Життя та філософсько-освітня діяльність митрополита Петра Могили
Вступ
Петро Могила - один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном "могилянська доба". Він - видатний богослов, філософ, просвітник, меценат, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України.
Історик церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: "Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед" [2, с.14]. І тут немає перебільшень.
Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії та культурі України. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько-політичному, культурному та релігійному.
Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом скрутного історичного повороту в долі українського народу, повязаного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби. З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого - використовував усі свої легальні можливості і звязки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу.
З іменем Петра Могили повязане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.
Меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обґрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу, скажімо, ритуалу вінчання.
Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого дисциплінованого чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльності такої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила є дуже важливим та актуальним.
Обєктом дослідження є життя та філософсько-освітня діяльність митрополита Петра Могили через призму національного відродження українців у першій половині ХVII століття.
Петро Могила - постать непересічна в історії та культурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завжди приділялося багато уваги дослідників. Зокрема, Грушевський М. у своїй праці "Історія української літератури" [4], та Костомаров М. у досліджені "Історія України в життєписах визначних її діячів" [8], докладно вивчали наукову, релігійну та суспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життя та діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П. [5], Білодід О. [2], В. М. Нічик [11, 12], Панасюк В.В. [13], Садовяк Д. [16], Семчинський С.[17], Хижняк З [23] та ін.
Розділ 1. Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.
Феномен особистості Петра Могили можливо найкраще прочитувати саме сьогодні, адже при всій вазі його авторитету (духовного й світського) сам Могила був часто неясним, не до кінця зрозумілим, а то й чужим у високих своїх прагненнях навіть багатьом мудрим своїм сучасникам та деяким нащадкам.
Петро Могила народився 21 (30) грудня 1574 pоку, за іншими відомостями - 31 грудня 1596-го (10 січня 1597 року) в аристократичній валахсько-молдавській православній сімї Могил. Це слово не лише співзвучне українському "могила" (тобто високий надмогильний пагорб - курган), а й тотожне йому за змістом. Батько Петра, Симеон, у 1601-1606 p. був князем придунайської Валахії, а потім посідав престол Молдавського князівства[14, с.17]. Після його загибелі Петро Могила у віці 11 років потрапляє на західноукраїнські землі й подальша його доля відтепер повязана з Україною. З цього моменту й до 1627 року - до висвяти Петра - існує дуже мало здебільшого суперечливих фактів, які насамперед стосуються освіти майбутнього митрополита. Дослідники висувають різні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокої привязаності Могил до православя, тісних і дружніх звязках, які існували між родиною Могил і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин у Польщі й Молдавії посилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети і, зрештою, даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили. Після повернення в Річ Посполиту високоосвічений, енергійний і честолюбний Петро Могила стає офіцером королівських військ, бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях 1620 р. й під Хотином 1621-го, де зближується з П. Сагайдачним та іншими козацькими ватажками, а невдовзі - і з відновленою православною Київською митрополією на чолі з Іовом Борецьким [14, с.18], під впливом якого несподівано навіть для друзів у тридцятирічному віці приймає чернецтво, а в 1627 р. стає архімандритом Києво-Печерської лаври. Відтоді Петро Могила - одна з головних постатей церковного, політичного й культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської друкарні й організовує акції засудження українсько-білоруським духівництвом "Апології" М. Смотрицького за його спробу піти на поступки католицизмові, стає у православному середовищі лідером тих, хто захищає природне право народу на духовну свободу, проте розуміє необхідність оновлення православя, хоча й без принципових поступок папському престолу [14, с.26].
.1 Початок церковної кар'єри: ідея єдності церков
Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан Києво-Печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.
Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.
М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:
"Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу." [8, с.195].
Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія відновила свою єдність з Римо-католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священики, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.
Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних - тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші - рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.
червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.
Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій - тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович: "Ми - діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!" [8, с. 201].
У 1631 р. помер Київський митрополит Іов Борецький. Після напруженої боротьби за цю посаду місце митрополита посів прибічник Москви Ісая Копинський. Українці опинилися між двох вогнів. Протистояння католицькому засиллю й московському релігійно-ортодоксальному експансіонізмові було одночасно боротьбою за виживання українців як народу. Видатний історик церкви Іван Огієнко занепокоєно писав : "Українське духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, як його грабують та кривдять…". Українці бачили, що "в московському царстві живуть самі раби, там навіть старшину катують батогами…" . Народ чекав на незалежного від Москви й Польщі захисника та ідеолога. Ним став Петро Могила.
Відомий історик Д. Дорошенко дав таку характеристику Петру Могилі: "Православна церква тішилась з вибору Петра Могили і коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє виправдання. В особі Могили православна церква знайшла собі видатного провідника, який щасливо поєднував у своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах… Маючи авторитет і визнання з боку вищих чиновників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники. Людина широко освічена, розумна й енергійна… палкого, часом нестерпного темпераменту,- це був справжній вождь, свідомий своїх цілей…" [21, с. 103].
В 1632 р. православне духовенство і шляхта делегували Петра Могилу на сейм до Варшави, де він мав домогтися ліквідації репресивних законів щодо православної церкви. Особливо рішуче діяли козаки, які в посланні сеймові вимагали негайного скасування унії і погрожували, що в разі відмови "будуть домагатися свого права іншим засобом", тобто зброєю.
Петро Могила виявив себе у Варшаві вмілим політиком і дипломатом. Він домігся від новообраного короля Владислава IV визнання права на легальне існування православної церкви, чого вона була позбавлена з 1596 р. Як наслідок з'явилася низка актів польського уряду, відомих під назвою "артикулів для заспокоєння громадян грецької релігії".
У 1632 р. Петро Могила став Київським митрополитом і домігся дозволу на свободу дій від короля Владислава IV. В релігійному житті розпочалися кардинальні реформи: було запроваджено інституцію митрополичого намісника; віддані Могилі духівники наглядали за життям і діяльністю церковнослужителів; організовано консисторію - духовний суд. Могила відібрав у католиків руську святиню - Софійський собор. Ось як змальовував цю акцію Микола Костомаров: "Кияни кинулися до собору, відбили колодки, якими запирався собор, виламали двері, побили тих, які хотіли заважати їм, забрали ризницю й утвар, одвезли в Лавру митрополиту… Разом з церквою св. Софії кияни тоді ж оволоділи і Десятинною, і древніми стінами церкви св. Василя, побудованої св. Володимиром на Перуновому пагорбі…".
Уже перші кроки Петра Могили засвідчили, що його стратегічні задуми щодо подолання кризових явищ у житті тодішньої України виходять далеко за межі монастиря і власне церкви, спрямовані на розбудову українського суспільства в цілому. Він не просто ставив за мету подолання неграмотності серед білого духовенства або чернецтва, а переслідував глобальні цілі відродження православного духу, національно-релігійної свідомості, створення власного кадрового, науково-культурного потенціалу, засвоєння найкращих зразків зарубіжної культури, піднесення національної освіти, письменства до європейського рівня.
