Волоською (молдаван тоді називали волохами). Так звемо ми її і дотепер. На жаль, тодішня церква незабаром теж була знищена вогнем.

Майже 450 років тому у Львові жив бездітний старець Давид Малецький, якого називали Русином. Він займався великою торгівлею і зібрав чималий маєток. Бажаючи зробити своє ім'я у Львові безсмертним, Русин узявся за мурування першої вежі біля Успенської церкви. Вклавши в цю справу всі свої гроші, він найняв 1567 року знаменитого архітектора Петра Красовського, названого Італійцем. Роботи, на які фундатор витратив три з половиною тисячі золотих, тривали впродовж двох років, вежа досягла вже чималої висоти, але через помилку архітектора вона раптово завалилася. Дідусь Давид, як пише літописець, вражений цим нещастям, захворів і помер.

Справу Давида Малецького продовжив і успішно завершив славетний меценат і фундатор Львова Костянтин Корнякт. Будучи людиною побожною, Корнякт левову частку свого багатства використав на спорудження найвеличніших архітектурних пам'яток Львова і на розвиток української культури, освіти і Церкви. Корнякт задумав чималим коштом звести величну вежу, яка б нагадувала типові італійські кампанілли, але мала і риси східної, зокрема української архітектури. Найвищу на той час в усій Україні вежу було зведено 1578 року. Вона виконувала три функції - дзвіниці, оборонної вежі і спостережного пункту за пожежами. (Свою оборонну місію вежа довела 1704 року, коли під час наступу шведів оборонець на вежі Корнякта пострілом з лука збив капелюха з голови шведського короля Карла XII). Незадовго до завершення будівництва на вежі підвісили вилитий на замовлення Корнякта найбільший на той час в Галичині дзвін діаметром у два метри, який був названий "Кирилом".

І ось з приводу цього дзвона розгорілася суперечка між церковним братством та ченцями-домініканами, які неподалік мали свій монастир. Домінікани скаржилися не лише у маґістрат, але і до короля, що "Кирило" за своїми розмірами перевищує усі дзвони в Польській державі. Але осуд ченців викликали не лише розміри, але й голосний звук дзвона, який заважав їм слухати проповідь у костелі. Та, незважаючи на всі перепони, невдовзі "Кирило" став виконувати функції головного дзвона міста, який оповіщав про військову тривогу, пожежі, стихійні лиха та про смерть найвизначніших львів'ян, незалежно від їхнього віросповідання. "Кирило" служив братству до шведської навали, потім на його місце почепили інший. За радянських часів було ще сутужніше, ніж за середньовічної Польщі: дзвонити у дзвони в місті було цілковито заборонено, і лише на Великдень 1989 року вперше за півстоліття знову львів'яни почули дзвін із вежі Успенської церкви.

Храм Успення Пресвятої Богородиці було збудовано Успенським братством, громадською організацією православних українських міщан у 1591-1629 pp. та освячено у 1631 році за участю митрополита київського Петра Могили. Поруч з храмом - перлиною української сакральної архітектури епохи ренесансу - вежа Корнякта, у давнину - найвища споруда у Львові, та шедевр львівського мистецтва - каплиця Трьох Святителів. У XVII - на поч. ХУГИ а. Успенська церква була визначним центром християнської культури України. Між двома світовими війнами вікна храму прикрасили вітражі на теми української церковної історії.

Визначна роль у становленні і подальшому розвитку ренесансного зодчества в українському мистецтві налетить групі львівських пам'яток: Успенській церкві, каплиці Трьох Святителів, вежі Корнякта. Створення цього ансамблю Руської вулиці (розміщені на Руській вулиці у Львові) спричинило до зміни стильового характеру цілого художнього періоду, стало переломним етапом у розвит ку архітектури, передусім у Галичині. У вежі Корнякта (збудована у 1564-1578 рр. на кошти члена братства грека К. Корнякта) архітектор Петро Барбон поєднав класичні форми з традиціями українського зодчества, а саме з дерев'яними вежамидзвіницями, чим зблизив своє творіння з народним будівни цтвом. Накреслену у вежі ренесансну програму продовжено в каплиці Трьох Святителів (1591 р., арх.П. Красовський) та в Успенській церкві (1612-1629 рр., арх.П. Римлянин, А. Прихильний).

