Культура повсякденності
Культура
повсякденності
Істотним
недоліком культурології є її абстрактність, що не опускається до рівня
повсякденного життя людей. Соціальна антропологія намагається перебороти цей
розрив. У даній роботі будуть розглянуті деякі підходи до пояснення культури
повсякденності. Зрозуміло, цим не вичерпуються можливості й досягнення
теоретичного аналізу.
Повсякденність
як мир досвіду
Повсякденне
- це звичне, звичайне й близьке. Це той життєвий порядок, у якому кожна людина,
ким би і яким би вона не була, орієнтується вільно. Аналітичне проникнення в
повсякденне являє собою серйозні труднощі через те, що все тут здається зрозумілим.
Так відбувається тому, що людина в культуру повсякденності включена своєю
підсвідомістю, частиною розуму.
Повсякденне
- це сфера людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття й
осмислення миру, що виникає на основі трудової діяльності. Для неї характерно напружений
стан свідомості, особиста участь у світі, що представляє собою сукупність
видимих, не зухвалі сумніви в об'єктивності свого існування форм простору, часу
й соціальних взаємодій. Всі ці форми є інтерсуб’ективно (соціально)
організованими.
А.
Шюц уважає, що повсякденність - це один з світів досвіду, для якого характерні
наступні риси: а) напружена увага до життя; б) утримання від усякого сумніву в
існуванні миру; в) переважною формою активності є трудова діяльність. Серед
всіх видів активності остання відіграє найважливішу роль у конституюванні
реальності повсякденного життя. Реальність і трудова діяльність вступають у
когнітивний функціональний зв'язок, детермінований працею. Працююче Я виступає
як цілісне, Я, оскільки праця найбільше повно активізує всі потенційні якості
особистості, наділяє їхньою єдністю. І це зрозуміло, тому що основною функцією
повсякденності виступає життєзабезпечення.
Природно,
у трудовій діяльності присутні й спонтанні фізичні прояви, і властивість
рефлексії, що споглядає (огляд результатів дії), і діяльність уяви
(проектування дії). Але головним залишається діючий початок, чим повсякденне й
відрізняється від миру фантазії (літературного задуму, миру чарівної казки,
міфу й т.д.). В останньому немає праці, мотивованого навколишнім світом і у
свою чергу впливає на його об'єкти, немає характерного для повсякденності
повинності, у силу чого й увага до життя ослаблено, напружена установка
заміняється споглядальної, що уявляє, практикується утримання від судження про
існування об'єктів цього миру (миру фантазії). Всі уявлювані образи мають право
на існування в цьому безмежному світі.
Ясно,
що в основі когнітивного стилю, що конституює повсякденне, лежить принцип
правдивості в комунікаціях людей, що породжує почуття впевненості в істинності
що відбувається. Принцип правдивості затверджується трудовою активністю людей.
Оскільки у світі фантазії виявляється дефіцит діяльності (особистісна і
соціальної), напрошується висновок про те, що цей мир є трансформацією миру
повсякденності, а не являє собою ізольовану від її й рівноправну з нею
реальність. Тому в мистецтві головним принципом був і залишається принцип подібності
життя, а не відходу від нього.
У
повсякденному житті людям доводиться винаходити, створювати свій мир. У своєму
світі люди беруть участь і свій зовнішній план (діяльністю, поводженням), і
внутрішнім (духовно-психічним) миром. Внутрішнє життя прагне бути погодженої із
зовнішньої й навпаки, оскільки люди так чи інакше хочуть жити згідно із собою,
у стані щиросердечної рівноваги. Це можливо завдяки здатності людей створювати
й накладати на мир фактів і процесів свій значеннєвий і ціннісне нормативний
порядок і приводити обоє ці миру у відповідність один одному. Ясно також, що
соціальна взаємодія неможливо без стійких символічних форм. З'являються
артефакти - структурно подібні об'єкти. Культура повсякденності організується в
таких символічних формах, як позитивний досвід, що має властивість передаватися
від людини до людини, від покоління до покоління. Соціокультурний досвід людей
кодується в міміці, жестах, рухах тіла, інтонаціях і словах, формулах, образах,
технологіях. Ці прояви існують в областях спільної життєдіяльності людей,
міжособистісної вербальної й невербальної комунікації, письмових текстах,
сферах невербальних естетичних об'єктів. Для участі в такого роду комунікаціях
людина повинен мати певну культурну компетентність.