1.2 Петро Могила - організатор освіти в Україні
Ідея православної протидії наступові католицизму за допомогою тієї ж зброї, якою добивалися підриву православних позицій єзуїти (поширення ефективної, недорогої освіти для різних верств населення, налагодження церковного і світського книгодрукування, викладання європейських мов), була відома в Україні задовго до Петра Могили. Однак про розмах, ефективність і перспективність роботи в цих напрямах доводиться говорити лише з переміщенням її центру до Києва, під військовий захист запорозьких козаків. При цьому істотним був опір тієї частини київського міщанства, духовенства та чернецтва, яку М. Грушевський свого часу кваліфікував як прихильників православного консерватизму, старовірства. Причину тотальної кризи вони вбачали в забутті старого "руського благочестя", у підриві його мирською освітою з її "риториками і діалектиками", а вихід - в ізоляції церкви від будь-яких новітніх, тим більше реформаційних впливів. Звідси прагнення Петра Могили зміцнити табір прогресивного київського духовенства такими особистостями, як Ісая Трофимович-Козловський - майбутній перший український доктор богослов'я, Сильвестр Косов - вихованець, як і Козловський, трьох європейських академій, автор багатьох полемічних творів, майбутній (з 1647 р.) митрополит Київський. Саме розвиткові освіти приділяв найбільшу увагу просвітитель. "Нам треба вчитися,- писав він,- щоб Русь не називали нерозумною" [4, с. 98].
Вболіваючи за долю України, вихід зі становища всі небайдужі вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості та гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише українською та церковнословянською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми - Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається настінний фресковий портрет П. Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах, церкви в Луцьку, Купяничах тощо. Ним була "викопана із темряви підземної й відкрита денному світлу". Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні звязки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.
Він задумав докорінно змінити ту систему освіти, що практикувалася до того часу в руських школах Речі Посполитої. Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською агресією, він прийшов до думки, що для більшого успіху в захисті підвалин руського культурно-релігійного й національного життя треба пересадити на православний грунт основи західноєвропейської і польської науки. Для цього він вирішив створити в Україні таку школу, яка, залишаючись суворо православною,західноєвропейських і польських колегіумів. Прямуючи до здійснення цього завдання, він звернувся із проханням до константинопольського патріарха - дозволити відкрити в Києві школу латинського та польського навчання й, не дочекавшись відповіді, приступив до її організації. Влітку 1631 р. Могилі довелося бути у Львові на освяченні Успенської братської церкви, що будувалася при значній підтримці молдавських господарів, його найближчих родичів. Тут він зайнявся пошуком учителів для задуманої ним школи й запросив до Києва двох людей з вищою богословсько-філософською освітою - Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського. Восени у Лаврській школі розпочалося навчання. Префект Лаврської школи С.Косів писав, що тут працювали професори, які навчалися в академіях латинських у Польщі, Литві, Відні. Для нової школи Петро Могила вибрав місце з городом і садом, біля шпитальної Троїцької церкви, поставленої над печерськими воротами, і дав від себе фондаційний запис, за яким зобовязувався утримувати школу власним коштом. Викладання у Лаврській школі - "гімназіоні" - велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу - єзуїтських колегій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.
Школу було задумано як філософське відділення із пяти нижчих класів: інфіми, граматики, синтаксими, риторики й піїтики.На першому році існування лаврської школи учні класу риторики під час великодніх свят 1632 року піднесли П. Могилі панегірик "Євхарістеріон, або вдячність", написаний професором риторики Софронієм Почаським. Він був проголошений у школі в присутності міщан, ченців лаври, вчителів і прочан. Розпочинався він із прозової присвяти "пастырю, патрону и фундатору" школи. Через увесь твір проходять дві головні теми, які переплітаються між собою, - теми патріотизму й шанування науки. Закінчується "Євхарістеріон" молитовною просьбою шанувати тих, хто опікується освітою, засновує навчальні заклади, дбає про культурний розвиток народу [1, с. 133].
Проте лаврська школа проіснувала недовго. Популярності серед киян лаврська школа не мала, оскільки в її програмі переважала латинська мова, що викликало підозру й невдоволення членів Київського братства та старшин реєстрового козацтва, які вбачали в цьому посягання церковників на православну "козацьку віру". Також лаврська школа обєднувала вчених і письменників, що відстоювали інтереси духовенства і багатої шляхти, в той час як братська школа - інтереси ремісників, козаків. Київське братство порушило питання про обєднання двох шкіл. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.
1.3 Заснування Києво-Могилянської колегії
Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колегія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнословянську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.
На утримання колегії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колегія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
Київський митрополит обіцяв бути "довічним захисником і наставником" колегії, намагався домогтися для нового навчального закладу звання академії. Проте польський уряд рішуче протидіяв цьому, не бажаючи поширення освіти в Україні. У травні 1636 р. Петро Могила писав: "Подбавши з Божою допомогою при моїх слабких силах про оновлення на мої власні кошти у Києві, я забезпечував вас, забезпечую і до кінця життя не перестану забезпечувати книгами, вчителями, утриманням бідних студентів та іншими потребами вищої науки".
Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчалися церковнословянська і руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувалися у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав в закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. З другої чверті XVII ст. провідним культурним центром не тільки України, а й всього слов'янського світу була Києво-Могилянська академія, що отримала цей статус у 1701 р. Виникнувши у 1632 р. як середній навчальний заклад (колегія) внаслідок об'єднання шкіл Київського братства і Києво-Печерської лаври на чолі з видатним українським і молдавським релігійним діячем Петром Могилою (1596-1647 рр.) та завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи (1687-1708 рр.) академія стає першим вищим навчальним закладом на території України. Тут зосередилися кращі професорські сили, які володіли тогочасними досягненнями науки. За культурно-освітнім рівнем Києво-Могилянська академія ні в чому не поступалася перед подібними західноєвропейськими школами. Тут щорічно навчалося приблизно 2 тис. студентів усіх станів. Навчання проводилося за 12-річною програмою. Маючи як взірець єзуїтські школи, які тоді були найпопулярнішими у Європі, викладачі взяли за основу "сім вільних наук", що поділялися на trivium - граматику, поетику, риторику і guadrivium - арифметику, геометрію, філософію й музику. У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували переважно гуманітарну підготовку. Після цього рік читалася поетика і риторика, два роки - філософія і чотири роки - теологія. Філософський клас у колегії вважався найвищим. Філософію поділяли на три основні частини: філософія мисленна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Викладання проводилося латинською мовою. її знання вважалося тоді ознакою освіченості. Але вивчалися також грецька, старослов'янська, польська, російська, давньоєврейська, німецька, французька і книжна українська мови.
Таким чином, програма Києво-Могилянської академії засвідчувала прагнення поєднати національні традиції шкіл України з програмами і методами навчання західноєвропейських університетів.
Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами до життя та навчання, збудував першу бурсу, нове камяне приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква).
За умов, коли будь-яке нововведення могло кваліфікуватися, як відступ від освячених віками традицій і часто використовувалося для розправи, Петру Могилі вдалося реалізувати ще один важливий задум : його колегіум від самого початку мав характер як духовного, так і світського навчального закладу. Він перетворив його на вищу школу університетського типу, яка невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки й культури. Зберігши традиції українських братських шкіл, заклад у той же час своєю структурою, обсягом і змістом навчальних програм відповідав вимогам, що ставилися перед європейською вищою школою. Тут вивчали слов'янську, латинську, українську, грецьку та польську мови, а пізніше - німецьку, французьку, давньоєврейську; арифметику, геометрію, нотний спів, катехізис; приділялась увага літературі, особливо класичній римській і грецькій. Навчалися в колегіумі діти всіх верств суспільства - дворян, духовних осіб, козаків, міщан і селян. В єзуїтсько-уніатських колах намагалися протидіяти зростанню його популярності, не гребуючи навіть наклепами, погрозами і провокаціями, робили все, щоб, за словами самого митрополита, "спудеї, злякавшись, усі порозбігалися".
Просвітитель приділяв увагу і проблемі свідомого навчання. Використання в Києво-Могилянській колегії рідної мови в навчальному процесі було його найдійовішою основою. Петро Могила закликав молодь розмірковувати й розуміти, а не лише механічно повторювати наукові, релігійні та морально-етичні істини. Нові завдання слід повторювати й переповідати іншим з метою кращого їх розуміння та усвідомлення.