В середині XV ст. у Львові будуються нові укріплення і кожна національна грамада отримала свою територію в захищеному мурами місті. Центром української дільниці стала вулиця Соляників або Солярів, згодом переіменована в Руську. На початку XVI ст. становище українського міщанства в багатонаціональному "неукраїнському" місті сильно погіршується, польський король Сигизмунд забороняє українцям користуватись привілеями, що їх має польське населення, обмежується вступ українців в цехи, забороняється будівництво житла поза Руською вулицею. Захисником інтересів українців в місті стає православна громадська оганізація Успенське братство. Братство веде широку громадську, культурно-просвітницьку діяльність.

В XVI - XVII ст. Львівським Успенським братством зводиться величний громадсько-культовий ансамбль - Ансамбль Успенської церкви. Близько 60 років найкращі будівничі Львова (Петро Барбон, Павло Римлянин, Андрій Підлісний, Войтіх Капінос, Амброзій Прихильний) зводили на куті вулиць Підвальної та Руської три капітальні споруди: Успенську церкву, Вежу Корнякта та Каплицю Трьох Святителів.

Найпершою збудована найвища на той час в Україні струнка 65-метрова вежа-дзвіниця (1572-1578). Кошти на будівництво надав львівський купець грецького походження Костянтин Корнякт. Вежа виконувала роль дзвіниці, оборонної башти, спостережного пункту, бібліотеки.

Після закінчення будівництва вежі Корнякта братство, не зважуючись одразу на спорудження церкви, будує нову каплицю (1578 - 1591). В документах того часу каплиця іменується "руською церквою". Освячена в 1591 вона, певно, виконувала роль церкви до спорудження храму Успенської Богородиці.

Головна частина комплексу - Успенська церква - збудована в період з 1591 по 1629 на місці давнього храму XV ст. Зовні церква відкрита для огдяду з сторони вул. Руської та вул. Підвальної.

Під час реставрації у середині XIX ст. церкву оновлено і зєднано з каплицею.

До наших часів ансамбль дійшов в майже незміненому вигляді.

Оборонний монастир

На місці сучасної споруди дерев'яний монастир було збудовано ще у XV столітті. Згадку про першу, дерев'яну, бернардинську церкву знаходимо у 1460 році. Гроші на початок будівництва пожертвував великий феодал і землевласник, львівський староста Андрій Одровонж із Оправа. Також фінансували будівництво Ю. Мнішек, С. Жолкевський та Я. Замойський. Монастир бернардинів довгий час був зовнішнім форпостом системи укріплень Львова. Виконувати цю оборонну функцію йому дозволяли власні системи укріплень і, в разі потреби, він захищав фланговим вогнем східні кордони міста. У цій системі міських фортифікацій, до якої він входив, був розташований між Галицькою брамою та Королівським бастіоном. На сьогоднішній час збереглася тільки східна стіна укріплень та Глинянська вежа - з боку площі Митної. У 1618 році у вежі пробили ворота, але з огляду на безпеку міста їх заклали у 1620 р. Відновили прохід тільки у XX столітті. У 1600-1630-х роках разом із будовою костелу св. Андрія, поставали й келії монастиря. Його зводили на північ від костелу. Стара ж, дерев'яна церква, залишилася на півдні. Монастир оточили кам'яними стінами з бійницями і баштою. До них прибудовані господарські будівлі - кузня, стайня та інші. Навколо монастиря колись також знаходився цвинтар. Зокрема, на його території у 1484 році поховали святого Яна з Дуклі. Попід стінами монастиря з боку вулиці Валової у 2000-х роках виник так званий "Бернарденгарден" - сад бернардинів. У ньому, та на території вулиці, "Музей ідей" та інші організації проводять мистецькі акції. Найвідомішими заходами є літній "Кінолев" та зимово-весняно-осінній "Львів - столиця ремесел". Сам "Музей ідей" оселився у частині підвалів монастиря, де тепер проводить різноманітні виставки та презентації. 27 грудня 2007 року, у приміщенні однієї з келій знайдено фрески орієнтовно кінця XVII - початку XVIII століть. За висновками фахівців, фрески мають іконографічну та історичну цінність. Сама келія є єдиною відомою на території Західної України келією з розписом.