Історична
еволюція семіотичною системи повсякденності
Розглянемо
сказане вище через призму семіотичних систем повсякденного життя людей. Ці
системи поєднують внутрішній мир людей і зовнішніх фактів за допомогою знаків,
служать засобом відбору фактів культури з ряду соціальних фактів і забезпечують
динаміку культури.
У повсякденному
житті можна виділити принаймні 4 класи знаків, що персоніфікують: а) цільні
предмети (архітектура будинку, дизайн начиння, костюм); б) керування діями
людей (міри, орієнтири, команди); в) знаки прогностики (прикмети, гадання,
знамення); г) знаки мистецтв (музика, хореографія, образотворчі мистецтва).
На ці
знакові системи накладемо ще один ряд: мова, обряди, засоби вирахування, гра.
Тоді картина еволюції цих знаково-символічних систем у дописьменної культурі
(I), у суспільствах індустріальної цивілізації (II) і культурі інформаційного
суспільства (III) буде виглядати в такий спосіб.
Архітектура:
I - народна архітектура; II - архітектура культових, кріпосних, спортивних і
палацово-паркових споруджень; III - архітектура промислових, транспортна, засобів
зв'язку й інших подібних споруджень.
Костюм:
1 - народний костюм; II - становий костюм; III - сучасний костюм у його
функціональних різновидах.
Дизайн
начиння (меблі, посуд, знаряддя праці й побуту, зброя): I - народна; II -
начиння, виготовлена ремісниками; III - начиння, виготовлене промисловістю в
масовому виробництві.
Міри,
засоби й способи виміру: I - міри довжини, рівні довжині фаланги вказівного
пальця (вершки), долоні, довжині кроку й т.п.; II - міри, стандартизовані в
даній місцевості й співвіднесені один з одним (більший сажень, маховий сажень,
гроші й т.д.); III - міжнародні стандарти мер, правила виміру.
Засоби
орієнтування: I - межі, місцеві предмети, тамги й подібні знаки; II - карти,
плани, схеми, геральдика, реклама; III - комп'ютерні засоби зображення
(комп'ютерна анімація й т.п.).
Команди:
I - сигнали-команди голосом і жестом; II - сигнали музичними інструментами й
звуками (постріли, петарди), зорові сигнали (лампи, світлофори, підйом прапора,
семафори й т.д.); III - автоматична сигналізація (робототехніка, команди в
мовах інформатики й т.д.).
Прикмети:
I - місцеві прикмети (ознаки хвороби з їхніми народними назвами, прикмети
поводження домашніх і диких тварин); II - астрологія, симптоматика в медицині,
фенологія; III - прогнози погоди по радіо й телебаченню, соціальна прогностика,
техніка аналізів (у медицині, ветеринарії, фізику, хімії, біології й т.д.).
Знамення:
I - явища природи, суспільства й стани людини, що не входять у народні прикмети
знаючих людей; II - чудеса (опису в Біблії й т.д.); III - маніпуляція масовою свідомістю
засобами масової комунікації (паблік релейшнз, пропагандистські кампанії в ЗМІ
й т.д.).
Музика:
I - спів і гра на народних музичних інструментах (музичний фольклор); II -
музика придворна, літургічна, сценічна, камерна; III - музика популярна, у тому
числі й поп-музика.
Образотворчі
мистецтва: I - народна орнаментика, народна скульптура, живопис природними
матеріалами; II - іконопис, станковий живопис, ліплення з дерева, каменю,
металу, стінні розписи; III - фотографія, кіно, телевізійне мистецтво,
комп'ютерна художня анімація.
Хореографія:
I - танцювальний фольклор; II - культовий, придворний, побутовий, бальний,
сценічний танець; III - масовий танець.