Для розуміння особливостей педагогічного мислення вченого велике значення має вивчення організації навчального процесу, форм, змісту й методів навчання в заснованому ним колегіумі.
Заняття в усіх класах починались одночасно. Спочатку загальний дзвін сповіщав про підготовку до першого уроку. Потім дзвонили класні дзвіночки, запрошуючи учнів спокійно йти до класів - молодших, середніх і вищих. Нарешті дзвонив загальний дзвін і починалися заняття. Учні сідали в певному порядку (за успіхами), визначеному вчителем. Ще до його приходу старші учні (аудитори) вислуховували задані уроки й робили в "Нотатах" відмітки про рівень засвоєння попереднього навчального матеріалу. Після приходу вчителя доповідали йому про успіхи кожного учня. Вчитель, шляхом опитування окремих учнів, перевіряв правильність відміток, після чого розпочиналося вивчення нового матеріалу. Окрім лекцій, практикували бесіди, диспути, взаємне навчання учнів, диктанти, різні види письмових робіт, самостійні й домашні роботи, написання віршів, промов, читання декламацій, участь у драматичних виставах. Після перерви на обід усі знову збиралися на заняття для закріплення й повторення вивченого матеріалу. По закінченню навчального дня розходилися по домівках, а сироти йшли до бурси.
Статут визначав поведінку дітей у школі й дома. За його виконанням у школі наглядали вчителі й чергові учні, дома - батьки й родичі: так встановлювався тісний зв'язок між виховним впливом школи ті сім'ї. По суботах проводилися підсумкові заняття з пройдених тем; по неділях - моральні бесіди, під час яких учням роз'яснювали норми поведінки, тлумачили свята православного календаря. При цьому використовувалися твори українських просвітителів, зокрема й самого Петра Могили.
Організовуючи вищу школу в Україні, П. Могила прагнув досягти високого професійного рівня її вихованців, забезпечив викладання в академії високоосвіченими, професійними викладачами. Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія за П. Могили набула важливого значення й статусу, а його твір "Катехізис" на тривалий час став програмним для філософських студій академії.
Провідне місце в розвитку філософської думки України XVII-XVIII ст. посідали викладачі Києво-Могилянської академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Й. Кроковський, Ст. Яворський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський.
Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись в рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала: поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і відтак визначити її самостійність щодо теології.
У філософських курсах викладачів академії значне місце посідали проблеми натурфілософії. Характерною рисою останньої була зміна предмета пізнання: на перший план виступило пізнання природи і людини порівняно з богопізнанням. У зв'язку з цим по-іншому вирішувалося питання про людину, її місце і роль у світі. Людину, як і природу, створив Бог і, наділивши розумом, дав їй змогу самостійно творити, пізнавати закони Всесвіту, розуміти своє призначення. Такі гуманістичні ідеї сприяли розкріпаченню особи, утвердженню її гідності.
Особливий інтерес становлять натурфілософські курси І. Гізеля, Ст. Яворського, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського, І. Поповського, X. Чарницького, Й. Волчанського, А. Дубневича, С. Кулябки. Ці вчені прагнули створити умови для формування у вихованців академії самостійного раціонального філософського мислення. У своїх курсах вони використовували філософську спадщину античності, зокрема Арістотеля, Платона, патристичну літературу, вчення пізньої й другої схоластики. В курсах Гізеля, Прокоповича, Яворського досить помітне звільнення арістотелевого вчення від його схоластичної інтерпретації.
Повністю відійти від схоластики учені Києво-Могилянської академії, звичайно, не могли. їх офіційна приналежність до вищої православної ієрархії і завдання теоретичного обґрунтування православ'я, що постало перед ними, значною мірою визначили їх філософську орієнтацію, вибір використовуваних учень західноєвропейських мислителів.
Українські просвітники широко використовували набутий досвід, наукові надбання, нові досягнення філософії та природознавства. Філософські концепції Нового часу, зокрема Коперника, Бруно, Галілея, Декарта, Спінози, картезіанців посіли значне місце у курсах багатьох викладачів академії.
Опозиція могилянському нововведенню (адже це створювалася не звичайна елементарна школа, а не знаний досі вищий навчальний заклад) була значною. Далеко не всі розуміли прагнення новаторів швидко подолати принизливий для України стан, коли "бідну Русь називали дурною Руссю".
Однак Петру Могилі вдалося подолати ортодоксальні, старовірські настрої своїх супротивників. Тим самим в українському суспільстві готувався шлях до справжньої науки, знищувалася тупа неприязнь до всього іноземного, став можливим феномен українських культурних домінант у Московській державі наприкінці XVII- в першій половині XVIII ст.
З іменем Петра Могили пов'язане створення цілої мережі освітніх закладів в Україні. За його участі були відкриті філіал Києво-Могилянської колегії - Слов'яно-греко-латинська академія у Вінниці, колегії в Кременці, Гощі, Яссах, де вперше почали викладати філософію та інші світські науки. Мудрість перестала бути "божественною", перетворилася в надбання людини. Митрополит пропонував і в Москві організувати училище за зразком Київської колегії і з цією метою направляв туди досвідчених викладачів.
Найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко зазначав: "Головна справа його життя - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православя і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога - наукою і просвітництвом".
Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу свою цінність - бібліотеку (2131 книгу), а також будинки і дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентарю зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідін, Проців і Рівне, більше 80 тис. злотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини - адамашку і камку - на одяг студентам тощо.
І наостанок Могила "слізно" просив берегти Колегію, як "єдине його надбання" (unicum pignus meum) у поцейбічному житті.
На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона і ввійшла в історію.
Єдине, чого не встиг Могила - це добитися для Колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою і Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі - свобода віросповідання і статус вищої школи для Колегії - тобто статус академії. Договір було ратифіковано польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.
1.4 Захисник культурної спадщини
Митрополит, окрім поширення освіти на українських землях, надзвичайно дбав про збереження культурної спадщини. Він розпочав відбудову та реставрацію найсвятішого українського храму - Софії Київської, врятувавши її від остаточної руйнації. Він називав цей храм "єдиною окрасою православного народу, главою й матір'ю всіх церков". Петро Могила врятував для нащадків і Десятинну церкву, вибудувавши з її руїн новий кам'яний храм. Реставровано також церкву Спаса в Берестові. Просвітитель був великим будівничим храмів не лише в Києві, а й у регіонах, йому підпорядкованих. Петро Могила першим звернув увагу на пам'ятки давнини як матеріальне свідчення культурної самобутності народу. Польські власті забороняли будівництво в Україні нових і відновлення старих православних храмів. Багато церков лежали в руїнах чи використовувалися не за призначенням. Щоб повернути Києву колишню його славу й велич, необхідно було докласти титанічних зусиль. Зміцнення православ'я у традиційних формах слугувало ідеям національного відродження й незалежності, духовного успадкування здобутків давньоруської культури. Виникла потреба в живих, а не лише книжних, наочних доказах джерел національної культури.
Архітектурні пам'ятники здавна були втіленням ідеї непохитності, заради якої вони й створювалися. І митрополит, спираючись на підтримку "всього православного лицарства", почав ратувати "за древність запустілу і напівзруйновану" з метою пробудження національної самосвідомості в народі. Він шукає майстрів, "по силі своїй про улаштування розорених будівель вдени і вночі печалується і трудиться". Для реставрації Софійського собору запросив до Києва відомого італійського зодчого Октавіана Манчіні. Живопис відновлювали українські майстри - брати Тиміш, Степан та Іван Зинов'єви. З Москви прибули іконописець Іоаким, золотар Яким Євтіхеєв, різьбярі, теслі, муляри.