Церква Святого Михайла

Зведена як костел чернечого ордену Кармелітів Босих. Її посвячення пов'язане з Архистратигом Михаїлом, святим покровителем України-Руси та хоронителем Гробу Господнього. У 1991 році храм і монастир було передано ченцям Студійського Уставу УГКЦ, ордену, заснованого у 1920-х pp. митрополитом Андреєм Шептицьким. Монахи ордену дотримуються давньохристиянських слов'яно-візантійських традицій, ведуть широку місійну та просвітницьку діяльність. Розписи храму були виконані італійським малярем Дж. Педретті та його учнем б. Мазуркевичем (1731 - 1732). У пресвітерії знаходиться унікальний мармуровий вівтар XVII ст. у формі малої святині (темп'єтто).

Андріївський костел

Костел-базиліку в стилі італійського ренесансу зводили з 1600 по 1630-і роки на місці її дерев'яного попередника з XV століття. Автором плану будівництва є монах Бернард Авелідес. Архітектором був львівський архітектор Павло Римлянин. В фасаді костелу чітко прослідковується його творчий почерк - звичний для нього ренесанс. Костел споруджено з тесаного каменю у вигляді тринавової базиліки з видовженими хорами та гранованою апсидою. Довжина храму 57,5 м, а висота 22 м. Проте Павлу Римлянину не вдалося довести до кінця будівництво - він помер у 1618 році. Кажуть, що польському королеві Сигізмунду ІІІ, що оглядав будівництво, задум Павла Римлянина здався занадто скромним. Тому учень й наступник видатного архітектора швейцарець Амвросій Прихильний будував споруду інакше. Йому належить щит-фронтон ускладненої і вигадливої форми. Саму споруду Амброзій Прихильний будував у стилі німецько-нідерландського маньєризму. Третій ярус надбудовував Андреас Бемер, вроцлавський скульптор і архітектор. Швидше за все, йому ж належить і 38-метрова вежа костелу. На ній в 1753 році був встановлений годинник з боєм, для котрого майстер Андрій Франк відлив спеціального дзвона. Силует вежі порізаний, складний, характерно барочний, витончений і дуже гармонійний. Дзвіницю, що знаходиться обабіч костелу, звели аж у 1734 році, проте скромність і простота цієї двоповерхової, квадратної у плані, споруди з шатровим накриттям ріднять її із ренесансною архітектурою. Тривалий час на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові 1588 року. У 1917 році його перенесли до Музею імені Яна ІІІ, чим врятували від переплавки для військових потреб Австро-Угорщини у Першій світовій війні. Перша Служба Божа відбулася у 1611 році - 13 грудня, у день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву. На фасаді можна побачити статуї святих Ордену бернардинів, а в нішах другого ярусу - скульптурні зображення Матері Божої і апостолів Петра і Павла. Інтер'єр храму був розписаний в 1738-1740 роках Бенедиктом Мазуркевичем - ченцем-бернардином, котрий навчався в Болоньї у італійського художника Джузеппе Карло Педретті. Збереглися сімнадцять дерев'яних вівтарів, виконаних у 16З0-1640-х pоках майстрами з Ярослава Томою Гуддером і Конрадом Кутшенрайтером. Відновлені на початку ХХ століття різьблені лави в пресвітері виконав у 1640-1644 роках майстер Павло з Бидгощі. Підлога храму спочатку була з тесаного каменю, а 1738 року перероблена на мармур. Металеві двері виконані в кращих традиціях XVII століття українськими ковалями. Костел має орга́н у 1700 труб та 32 регістри, що був створений у XVIII столітті майстром Каспаріні із лужицьких німців. Костел святого Андрія мав велику шану у шляхти. Військові походи на завжди починались богослужінням у костелі з освяченням зброї. Під час проведення реставраційних робіт 1976-1977 років була реставрована і повністю відкрита стіна монастиря разом з Глинянською вежою і воротами зі сторони площі Митної. "Культурні нашарування" підняли місто вище і при реставрації довелось стіну відкопувати, тому що нижній шар із великих сірих каменів був у землі. Впродовж стіни зробили канал - імітацію фортечного рову, котрий влітку часом заповнюється водою. Тоді ж відкрили ворота на Глинянській вежі, закладеній ще у середині XVII століття. Зараз до них веде одне з відгалужень переходу. У 1960-х роках навпроти входу у вежу стояв годинник, зроблений з квітів, що показував досить точний, як на свою специфічну будову, час.