Проведемо
невеликий аналіз показаної еволюції форм символізації миру повсякденного
досвіду. Зупинимося на предметах побутового побуту. Вони завжди мали знаковий
зміст і тому характеризували соціокультурну приналежність людини: тога
римлянина, одяг селянина свідчили про соціальний стан, але не про психологічний
стан людини. Зараз положення міняється: комбінація берета, кепі, капелюха з
гімнастеркою, піджаком або светром, чоботями, кросівками або мокасинами дає
можливість людині виразити своє індивідуальне самовідчуття й емоційне
відношення до дійсності. Повсякденне життя і її інвентар усе більше беруть на
себе функцію емоційного суспільного самовираження, що так довго були монополією
ідеології, слова, високого мистецтва. Естетика костюма переборює протилежність побутового
і офіційного, з'єднуючи воєдино волю першого й красу й пристойність другого.
Життєве
середовище стає реальною формою існування мистецтва. Наприклад, рок-концерт
поряд з особливою емоцією, що виникає від переживання музичного добутку, дає
відчуття радості спілкування, тому що люди вільно пересуваються під час
концерту, випробовуючи почуття вікової й соціокультурної солідарності.
Відбувається розкриття змісту добутку через середовище. Телебачення, радіо,
домашня й відеотехніка дозволяють мистецтву розчинитися в повсякденному житті.
(В 1891 р. у залі Карнегі-Хол Перший концерт Чайковського слухали 2 тис.
чоловік, а перший виступ рок-групи дивилися й слухали завдяки телебаченню вже
73 млн. чоловік.)
Знання
також розливається в життєвому середовищі. Виявляються вузькість і
непродуктивність будь-якої спеціалізованої діяльності, позбавленої широкої
культурно-гуманітарної основи. Це викликає потік науково-популярних журналів,
телевізійних передач і т.д. Так вирішується кардинальна проблема епохи -
проблема взаємин високої культури з низовим, повсякденним життям - з
розчиненими в ній і модельованими нею культурними змістами. У той же час
проблемою є втрата своїх орієнтирів так званою високою культурою. Починається
епоха пошуку нових змістів. Можливо, змісти споконвічно закладені у світобудові
й розпаковуються безліччю різних способів, у тому числі й життєвим шляхом
людини, що проходить через страждання.
Мова
й культура
Праця,
свідомість і членороздільна мова - головні властивості людини, що виникли
історично (у філогенезі) і формовані при індивідуальному освоєнні культури (в
онтогенезі). У культурі повсякденності мова є основною знаковою системою, що
дозволяє людям розуміти один одного в будь-яких ситуаціях соціальної взаємодії.
Мова існує в усній і письмовій формах (вербальні форми), рухах тіла і міміці
(невербальні форми), штучних формах (машинна мова, мова математичних і інших
символів). У світі налічується понад дві тисячі живих мов: від безписемних
племінних мов, на яких говорять іноді лише десятки людей, до національних мов,
якими користуються багато мільйонів людей і на які створена багата література.
Прийнято виділяти 15 мовних сімейств (індоєвропейська, семіто-хамітська,
кавказька, давне індійська, уральська, чукотсько-камчатська, конго (нигеро) -
кордофанська, нило-сахарська, койсанська, китайсько-тибетська, тайська, айстроазіатська,
ескімосо-алеутська). Основна родина - індоєвропейська, що включає в себе
близько 100 різних мов, на яких говорять майже 150 народів, що живуть у всіх
частинах світла. Понад 60% населення Землі говорять на десяти найпоширеніших
мовах.
Життя
мови в суспільстві - основна проблема соціолінгвістики. Соціологічний напрямок
у лінгвістиці пов'язане з інтересом до функціонування живої розмовної мови,
його соціальної й територіальної диференціації. Основними проблемами є питання:
хто з ким розмовляє, як засобу масової комунікації говорять зі слухачами, яка
мовна політика держави? Хто й що говорить, з ким і на якій мові, при яких
соціальних обставинах, з якою метою, які наслідки мовного акту - от предмет
соціолінгвістики. В увагу беруться рольові, ситуаційні й тематичні типи мовного
поводження (статус, роль, соціальна ситуація).