Відновлення Софії Київської мало велике пропагандистське значення, оскільки в народі побутувало повіря про "мур непорушний": доти, доки стоятиме храм з Богородицею Орантою, стоятиме й Київ.
Паралельно з реставрацією та відбудовою храмів Петро Могила розпочав у Києві археологічні розкопки. Частину мощів князя Володимира, що були знайдені під залишками Десятинної церкви, відіслав до Москви.
Культурні цінності періоду Київської Русі допомагали пропаганді ідеї історичної необхідності національно-культурного відродження України.
Розділ 2. Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили
Уже перші кроки Петра Могили засвідчили, що його стратегічні задуми щодо подолання кризових явищ у житті тодішньої України спрямовані на розбудову українського суспільства в цілому. Він не просто ставив за мету подолання неграмотності серед білого духовенства або чернецтва, а переслідував глобальні цілі відродження православного духу, національно-релігійної свідомості, створення власного кадрового, науково-культурного потенціалу, засвоєння найкращих зразків зарубіжної культури, піднесення національної освіти, письменства до європейського рівня.
Петро Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Він надав роботі Лаврської друкарні такого потужного розмаху й гуманістичного змісту, якого ще досі не знало наше книгодрукування. Митрополит одним з перших почав видавати книги "руською мовою", тобто тогочасною літературною українською. Боротьба за слов'яно-руську мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність батьківщини. Слов'яно-руська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.
Понад двадцять років Петро Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Він надав роботі Лаврської друкарні такого потужного розмаху й гуманістичного змісту, якого ще досі не знало наше книгодрукування. Митрополит одним з перших почав видавати книги "руською мовою", тобто тогочасною літературною українською. Боротьба за слов'яно-руську мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність батьківщини. Слов'яно-руська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.
Петро Могила приділив велику увагу розвиткові друкарства на Україні, особливо Києво-Печерській друкарні. І. Огієнко так оцінює його вклад в справу друкарства: "Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні… він близько працює коло друкарні - править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т.п…. Могилянська доба - це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці" [5, с. 103].
Також історики сучасної України високо цінять вклад Петра Могили в ділянку книгодрукування та його опіку над лаврською друкарнею. Вони пишуть: "Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав і безпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарні найкращих учених, майстрів і художників… І в новому періоді особливу увагу приділяли художньому оздобленню книг з помітним посиленням західного впливу, який, однак, не похитнув установленого в попередній період більш або менш гармонійного поєднання стилів візантійського, західноєвропейського Відродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організаціях" [5, с. 103].
Необхідність застосування української (руської) мови, а не лише церковнослов'янської була очевидною, оскільки через "темні" і не зрозумілі народові місця у слов'янських книжках, церква "багатьох власних своїх синів в огиду приводить" (Памво Беринда). Доречно підкреслити, що така турбота про осмислене сприйняття православного віровчення простими віруючими не була властива московській гілці православ'я, а стала явищем церковно-українським. За двадцять два роки, що припадають на могилянський період вітчизняної історії, українською та церковнослов'янською (з українськими фрагментами) мовами видрукувано літератури майже вдвоє більше, ніж за весь попередній період національного книгодрукування.
Завдяки зусиллям Петра Могили та його сподвижників у Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянській колегії були зроблені перші кроки до формування української літературної мови.
Сам митрополит, який володів одинадцятьма мовами, не написав жодної книжки грецькою чи румунською мовами. З дев'ятнадцяти його творів лише один написаний польською, решта - тогочасною українською або церковнослов'янською. Водночас і він, і значна частина українських інтелектуальних діячів повернулися лицем до Західної Європи, об'єктивно оцінюючи свої успіхи в царині науки й культури, а також досягнення інших європейських народів у цій галузі. Через шістдесят років після смерті Петра Могили Петро І повів Росію тим самим курсом - перспективним європейським шляхом, придушуючи опір темного боярства й духовенства.
Петро Могила прагнув забезпечити українському народові самостійність і від польського, і від російського впливу. Це було непросто. Далеко не всі в Україні розуміли необхідність викладання латинської мови в навчальних закладах. Саме "латинізація" викликала шалений опір прибічників московського патріархату; мали місце розправи з учителями та спудеями. Але ж без вивчення латини подальший розвиток освіти був неможливий, адже не лише в Польщі, а й в усій Європі нею викладались усі науки. М. Костомаров у зв'язку з цим зазначав : "Латинська мова в тодішньому житейському колі була необхідною не тільки для сперечань з католиками… Латинська мова застосовувалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. Вільність у латинській мові й підготовка учнів до захисту православної віри за допомогою слова досягалась в колегії шляхом диспутів, класних і прилюдних, що проходили на латині… Влаштування їх показує практичний розум Могили, який намагався у всьому досягти головної мети: виставити проти католицтва вчених і спритних борців за руську церкву, що вміють вражати ворогів їхньою ж зброєю…".
Петро Могила здійснював реформу освіти за європейськими зразками. В Європі латина була загальновизнаною мовою науки, і без знання її людина не могла набути статусу вченого чи просто вважатися високоосвіченою. Знання латинської мови та викладання її в колегії було необхідним для здобуття європейської освіти і для забезпечення практичних потреб. Просвітитель рекомендував проповіді й повчання для народу друкувати українською мовою, наукові праці - українською, польською, грецькою та латинською, біблійні тексти - церковнослов'янською.
Однією з найважливіших сторін діяльності П. Могили була організація і розвиток книговидавничої справи. У зв'язку з цим більшого значення набуває українська мова, з метою полеміки вводиться й польське книгодрукування, у художньому оформленні книг ширше використовуються світські елементи.
П. Могила написав і видав чимало книг, передмов до різних видань, переклав деякі праці грецьких авторів. У творах він проповідує аскетичні ідеали, самопізнання, моральне вдосконалення, єднання з Богом, прагне піднести моральний авторитет церкви.
Просвітитель рекомендував проповіді й повчання для народу друкувати українською мовою, наукові праці - українською, польською, грецькою та латинською, біблійні тексти - церковнослов'янською.
2.2 Праці П. Могили та їх філософський зміст
Митрополит був автором низки визначних праць, написав передмови до багатьох творів, сприяв своїм соратникам у підготовці нових книжок. Його праці розповсюджувалися не лише в Україні, Польщі та Московії, а знаходили читачів і в Молдові, Волощині, Румунії і Грузії, з'являлись також у західноєвропейських країнах.
Важливим досягненням Петра Могили було створення "Требника" (1646) - своєрідної церковної енциклопедії, в якій уніфіковано релігійні обряди в Україні. "Требник" має 2 тисячі насичених мудрим релігійним змістом сторінок; тут можна знайти 37 нових обрядів, яких немає в інших європейських джерелах. Цей "Требник" - детальний збірник богослужень, довго був провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою "Требник Петра Могили". В "Требнику" Могила не обмежився тільки викладом молитов і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей "Требник" служив не тільки провідною книжкою для відправи служб, але ще й мав значення наукової книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: "Книга ця печатається не тільки для того, щоб священики в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а також щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять". Цей катехізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катехізисів пізніших часів. Він викладений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після, в другій - молитва Господня, в третій - заповіді.
Петру Могилі та його сподвижникові Ісаї Трохимовичу-Козловському належить також славнозвісний "Катехізис" ("Православне сповідання віри") - важливий чинник активізації українського православ'я. Затверджений чотирма вселенськими патріархами, він став основою віровчення і для всього православного світу. В 1667 р. "Катехізис" вийшов грецькою мовою в Голландії, у 1691 р. румунською мовою в Румунії та церковнослов'янською в Москві. Протягом XVII-XVIII ст. у світі здійснено 25 його видань.