Видатний Юрій Кульчицький

У Відні є вулиця Kolschitzky-Gasse, названа на честь нашого знаменитого земляка, а на ній є пам'ятник йому. За що ж віденці віддали таку шану чоловікові, який народився у селі Кульчиці Самбірського повіту на Бойківщині?

Часопис "Галицька брама" розповідає про те, що Юрій-Франц Кульчицький, народжений 1640 року в родині дрібного українського шляхтича, був купцем і почав свою діяльність як перекладач, досконало знаючи турецьку, сербську, угорську, румунську і німецьку мови. Набувши досвіду, Кульчицький невдовзі і сам починає торгувати килимами, шовком, золотом і сріблом, одночасно залишаючись перекладачем з турецької при дворі австрійського цісаря.

року для Європи настали найнебезпечніші часи, до Відня підійшло величезне турецьке військо. Зразу ж після початку облоги Юрій Кульчицький вступив до ополчення і виявив неабияку кмітливість та хоробрість у боротьбі з ворогом. З кожним днем становище ставало все критичнішим. Місяць жорстокої облоги столиці призвів до хвороби і голоду серед її захисників. І ось наш земляк, переодягнувшись у вбрання турецького купця, вирушає як розвідник у табір ворога з надзвичайно важливим завданням. Знаючи досконало не лише турецьку мову, але і турецькі звичаї, він не викликає жодної підозри у воєначальників султана і блискуче виконує свою місію. Ворог змушений був відступити, і мусульманська експансія на християнську Європу провалилася остаточно.

Вдячні віденці не забули свого рятівника, але яким же було їхнє здивування, коли Кульчицький, замість золота і привілеїв, попросив подарувати йому трофейні мішки з кавою, які ніхто не хотів брати. Тоді ще ніхто в Австрії не знав, що це за синьо-зелені зерна і думали, що це корм для верблюдів. Кульчицький пояснив, що з цих зерен готується улюблений напій турків. Наш герой, крім трьохсот мішків з кавою, одержав у подарунок від імператора пам'ятну срібну медаль, віденське громадянство, будинок у столиці і право на відкриття першої у Відні кав'ярні. Трохи згодом Кульчицький написав спогади німецькою мовою про віденські події і про свою участь у них під назвою "Розповідь очевидця, який у турецькій одежі перейшов через ворожий табір і, повернувшись назад, перший приніс звістку".

Підприємливий українець вирішив всерйоз започаткувати кавовий бізнес у Європі і, одягнений у турецький одяг, спочатку носив каву вулицями Відня, частуючи перехожих. Охочих до кави було небагато, бо про неї тоді в Європі майже ніхто не знав, а через її високу ціну кава вживалася лише як ліки. Але ось одного разу до філіжанки з напоєм випадково потрапив цукор, Юрій спробував і був здивований пишним смаком. Потім він спробував відцідити каву і додати трохи молока - вийшло ще смачніше.