Соціальну
антропологію цікавлять питання існування й розвитку мови як головного семіотичного
засобу, структурующего й досвід, що позначає. У мові впорядковується, виявляє
своє значення позитивний і негативний досвід людей: за допомогою мови
формується єдине культурне поле з типовими ціннісно-нормативними координатами
поводження й взаємодії людей. Словниковий склад мов містить три шари: а)
незмінну масу основних слів (4000-5000 слів); б) технічний словник, що відбиває
еволюцію технічного миру й нараховує десятки тисяч слів; цей словник, однак,
підрозділяється на ряд спеціальних словників, чим знижується цінність його
культурного внеску в суспільство; в) вузький шар слів, включених у мову творців
слів (літераторів, поетів, журналістів, ораторів).
Ступінь
культурності конкретної людини звичайно оцінюється по його словниковому багажі,
що він використовує систематично. Отже, соціокультурне розшарування людей у
суспільстві визначається насамперед типом мови, яким користується та або інша
соціальна група. Тип мовного спілкування являє собою щось подібне до айсберга -
підводні 9/10 складаються з рівня утворення, виду діяльності людини, мовної
культури його безпосереднього середовища, особистих здатностей і т.д.
Аналіз
мови як елемента соціокультурного життя дозволяє встановити наступну його
типологію:
-
загальна літературна мова: письмовий (науковий: есе, трактати, дослідження;
художній: поезія, проза), усний (театр, лекції, проповідь);
-
загальний утилітарний, або стандартна мова: письмовий (преса, реклама,
комерційна документація, будь-якого роду кореспонденція); усний (радіо,
телебачення й кіно);
-
розмовна, фамільярна мова: письмовий (листа, записки); усний (усна неформальна
бесіда в повсякденних ситуаціях, жаргон, арго, ненормативна лексика).
А.
Моль ділить суспільство на чотири категорії, що роблять різний вплив на мову
залежно від свого положення в соціальній піраміді:
1.
Категорія творців слів (учені, письменники, інженерно-технічна інтелігенція).
2.
Утворена публіка, що вважає себе здатної судити про ці слова.
3.
Обличчя, що використовують мову в професійних цілях.
Словниковий
склад мови - це зміст мови, що відбивається в словниках, що становляться
систематично: Оксфордському словнику (Англія), Ларусса (Франція), Даля або
Ожегова (Росія) і т.д. Словники містять у собі від 40 до 150 тис. словникових
статей. Людина маси оперативно використовує лише незначну частину слів, наявних
у цих словниках.
У
мові людини розрізняють граматику й риторику. Перша має справа із правилами
з'єднання слів. Ці правила строгі. Граматичні форми утворять такий аспект
громадського життя, у якому вимоги цензури, повага до особистості й дотримання
умовностей носять найбільш категоричний характер. Риторика затверджує логіку
побудови повідомлень, використовуваних у міжособистісній мові. Тут панують в
основному інстинктивні способи вживання мови, засвоєні в процесі оволодіння
рідною мовою. В умовах широкого застосування засобів масової комунікації одними
з найпоширеніших методів переконання людей, що не мають навичок самостійного
міркування, є метод повторів, систематична надмірність прикладів, маніпуляція
статистичними даними й т.д. Такі повідомлення - це передачі низької культурної
якості (реклама у всіх її формах, промивання мозків перед виборами, формування
вигідного іміджу того або іншого політичного діяча й т.д.).
До
фактів культури ставляться також добутки мови, відібрані й збережені
спеціально. Розглянемо еволюцію їхніх форм в історії.
1.
Усна до письмена мова зводилася до діалогу, поголосці, фольклору.
2.
Усна літературна мова розвивалася у формах риторики (судова, дорадча, показова мова),
гомілетики (навчальна мова, проповідь, пропаганда), сценічної мови (драма,
читання вголос, диктант).
3.
Письмова мова розвивалася в наступних формах: епіграфіка (напису на надгробних
пам'ятниках), нумізматика (напису на монетах, медалях), сигілографія (історична
дисципліна, пов'язана з печаткою, геральдикою), палеографія (епістоли, тобто
листа, а також документи, рукописна література у вигляді гомілетичних добутків,
гімнографій, житійної літератури, географічних творів про подорожі, історичних
творів у формі хроніки, творів по різних мистецтвах, розважальних творів,
повчальних творів).
4.
Неографія: художня література (епос, лірика, драма), наукова література
(рецензія, стаття, монографія, навчальний курс, дисертація), журналістика
(бібліографія, анотація, рецензія, памфлет, стаття).