Інтенсивні контакти просвітитель підтримував з молдовськими князівствами в галузі культури. У праці "Літос, або Камінь… Церкви Святої Православної віри" (1644) він наголошував, що православна церква, крім віри, спирається на народні звичаї, традиції, культ святих, підтверджуючи це прикладами з життя молдовських князівств. Герб митрополита містить державні герби Молдови та Волощини. В його багатій бібліотеці в Києво- Печерській лаврі було чимало молдовських рукописів, частину з яких він готував до видання. Таким чином, захищаючи православ'я, автор (або автори) розглядав його як рівноправну течію християнства, відкидав деякі догмати католицизму, зокрема претензії римських пап на правління християнською церквою загалом. За таких умов, стверджував він, про об'єднання церков на принципах наявної унії не можна вести мову - Східна церква не проти возз'єднання, але на основі рівних прав обох християнських конфесій.
Твір "Літос" складався з трьох розділів: в першому обговорюються тайни й обряди, в другому - церковний устав, в третьому - дві головні догматичні різниці між східною й західною церквами: походження святого Духа і верховне начальство папи. Взагалі, з оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє природні головні признаки від додаткових. Природними він називає ті, що при всяких змінах форм мають лишитися непохибні, вони містяться в: могила митрополит просвітницький книговидавничий
·матерії;
·формі або слові;
·інтенції (намірі) того, що відправляє службу Божу (богослуження).
Таким чином в тайні хрещення вода становить матерію, виголошення слів: "хреститься на ім'я Отця, Сина і святого Духа" - форму, внутрішній намір або бажання того, що сповнює тайну, щоби звести ласку Св. Духа - інтенцію. Зовсім так само в літургії єственну частину її становлять, крім внутрішнього н а м і р у священика: матерія, тобто хліб і вино, і форма, тобто освячуючі її слова Спасителя: "прийміть, їжте й пийте від неї усі". Весь лад богослужіння, в котрий прибрані або влучені єственні признаки, може змінятися в різних церквах. Відповідно до місцевостей, давніх звичаїв і переказів, можуть існувати всякі обряди. Обряди можуть в одній і тій самій церкві після потреб часу змінюватися, доповнятися й скорочуватися, та не інакше, як на основі соборів. Кожен священик, зокрема, повинен точно виконувати все, що постановляють богослужебні книги, прийняті в той час. Такий був погляд знатного митрополита на весь лад зверхнього богослужіння. Він завзято виступав проти римської церкви, але зовсім не з причин різниці богослужебного ладу, а за її догматичні похибки, між котрими перше місце займає признання абсолютного голови в особі римського папи.
В "Анфологіоні…", "В душевную ползу спудеов и всех благочестивих любомолитвеных" (1636), "Євхологіоні" та багатьох інших проповідях і творах митрополит приділяв багато уваги різним аспектам процесу збагачення духовного світу українського народу. "Анфологіон…", який І. Франко називав "чудовою енциклопедією моральних і житейських повчань для молоді", містить важливі ідеї щодо побудови навчально-виховного процесу. Значною мірою ці ідеї є творчим розвитком поглядів українських просвітителів попереднього історичного періоду. Автор підкреслював, що до кожної дитини необхідно знайти особливий підхід, врахувавши її специфічні властивості. Не даючи вікової періодизації, він звертав увагу на важливість постійної зміни "способів" (методів) проведення освітньо-виховної роботи, які відповідали б рівневі розумового й морального розвитку учня. Процес навчання повинен мати чіткі й насамперед визначені часові межі, в які мусить вкладатись учитель. Треба, щоб дитина встигала засвоювати новий матеріал, але неприпустимим є тупцювання на місці. Взагалі слід заощаджувати час, призначений для навчання : "Хто шукає час, той вже втрачає час".
Твори вченого містять багато моральних сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви пов'язуються із загальнолюдськими поглядами на норми поведінки особи в суспільстві. Він закликав виховувати в молоді чистоту думок і тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, цнотливість, милосердя, стриманість. Підкреслював вирішальну роль розуму (а не емоцій) у виборі форми поведінки, досягненні поставленої мети. Ці погляди асоціюються з вимогою Дж. Локка виховувати в дітей дисципліну духу. Життя швидкоплинне; найвищою нагородою людині є вдячність інших людей. Служіння Батьківщині - основна мета людського життя. Виховні ідеї Петра Могили відіграли значну роль у формуванні світогляду української молоді напередодні й у період національно-визвольних змагань.
Цікавими є політичні погляди Петра Могили, зокрема на те, яким повинен бути взірцевий, "ідеальний" правитель. У праці "Тріадіон" (1631) він підкреслював, що зміст верховної влади полягає в загальному добрі. Можновладець мусить "жити у мирі з усіма сусідами. Заради свободи вітчизни і підданих своїх мужньо ставати на захист. Воювати з ворогами, незлобивих же милувати - є обов'язок будь-якого начальника". Правитель має не лише видавати закони, але, насамперед, обмежувати ними самого себе. Випереджаючи на багато років Вольтера й Монтеск'є, Петро Могила мріяв про той час, "коли чи філософи царювати будуть, чи царі філософствувати".
Філософські та правові погляди мислителя спростовують висунуту в працях деяких дослідників радянського періоду тезу про розрив між верхівкою православного духовенства на чолі з Петром Могилою, з одного боку, і козацтвом та національно-визвольним рухом - з іншого. Не підтримуючи популістських гасел, вчений свідомо й цілеспрямовано скеровував свою реформаторську діяльність на благо православної церкви та українського народу. В своєму духовному заповіті він писав : "Коли Бог благословив мене бути пастирем столиці митрополії Київської, а перед тим ще архімандритом Печерської Лаври, - з того часу, бачачи занепад благочестя в народі руському ні від чого іншого, як від того, що не було ніякого наставляння і науки, я поклав обітницю свою Господу Богу все своє майно, що дісталось від батьків… і прибутків з маєтків… віддавати… на оновлення зруйнованих домів Божих, …на заснування… шкіл, прав і вільностей народу руського".
Велику роботу провів Петро Могила щодо зміцнення інституції православної церкви. Позбавлена впродовж тривалого часу централізованого управління, вона не мала уніфікованої системи богослужіння, а в богослужбових книжках не бракувало розбіжностей. Петро Могила особисто брав участь у порівнянні таких текстів із першоджерелами. Описки й помилки сталися, за його власним висловом, через "простоту та нерозсудливість" правників і видавців, котрі потрібне випустили, а непотрібне внесли. Митрополит видав "Служебник" (1629 р.), завдяки якому православну службу в церквах було уніфіковано. Він заборонив друкувати нові службові книжки, не звіривши їх попередньо з оригіналами. Будучи прихильником демократизації церкви, на соборі в Києві 1640 р. підтримав право голосу світських осіб у вирішенні церковних справ.