Кількість бажаючих скуштувати новий напій збільшувалась. До кав'ярні Кульчицького приходило багато цікавих побачити на власні очі легендарного рятівника Відня, який у турецькому вбранні розносив на таці кавовий напій. Кожного відвідувача Кульчицький вітав лагідними словами "братчику-серденько", такими типовими для звертань у нашій рідній українській мові. Це звертання довгий час залишалося у говірці віденців.

У великій залі вже заново відбудованої кав'ярні Кульчицького стояли дерев'яні столи і лави, що нагадувало інтер'єр української хати. Господар обслуговував гостей зі своєю вродливою дружиною Марією, обоє вбрані у пишний український національний одяг, чим привертали ще більшу увагу відвідувачів. Найвища столична аристократія: граф Штаренберг і князь Савойський призвичаїлися ходити до кав'ярні Кульчицького на запашну каву і тепле гостинне слово.

Наприкінці XVII - на початку XVIII століття не лише у Відні, але і в усій Європі почали відкриватися кав'ярні, які ставали своєрідними клубами, читальнями, де були підшивки газет і журналів, місцями обміну думками і джерелом натхнення для творчої богеми.

лютого 1692 року на 52-му році життя Юрій Кульчицький помер від туберкульозу. Звістка про смерть почесного громадянина Австрії блискавично облетіла столицю. Відень оплакував смерть свого рятівника. Похорон був величний. Труну з тілом покійного поховали біля собору cвятого Стефана, найголовнішого храму Відня, з дзвіниці якого удосвіта 12 вересня 1683 року Кульчицький подав світлові сигнали про початок наступу на ворожі укріплення. Віденці добре пам'ятають, що цю систему зв'язку, як і першу каву, приніс до Відня українець з-під Львова - Юрій Кульчицький.

Легендарні куточки околиць Львова

Чортівські скелі - підльвівська місцина, розташована між Винниками та Лисиничами, яка є улюбленим місцем відпочинку львівян. Ця лісиста гора відома з найдавніших часів. Львівська монахиня у XVII столітті розповідала, що бачила тут залишки мурів якогось замку. А ігуменя-бенедиктинка Йосифа Кун вже на початку XIX століття провела на цю скелю східці з поручнями і на самому верху встановила альтанку з верандою. З першої половини позаминулого століття цю місцевість почали залюбки відвідувати мешканці Львова, а за часів Франка, який теж тут бував не раз, розповідали, що на Чортовій скелі цвіли едельвейси, які в наші часи є рідкістю навіть на високогірних вершинах Альп.

Існує версія, що назва Чортівська скеля є перекрученням Чатової, тобто вартової скелі: тут ще 40 років тому стояла висока деревяна вежа, яку через аварійний стан розібрали.

Чортівська скеля під Львовом оспівана у різноманітних легендах і фантастичних епопеях, наприклад, про князя Ігоря, який мав тут замок і воював з братом Всеволодом, намагаючись відібрати у нього дружину Аделю. Відомі легенди, зібрані Юрієм Винничуком, зокрема легенда про дракона, який оселився на цій скелі і щомісяця вимагав, щоб йому з Вииників приводили молоду панну, яку він поїдав. Селяни вилили море сліз, проте нічого не могли вдіяти з драконом. Але одного разу молодий мисливець наважився замість своєї нареченої, на яку випав жереб, прийти до дракона у дівочому одязі, зголивши вуса. Коли дракон простягнув пазурі, щоб зїсти свою чергову жертву, переодягнутий мисливець несподівано відрубав йому голову мечем. Страшний дракон сконав, але кажуть, що дотепер на скелях можна побачити сліди від його пазурів.

Але найвідомішою є легенда про чорта, який хотів знищити церкву святого Юра. Будівництво церкви тоді ще не було завершено і нечистий задумав розчавити святий храм. За Винниками стояв величезний камінь, і ось однієї ночі чорт, вхопивши своїми пазурами камінь, полетів у напрямку до Львова, маючи на меті скинути його на церкву. Але забракло сили і часу чортові. На півдорозі до Львова заспівали перші півні, сила покинула нечистого і він випустив скелю з пазурів. Вона впала посеред лісу і лежить тут дотепер.

Чимало легенд повязано з Медовою печерою. Вона розташована на Майорівці. Це колишня Маєрівка, названа так на честь німецького колоніста Маєра, її засновника. У середині XIX століття тут була каменоломня і тоді ж було видовбано цю печеру. Назва Медова печера, або Медунки походить від кристалічного вапняку, який своїм кольором нагадує мед. У цій котловині ще за часів міжвоєнної Польщі був невеличкий цвинтар, де ховали засуджених до страти російською окупаційною владою у 1914 році під час Першої світової війни.

Найвідоміша легенда про Медову печеру розповідає нам, що один львівський мельник, котрий мав млин на Полтві, почув про захований тут скарб короля Данила. Він відшукав на камінні вказівний знак у вигляді хрестика, потім відступив на три кроки у південному напрямку і почав копати. І коли мельник врешті натикнувся на скриню зі скарбом, раптом з-під землі вискочив якийсь дідок з довжелезною бородою і вигукнув: Біжи додому! Твій млин горить! Мельник, побачивши з боку міста вогонь і дим, щодуху помчав до свого млина. Але коли врешті прибіг, побачив, що його млин стоїть собі цілісінький, а сліду якогось вогню навіть і близько не видно. Тоді він зрозумів, що був обдурений духом, який оберігав скарб. Знову повернувшись сюди, щоб продовжити свою справу, мельник з подивом побачив, що не залишилося й найменшого сліду від ями, яку він викопав. Тоді розсудливий чоловік вирішив не конфліктувати з підземними духами і облишив цю справу.

Надзвичайно таємничими і цікавими є легенди про львівські камяниці. Колись, дуже давно у будинку на Краківській мешкав один багатий чоловік. У львівян була давня традиція запрошувати до себе бідних та жебраків на свята і пригощати їх. Особливо цим славилися личаківці, які навіть прислуговували дідам, які сиділи у них за столом. Чоловік же з Краківської був страшенним скупердяєм і, незважаючи на свої великі статки, жодного разу не запросив бідного, щоб розділити з ним обід. Коли цей чоловік помер, душа його не знаходила спокою і щоночі у його покої щось торохкотіло у комині або перевертало меблі. Родина померлого зі страху ніколи не заходила до покою, де жив привид.

Одного разу до помешкання на Краківській попросився подорожній. Покласти його на ніч не мали де, хіба у кімнаті, в якій жив привид покійного. Жодних привидів я не боюся, - сказав подорожній і сміливо зайшов з вечерею, яку йому офірували, до страшної кімнати, промовляючи: Благослови, Боже, і пробач гріхи тому, хто сидить у комині, нехай вийде до мене і зі мною вечерю розділить. І тої ж миті з комина вилізла темна постать вся у сажі: Дякую тобі чоловіче, що збавив мене з покути. Бо я вже багато років покутую за те, що ніколи жодного голодного не пригостив. І мав я до тих пір покутувати, доки мене хтось їсти не попросить. І, ставши білим-білісіньким, зник з очей.

На розі вулиць Сербської і Староєврейської стоїть Клопотівська камяниця. Колись, дуже давно власником її був львівський міщанин Клопіт. По його смерті камяниця переходила з рук в руки, але усі її господарі мали з нею справжній клопіт. А справа у тому, що вночі на стриху камяниці хтось сильно гуркотів і звідти чулися страшні крики. Нові господарі камяниці намагалися чимскоріше її позбутися і нарешті 1641 року будинок викупило місто. У магістратських документах писалося, що у занедбаній камяниці жоден християнин через сморід і румовища мешкати не хоче. І ось, 1664 року, коли в ній і справді вже ніхто не мешкав, сюди забрів на ночівлю бідний дротар, який ходив містом, лагодячи начиння. Ледве він задрімав, як з горища почувся страшний гуркіт і крики: Йой, не можу! Зараз кину! Вже кидаю!" Дротар не розгубився і собі гаркнув: Та кидай вже до холєри, щоб тебе на тім світі кидало! І тільки він це вигукнув, як звідкись згори у темноті на дротяра посипався дощ золотих талярів. Коли дзенькіт припинився, почулося полегшене зітхання і запанувала мертва тиша. Відтоді у камяниці вже жодних страхів не було, а дротар розжився великим маєтком. А хто кричав на горищі, і чому хотів позбутися своїх грошей так і навіки залишилося таємницею.