2.3 Свобода і рівність у справедливій державі: бачення Петра Могили
У 1631 р. зусиллями П. Могили при Лаврі було засновано православну школу, заснування якої водночас зі школою братською (в Києві на Подолі) відображало складну ситуацію, що склалася в українському православї після смерті в 1631 р. митрополита І. Борецького, адже в останні роки його життя загострилися суперечності між двома церковними таборами: консервативним, що принципово спростовував будь-які нововведення, і ліберальним, що визнавав необхідність поширення освіти європейського зразка. За підтримки козаків митрополитом спершу був обраний непримиренний ворог католицизму Ісайя Копинський, котрий не приховував своєї промосковської орієнтації. З таким обранням не міг примиритися польський уряд. Разом з Ісайєю Копинським на керівництво Київською митрополією претендував близький до ідей І.Борецького, лояльний до влади Речі Посполитої і готовий до компромісних рішень Петро Могила, котрого підтримував добре знайомий йому з молодих років королевич Владислав, син померлого у квітні 1632 р. короля Сигізмунда III. Він ставився до православя толерантніше, ніж його батько. Перехід митрополії під керівництво П.Могили означав перемогу в українських освічених, раціонально мислячих і ліберальних щодо західної культури сил, які в попередні роки згуртувалися в Києві навколо Є. Плетенецького та І.Борецького. До того ж, П. Могилу підтримували православна шляхта, добре обізнана з європейською культурою, переважна частина киян і королевич Владислав, який фактично виконував обовязки короля Польщі впродовж 1632 p., ще до свого обрання на цю посаду. П. Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої (домовленості із Владиславом було досягнуто набагато раніше) Київської митрополії в усій її канонічній повноті - і це була істотна перемога православних та безпосередньо митрополита Петра Могили. Уперше після укладення Берестейської унії відновлена в 1620 р. зусиллями І. Борецького, Є. Плетенецького й П. Сагайдачного православна церква в українських землях здобула недвозначний юридичний статус. Петро Могила зміг домогтися таких самих прав для православної церкви, якими користувалися уніати, - 1 листопада 1632 р. Владислав підписав так звані Пункти заспокоєння народу руського. Для українського духівництва, шляхти, міщанства й козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний у релігійних питаннях, який із власного досвіду знав силу й можливості запорозького козацтва, робив усе для досягнення релігійного й соціального миру в державі. Він добре розумів, що від цього залежить саме існування багатонаціональної й багатоконфесійної Речі Посполитої [22, с. 128]. Окрім того, Петро Могила обстоював ідею верховенства у суспільстві духовної влади православної церкви, що обєктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади Папи Римського і польського короля існування Української православної церкви та збереження ідентичності українського народу. Така позиція стала прикладом втілення у життя ідей суспільного примирення, адже інша - в умовах, коли Україна не мала своєї державності, - означала б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Петро Могила вважав головним для світської влади благо людей, а домінантою його гуманістичного кругозору була ідея людини, цінність якої визначалася не знатністю походження чи багатством (це набуте, від природи всі люди рівні), а її особистою відвагою, доблестю, благородством, великим творчим потенціалом [15, с. 18].
Погляди мислителя були скеровані на те, що верховна влада має діяти в трьох напрямах: політичному, світському і духовному. Закон, відповідно до П.Могили, - це дар, який потрібно берегти. Закони мислитель поділяв на природні, людські та божественні. Людські, де мають утілюватися приписи природних законів, обовязкові для всіх, зокрема і для правителя. Ідеальним правителем П. Могила вважав православного, що одержує владу від Бога та відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правдивість, справедливість, піклуватися про благо підданих. Розвиваючи платонівську концепцію "філософа на троні", П. Могила природним вважає прихід того часу, "егда или философи царствовати будут, или царие философствувати", сила яких ґрунтуватиметься не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі [19, с. 89]. Природною формою правління П. Могила вважав монархічну, обмежену законом. Кожен народ, вважає мислитель, має право на державність, тому сам і мріє про майбутню українську державу на чолі з монархом, в якій право мало б перевагу над "царським маєстатом" [19, с. 119]. Мабуть, саме з патріотичних почувань здебільшого позитивно ставились до спадкової монархії у формі українського князівства й інші вітчизняні мислителі (І. Домбровський, З. Копистенський, С. Пекалід). Доказів цьому дуже багато, як багато і свідчень байдужості до питання про форму правління в майбутній українській державі. Для більшості суспільних діячів тоді воно не виглядало актуальним, адже на часі була ідея політичної незалежності України, яка повязувалася віддавна з власними князями, "Великим Князівством Руським". Сама божественність походження княжої влади мислителями не ставиться під сумнів, але даний Богом володар не виступає ні як "автократор", ні як "август", а лише як "глава землі", як символ або уособлення законної влади. І саме цим український князь відрізнявся від спадкових монархів, для яких піддані були виключно безправними рабами й холопами.
Образ ідеального володаря досить докладно виписаний у П. Могили, який творчо використовував праці не тільки західноєвропейських мислителів, але й візантійських. Яким же бачив П.Могила ідеального правителя? Як зазначає В. Нічик, П.Могила орієнтувався "на міркування про ідеального володаря, наявні у творах східноєвропейських авторів: отців і вчителів церкви, письменників, учених, державних діячів" [14, с. 114], але не тільки. Йому імпонувала ідея освіченого володаря, популярна в Україні ще від Оріховського, тому він малював образ майбутнього монарха, який відповідав би передусім таким вимогам: походив би з давнього українського князівського роду, добре знав звичаєве право предків, любив словянську книжність, культуру тощо. П. Могила хотів бачити на троні православного мудрого монарха, батька підданих, доброчинця, який дбає про спільне благо, рівність, справедливість, про свободу вітчизни і захист її від зовнішніх ворогів. Він, як і інші українські мислителі, славить тих князів і гетьманів, які дбають про освіту, яка, на їхню думку, є великим благом для всього суспільства і основою дотримання природних прав людини. Обґрунтовуючи ідею освіченого абсолютизму, Петро Могила стояв на тому, що природним є, якщо правитель не тільки видає закони для підданих, але й сам їх дотримується. Основою справедливих відносин між правителем і підданим, на його думку, повинен бути договір, згідно з яким обидві сторони присягають виконувати свої обовязки і зобовязання. Слід зазначити при цьому, що, наприклад, Еразм Роттердамський і Ніколо Макіавеллі припускали (хай навіть декларативно) відступи від цього принципу (перший - для філософа з гурту "семи мудреців світу", а другий - звільняв правителя від дотримання закону, коли в цьому є необхідність), тоді як у вітчизняних мислителів такого вільного поводження з законом не спостерігаємо. Сам П.Могила розвиває ідею просвіченого монарха, котрий вміє урівноважувати і гамувати зростаюче протиборство суспільних станів, отже, його мудрість виявляється в умінні керувати державою на основі законів та їх дотримання всіма членами суспільства, зокрема й королем, який "существом … телесы равен ест всякому человеку" [19, с. 214]. Окрім того, київський митрополит був одним з перших українських мислителів, котрі, "послуговуючись здобутками світової культури, почали розробляти й вивчати поняття совісті" як природного закону [19, с. 231]. Саме як "природний закон" совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане. На толерантність свободу совісті П.Могила звертав пильну увагу. "Адже вона нагадує людині про те, що відповідає її природі як певної особистості, і як треба поводитися, тобто про те, що повинно бути. Вчення про совість - це наука про належне, тобто про обовязковість, про те, що повинно бути відповідно до даного Богом природного закону, який за часів Могили сприймався як такий, що належить внутрішньому Я особистості й роду людському загалом" [19, с. 232]. Петро Могила розглядає совість як актуалізацію природного закону, як щабель самопізнання, необхідний для очищення душі та її спасіння. Вона є немовби осередком, що поєднує сенс життя людини, її моральність та раціональність. Водночас совість - це сторож, що охороняє людину від збочень на шляху піднесення до Бога.
Совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане. Толерантність і свободу совісті П.Могила обстоював упродовж всього свого життя. Поняття совісті в тогочасній свідомості й моральних ученнях гуманістів було повязане з емансипацією індивіда, збагаченням його духовного світу.