Львівські легенди

У давні часи, років чотириста тому, у львівській ратуші з'явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни, та ось один із лавників, а так називалися у давньому Львові судді, що провадили кримінальні справи, розгадав таємницю. Одного разу колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на кару смерті. Згодом знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно - невинний постраждав. Після цього у ратуші почала з'являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправдивих суддів. Наступні леґенди, які ми розповімо, були записані львівським письменником Стефаном Грабинським, твори якого вперше для сучасників запрезентував Юрій Винничук.1861 року було запущено в дію залізничний маршрут Львів-Перемишль. Він був першим в Галичині і в Україні загалом. І ось через декілька років після цієї події на львівських коліях стали виникати загадкові і чудернацькі трафунки. Налякане колійове начальство хотіло усіляко приховати їх, але про ці дива вже почали патякати бульварні часописи.

На львівських коліях з'явився якийсь загадковий потяг. Він з нечуваною швидкістю несподівано виникав у найнеочікуваніших місцях і зі сатанинським гуркотом так само несподівано зникав у невідомому напрямку, однак, не спричиняючи жодного зіткнення і жодних аварій.

Цей потяг було неможливо ні наздогнати, ні затримати. Залізничники були у люті і розпачі, тому що пасажири, налякані чутками, все менше і менше користувалися потягами. Містичний потяг одного вечора з'явився і на львівському двірці. Люди чекали на поїзд із Відня, який прибував із західного напрямку точно секунда в секунду. Вже було видно з вікон веселі обличчя пасажирів, коли зовсім з протилежного, східного напрямку гігантська сіра маса потяга-привида, як шалений вихор, летіла тією самою колією назустріч Віденському. Жах охопив усіх. Зіткнення не оминути!

Але скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша миттєвим зіткненням лоб в лоб, з блискавичним шалом пролітає, як імла, наскрізь через усі вагони потяга Відень-Львів і зникає у пітьмі. На пероні спокійно стоїть неушкоджений пасажирський, і лише дуже налякані застиглі обличчя пасажирів, повернуті у західному керунку, свідчать, що щось страшне і містичне відбулося на львівському пероні.

Шалений потяг не дуже часто, але ще декілька місяців тероризував залізничників і пасажирів різних потягів, а потім зник так само безслідно, як і з'явився.

Ще одна леґенда початку ХХ століття була пов'язана з осібняком на Погулянці. Близько 1910 року молодий блискучий львівський адвокат закохався у жінку, власницю вілли "Півонія" на Погулянці, і близько двох років мешкав тут із нею. Відомий психіатр, з яким товаришував адвокат, помітив важкі розлади у поведінці свого колеги. Той, у свою чергу, поскаржився лікареві на фатальну, майже патологічну сексуальну залежність від цієї жінки. На вигляд жінці було не більше тридцяти років. Психіатр серйозно замислився над цим неординарним випадком і ним оволоділо велике бажання врятувати товариша. Лікар переглянув усі старі історії хвороби і нарешті, натрапивши на картку пані з Погулянки, не повірив своїм очам: ця жінка з діагнозом психопатичної схибленості на сексуальному ґрунті зверталася до психопатолога 1875 року у віці 45 років, отже на той момент їй мало бути не менше вісімдесяти.

У психіатра з'явилося нестримне бажання познайомитися з Сарою Брага, так називалася ця пані, предки якої були іспанськими дворянами. І ось він побачив молоду, дуже привабливу жінку, яка зовсім не користувалася косметикою. На цей час адвокат помер від невідомої хвороби, а лікар довідався, що Сара до нього мала ще шістьох чоловіків, доля яких була невідомою. Усвідомлюючи всю небезпеку задуманого, лікар все-таки оселився на Погулянці у домі Сари. Неймовірних зусиль коштувало йому не піддаватися на спокусливі принади цієї демонічної жінки і жодного разу в них справа не доходила до ліжка. І ось Сара, відчуваючи своє безсилля, почала старіти, на її молодому обличчі з'явилися зморшки, а на голові - срібні волосинки. Не допомагали ні благання, ні істерики - лікар залишався незламним. А тим часом він, якось читаючи Біблію, цілком випадково нарешті відкрив таємницю Сари у Книзі Товіта. Там ішлося про Сару з Мідії, котра мала сімох чоловіків, які потім були віддані демонові Асмодею. Нарешті одного вечора, коли вони разом сиділи на дивані у вітальні, лікар прочитав їй це місце зі Старого Заповіту. Сара зі страшним зойком вибігла з кімнати. Коли психіатр вибіг за нею - побачив її тіло, розпластане на сходах. Сара була вже мертвою.

Кавярні Львова - справжня знахідка для туристів

Львів'яни люблять говорити, що "все починається з кави - ранок, справи, любов.". Вміння пити каву - це ціле мистецтво, яке вимагає відповідного антуражу. Маленькі затишні кав'ярні та кафе Львова, ароматний кави і все до кави - це візитна картка Львова.

В кінці 17 століття перша кав'ярня в Європі з'явилися у Відні - її власником був український козак (родом зі Львівщини) - Юрій Кульчицький, що зіграв історичну і видатну роль у визволенні Відня від турецького нападу і поневолення.

Любов до роспитя кави (по-українськи як красиво звучить - "кавування") почалася у Львові ще в 18 ст., Коли в місті відкрилася перша кав'ярня. З тієї пори втекло багато води, але місто до сих пір тримає марку (по-сучасному - бренд) кавовій столиці України.

Суть цієї кав'ярні полягає в тому, що в ній нічого, крім кави, не готують. Справа в тому, що головний секрет-каприз кави полягає в тому, що він не зазнає жодних сусідів! Будь-який сторонній запах (наприклад, від приготування їжі) вбиває його аромат. Тому в класичній кав'ярні ви можете поласувати максимум тістечка або цукерочку. Тут каву подають і на перше, і на друге, і на третє, як у цьому храмі цього чудового напою.

Традиційна львівська кава повинна бути зварена обов'язково в "турці!" (Вона ж - джезва, тільки з більш товстими стінками). При цьому газ не годиться - потрібен розігрітій пісок, тому що тільки тоді джезва і кава нагріваються рівномірно, а не тільки її дно. Такий спосіб приготування кави - справа трудомістка і тривалий, але результат того вартий.

Втім, у багатьох львівських кав'ярнях, за бажанням клієнта, роблять каву з допомогою кавових машин по всесвітньо відомому способу - еспресо. Він поширився з Італії (у перекладі з італійської - "швидко приготовлено для вас"). Його секрет - у високому тиску води. При цьому час проходження води через кави не повинна перевищувати 15 секунд. Щоб оцінити повноту аромату і смаку кава-еспресо, його треба пити відразу після приготування, А на поверхні якісної кави-експреси утворюється щільна ароматна плівка.

Сьогодні в більшості львівських кав'ярень вам запропонують від 10 до 40 видів кави. Фантазія - тут можна додати до кави алкогольних напоїв, або випити каву з пилком золота.

В залежності від виду кави його ціна у Львові коливається від 6 до 60 гривень.

Краса та неповторність давнього міста

Львів…У самому слові відчувається невмируча краса та історична велич цього славетного та неймовірно гарного міста, до якого просто неможливо залишатися байдужим. І це й не дивно, адже потрапивши сюди, забуваєш про все на світі. Перед тобою відкривається стільки всього нового, неначе потрапляєш в інший світ - такий таємничий та прекрасний! Старовинні будівлі, вузенькі вулички, викладені з каменю, справжні архітектурні витвори мистецтва, а ще затишні кавярні - в цьому весь Львів……….