Опираючись на ідеї важливості втілення гуманістичних та демократичних принципів християнства, котрі тотожні з природно-правовими цінностями (рівність, справедливість, свобода, братерство), Петро Могила у численних філософсько-полемічних творах намагався вирішити проблеми співвідношення релігії і світського життя, влади духовної і світської, їхнього впливу на суспільну свідомість. Людина у християнському світі вже не залишена сам на сам із силами природи, вона відчуває опіку Бога-Отця і Бога-Сина і завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчувала себе особистістю, котра повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи на славу Бога [5, с.18]. Християнське вчення, по своїй суті, було звернено до вільного волевиявлення людини, відкривало їй шляхи до вдосконалення, усвідомлення значимість свого вибору. Ідея свободи та відносної індивідуалізації людини в християнській релігії заклала основи вчень про права людини. Висока оцінка людського розуму - дуже важливий момент у характеристиці людини, котра стає кращою, добрішою, гуманнішою. Ця оцінка вселяє віру у свої сили, а це, на думку мислителя, сприятиме вдосконаленню всього суспільства. У моральних настановах Петра Могили чимдалі виразніше віддається пріоритет активному, громадянському життю, звучить чіткий мотив, що лише активне, діяльне життя може дарувати людині щастя. Людина постає як вища у своїй реалізації особистість і "починає розуміти обмеженість відносин між нею та суспільством й усвідомлювати необхідність їх заміни іншими відносинами, що могли б врахувати веління природи й розуму людини, уособленням яких повинні стати держава, правитель, закон" [19, с. 66]. Так у свідомості українського суспільства поч. XVII ст. вкорінялися цінності вільного розвитку, людської гідності, поваги до особистості, демократичних принципів рівноправя та співжиття. І хоча розуміння цих принципів мало теологічне забарвлення, бо наголошувалась, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, Спасителем, Опікуном, це сприяло розвитку ідей рівності та прав людини у цьогосвітньому житті. Такі погляди на рівність, свободу, справедливість доцільно розглядати як провісники норм позитивного права, котре регулює організацію держави, в якій за жодних обставин не ігноруються і не порушуються природні права людини. Вони не повинні залежати ні від стану держави у міжнародному співтоваристві, ні від її внутрішньої політики, бо є загальнолюдськими нормами і стандартами, а не справою внутрішнього законодавства. Україні такі норми, як бачимо, ніколи не були чужими, і це варто брати до уваги у час, коли національні закони змінюються і вдосконалюються.
Як мислитель, Могила дав фундаментальне визначення поняття свободи, а особливо своїми працями продемонстрував, що руське православ'я стає науковим і повчальним.
Ще тоді, коли ченці обрали Петра Могилу архімандритом Києво-Печерської лаври, він досить виразно бачив ті хиби, що супроводжували православне життя України. Насамперед, це недостатній рівень духовної освіти, ушкодження церковних обрядів та звичаїв, брак точного і повного викладу віровчення. Все це давало можливість для зухвалих і безкарних нападок уніатів та католиків на православ'я. До цього слід ще додати, що православні священики і дяки були в масі своїй неписьменними, не знали мов. За свого невігластва вони не могли ні запитувати про Бога, ні відповісти тим, хто їх про це запитував; сильно пиячили і загалом вели недостойний спосіб життя. Петро Могила надзвичайно відповідально підійшов до справи підготовки текстів, які визначали сутність православного сповідування. Адже в ті часи серед різних верств освіченого населення було поширено багато досить-таки вільних тлумачень, або просто переоповідок змісту Біблії. Навіть саме поняття Біблії часто не фігурувало як таке. Відомо, що лише 1580 року в Острозі Іван Федоров видрукував Новий Завіт, а повна Біблія Острозька вийшла першодруком 1581 року. Якість перекладу і тотожність її грецькому текстові були невідповідними. Все це свідчило про неадекватність її тексту сутності християнської ідеології і потребувало подальшої роботи. Перше видання Біблії досить високого канонічного рівня було здійснено в Росії лише в 1876 році. Але й той текст ще наполегливо доопрацьовували аж доки в 1892 році вийшло друге синодальне видання Біблії, яке, власне, й нині вважається найбільш відповідним букві, духові й ідеології віровчення. Така ремарка важлива для того, щоб сьогодні зрозуміти, з якими труднощами зіткнувся Петро Могила в першій своїй великій справі - подати віруючій православній спільноті тексти для вивчення християнської науки. Рівень відповідальності митрополита і його сумління не давали йому права взятись за підготовку тексту і видання Біблії. Він розумів, що для такої справи ще немає достатніх сил. Досить поширеним серед маси українських православних віруючих ще з середини XIV століття було Євангеліє від Фоми, яке прийшло до нас у сербських та болгарських перекладах з грецької мови. Чим далі, тим більше вітчизняні переклади цих текстів поширювались аж до XVIII ст., вбираючи в себе українізми: маєш, нехай, мовлять, слухайте і таке інше.
Що ж до розуміння Бога як Творця, то Петро Могила без усякого сумніву вчить , що Бог спочатку думкою Своєю створив із нічого всі небесні Сили - десять чинів Ангелів. Тут перелік всіх чинів не відрізняється від звичного для православних, хіба що порядок чинів дещо інший. Злі ангели - демони - на переконання Петра Могили, стали такими із власної волі. Після створення небесних Сил Бог створив із нічого і цей видимий матеріальний світ. Саме в своїх міркуваннях про демонів Могила звертається до поняття свобідної волі, присутньої в кожній людині. Він пише: "Впрочем, надобно знать , что демоны не могут употребить насилия ни над одним человеком, они не могут принудить человека ко греху, а только обольщают его искушениями: ибо человек имеет свободную волю, и сей свободе его ни даже Сам Бог не делает какого-либо насилия или принуждения" . Саме йому належить, на мій погляд, найглибше і найпослідовніше визначення поняття свободи: "Свобода человека есть произвольное, независимое желание, происходящее от разума или разумной души, делать добро или зло". Це визначення надзвичайно важливе в тому сенсі, що дозволяє роз в 'язати проблему потойбічного буття душі людини. Пізніше П. Могила писав про те, що для обраних Бога прийде життя вічне, сповнене радощів і задоволення духовного, якому не буде кінця. Тіло обраних буде прославлене, а тому воно зміниться, а самі обрані будуть подібними до Ангелів, їхнє нетлінне тіло не потребуватиме їжі і пиття; буде подібне духові. Тіла ж нечестивих також будуть безсмертними, але в іншій якості, бо їм належить вічна мука. Таким чином, свобода людини, дана їй Богом, дає можливість вибору життя потойбічного. Така концепція відповідає духові вчення Ісуса Христа і докорінно відрізняється від релігійної ідеології латинян, бо останні непевні повноти людської свободи і тому для них чистилище - це можливість вирішення долі людини іншими. Одним із важливих аспектів християнської теології завжди було те чи інше розуміння блаженств євангельських. Треба віддати належне Петрові Могилі. І в цьому питанні він виявився на рівні глибокого розуміння духу християнства. Вже його пояснення стосовно блаженства першого: "Блаженинищий духом: я ко тех есть Царствие Небесное" свідчить про неабиякий філософський хист і досвід митрополита. Відомо, що Петро Могила обіцяв видати досить об'ємне тлумачення православної віри із свідченнями зі Святого Письма, визначень священних Соборів і вчень Отців Церкви. Але не встиг. Втім, надзвичайно глибокі тлумачення сутності Євангелій продемонстрували його можливості. Глибокі знання і тотожне розуміння були притаманні Петрові Могилі - ось головний висновок, який можна зробити з усієї його діяльності. Так, власне, руське православя виявляло обличчя наукове й повчальне. І, нарешті, треба віддати належне сповненій високого поетичного натхнення духовності Київського митрополита Петра Могли, який своє Православне Сповідування структурував, спираючись на три християнські чесноти: Віра, Надія, Любов [21, с. 107].
Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцево шанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).
За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.
Висновки
Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження нації. Поряд з іншими культурними діячами XVII ст. він стояв біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії. Величезною була його роль і в оновленні православного богослов'я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.
Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, Могила підпорядковує свою діяльність зміцненню православя, духовної єдності українського народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. Високоосвічена людина, П. Могила значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, готував українське видання Біблії. Реформи Могили, спрямовані на піднесення освіти, моральності, дисципліни, вивели православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. 1632 p. Mогила заснував Києво-Могилянську колегію - перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних словян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні почалось викладання філософії і богословя як певних розгалужених теоретичних систем.
П. Могила - це фігура європейського масштабу й освіти. З ім'ям П. Могили пов'язані реформи у православній церкві, розгортання системи вищої та середньої освіти в Україні. Його життєвим кредо була теза: "Нам треба учитися, щоб Русь нашу не називали глупою".
Орієнтуючись на вивчення, осмислення і засвоєння досягнень західноєвропейської науки і філософії, П. Могила прагнув підпорядкувати науку церкві. Але це підпорядкування не означало відхилення або заперечення науки, а розглядалося як необхідна умова для оволодіння світськими науками. Таким чином, П. Могила розвивав науку під егідою церкви, вимагав, щоб духівництво було не лише освіченим, а й передовим у науці.
Однією з найважливіших сторін діяльності П. Могили була організація і розвиток книговидавничої справи. У зв'язку з цим більшого значення набуває українська мова, з метою полеміки вводиться й польське книгодрукування, у художньому оформленні книг ширше використовуються світські елементи.
П. Могила написав і видав чимало книг, передмов до різних видань, переклав деякі праці грецьких авторів. У творах він проповідує аскетичні ідеали, самопізнання, моральне вдосконалення, єднання з Богом, прагне піднести моральний авторитет церкви.
У роздумах Могили, як мислителя доби бароко, виразна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу і Реформації, античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини селективно, П. Могила сприяв прилученню українського народу до культурних надбань людства.
Визначальною рисою Бога, світу і людини, є, за Могилою, любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце. З нею Могила повязує ідею діяльної любові або доброчинства, що в свою чергу стає основою суспільної злагоди й єдності, наслідком яких є побудова "суспільного блага". Досягнення останнього повязується ним з діяльністю держави. Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню українську державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право Могила підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. У творах Могили, як і в творах Ю. Ліпсія та Г. Ґроція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації, здійсненої Б. Хмельницьким.
До основних творів П. Могили належать: "Номоканон" (1629), "Антологія, сиреч молитвы" (1636), "Євангеліє учителноє" (1637), "Літос" (1644), "Православне сповідання віри" (1640 - 1645), "Требник" (1646).
Могила докладав чимало зусиль до розвитку книговидавничої справи. Він очолював друкарську діяльність у Києві, одним з перших запровадив книжну українську мову у тогочасних виданнях, писав передмови до них тощо. Намагаючись пробудити і підтримати інтерес народу до свого історичного минулого, він сприяв випуску історичних праць, Здійснював заходи щодо реставрації Софійського собору та інших культурних споруд. Певна заслуга належить йому в розробці та обґрунтуванні тогочасних українських обрядів, які він описав у "Великому требнику". Для молоді Могила написав спеціальний посібник -"Анфологію", що, за висловом І. Франка, являла собою "чудову енциклопедію моральних і житейських повчань".
Організовуючи вищу школу в Україні, П. Могила прагнув досягти високого професійного рівня її вихованців, забезпечив викладання в академії високоосвіченими, професійними викладачами. Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія за П. Могили набула важливого значення й статусу, а його твір "Катехізис" на тривалий час став програмним для філософських студій академії.
Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила свою діяльність спрямовував на утвердження православної української церкви в її боротьбі з католицизмом та унією.
З його ім'ям пов'язане становлення вищої і середньої освіти в Україні. П. Могила прагнув пробудити в українському народі інтерес до знань, "аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була". У передмові до "Анфології" він писав: "З Божою поміччю, постаравшись в міру моїх слабих сил, на кошт мого родинного майна відновити гімназіум, тобто київські школи... Я постачав, постачаю і дуже бажаю за допомогою небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих".
Найбільшим своїм здобутком Могила вважав створення Київської колегії (академії), проте його культурно-освітня діяльність не обмежувалася нею. За участю Могили були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі.
Петро Могила здійснив першу, загалом вдалу спробу систематизувати східнохристиянську теологію на раціонально-логічних засадах. Він зумів використати досягнення католиків, ні в чому істотному їм не поступившись.
Саме завдяки невтомній діяльності П. Могили та його однодумців Київ у другій чверті XVII ст. перетворився на центр православної європейської освіченості й богословської культури.
Список використаної літератури
1. Антологія української поезії: в 6 т. - Т.1. - К., 1984. - С. 128-137.
. Білодід О. Загадка Петра Могили // Київська Старовина. - 1993. - №3. - С.5-39.
3. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. - К.: Вища шк., 2002. - 358 с.; іл.
. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К.: Освіта, 1992. - 191 с.- С.94-102.
. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. - К.: Мистецтво, 1997. - 429 с.: іл.
. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVII ст.: східна традиція і західні впливи // Київська старовина. - 1995. - №1. - С. 8-10.
. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. / Авт. колектив Землинський В. та ін. - К.: Україна, 1993. - 395 с. - С. 255-265.
. Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. - [Репринт відтворення вид. 1918 р.]. - К.: Україна, 1991. - 493 с.: іл. - С. 193-234.
. Липинський В. Релігія і церква в історії України. - К.: Рада, 1995. - 96 с.
. Лупейко В. Великий митрополит // Освіта. - 1997. - 8-15 січня. - С.5-8.
. Нічик В. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. / Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М.; АН УРСР, Ін-т філософії. - К.: Наукова думка, 1991. - 380 с.
. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. - К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. - 326с.
. Панасюк В.В. Митрополит Петро Могила - фундатор національно-культурного відродження в Україні / Авт. кол. Панасюк В.В. та ін. - Львів, 1995. - 29 с.
. Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч / А. Колодний та ін.; Ін-т філософії НАН України, Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія". - К.: Дніпро, 1997. - 215 с.
. Погорецький В.А. Українська духовна культура і Петро Могила. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 159 с.
. Семчинський С. Петро Могила - митрополит, учений // Пам'ять століть. - 1997. - № 3. - С. 114-159.
. Ткаченко В. М. Наука і філософія у Києво-Могилянській академії. П. Могила: Наукові записки НаУКМА. - 2009. - Т. 90: Юридичні науки. - С. 62-63.
. Требник Петра Могили, Київ, 1646 р. 3-тє вид. / Патріарша добродійна фундація Патріарха Володимира; Українська Православна Церква; Київський Патріархат; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського; Наукове товариство ім. Шевченка в Європі. - К., 1996.
. Толочко П. Феномен Петра Могили: (Із виступу на Міжнародному колоквіумі в Парижі) // Київська старовина. - 1996. - № 6. - С. 77.
. Українська педагогіка в персоналіях: Навч. посібн. для студ. вуз.: У 2-х кн. / Авт. О. В. Сухомлинська та ін. - К.: Либідь, 2005. - Кн. 1: Х-ХІХ ст. - 622 с. - С. 100-110.
. Феномен Петра Могили: Біографія, діяльність, позиція./ В.Климов та ін.; Ін-т філософії НАН України. - К.: Дніпро, 1996.- 270 с.
. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Вища школа, 1988. - 264 с.: іл. - С. 39-53.
. Чижевський Д. Історія української літератури. -К.: Академія, 2003. - 567с.