Форми
фіксації мови еволюціонували від написів на бересті, папірусі й каменях
надгробків у письмових цивілізаціях до пластинок, плівок і дискет в
інформаційному суспільстві.
Отже,
узагальнюючи, можна сказати, що в комунікативних актах, що супроводжує ситуації
соціальної взаємодії, виникають мовні моделі, адекватні конкретним ситуаціям.
Така відповідність забезпечується лінгвістичною компетентністю учасників
ситуації, що у свою чергу визначається їхнім соціальним досвідом (представляється
спірної точка зору, що відстоює вродженість такої компетентності). Лінгвістична
компетентність визначається чотирма параметрами: граматичною правильністю,
прийнятністю, зустрічальністю.
Спільне
життя (у повсякденному) людей супроводжується появою безлічі соціальних
утворень, серед яких особливо виділяються групи, класи, етноси й раси. Що
лежить в основі соціального розшарування - розмаїтість людей або ж
соціокультурні, економічні, політичні й інші фактори, що діють як би примусово,
ззовні, розподіляючи їх по групах і тим самим визначаючи статус, ролі й долю
конкретних індивідів? Спробуємо знайти відповіді на ці важливі питання.
Існує
дивна подібність між людьми. Воно становить людську природу, що усіх нас
поєднує й відрізняє від інших живих істот. Але незважаючи на подібність, наш
повсякденний досвід переконує в тім, що між людьми є величезну кількість
розходжень: ми навіть зовні різнимося - по росту, вазі, кольору волосся й
шкіри, рисам і вираженню особи, поставі, ході й т.д. Про це ж говорять фізичні
й психічні досягнення людей, які фіксують в книзі рекордів Гинеса. Зрозуміло,
така розмаїтість людей корениться в біології людини - ми народжуємося з різними
генами. У той же час біологія людини є джерелом розмаїтості людей тому, що саме
вона створила й можливість людського суспільства, і його необхідність. Діти
народжуються безпомічними істотами, і потрібна соціальна організація
виробництва їжі, житла, одягу й т.п., захисту слабких і одержання знань про
світ для виживання людей. Тому розмаїтість людей і мінливість такої розмаїтості
можливі лише в суспільстві й через суспільство. У результаті з'являється
проблема співвіднесення біологічної мінливості, що люди успадковують від своїх
біологічно, що різняться батьків, із впливами середовища.
Отже,
спадковість і середовище - об'єкти нашої уваги. Читач знає по досвіду, що часто
вони протиставляються. Існують навіть твердження, що розходження в IQ
(коефіцієнті інтелекту) на 80% визначаються генами й на 20% - середовищем.
Однак такий плюралістичний підхід некоректний, помилка складається в спробі
приписати зовнішнім і внутрішнім силам окремі, не зв'язані один з одним ролі,
які вони грають у формуванні індивідів і суспільства. Питання: Я відрізняюся
від сусіда тому, що в мене інші гени, або тому, що в мене інший життєвий
досвід? - є з погляду біології безглуздим. Спроби чітко відокремити зовнішні й
внутрішні причини йдуть ще від Р. Декарта, що представляли собі людський
організм як машину. Дроблення організму на частині дало позитивні результати,
наприклад, у медицині (поява професій хірурга, терапевта, невропатолога,
окуліста й т.д.). Однак невдачі такого підходу, особливо в розумінні того, як
запліднене яйце перетворюється в мислячу й діючу людину, привели до наступних
висновків: а) кожний організм є суб'єктом постійної зміни протягом всього свого
життя й б) організм у кожний момент часу перебуває під спільним впливом
взаємодіючих генів і середовища.
У
силу цього ми можемо сказати, що зовнішня мінливість людини у звичайному світі є
продуктом суспільства, а саме: полові й географічні, расові й етнічні
розходження знаходять у суспільстві соціальні форми через розвиток суспільного
поділу праці й розподілу видів праці серед людей по родовитості, власності або
по здібностях.
Література
1.Орлова Э.А. Введение в
социальную и культурную антропологию. М., 1994.
2.Розин В.М. Введение в
культурологию. М., 1994.
3.Тойнбі А.Дж. Збагнення
історії. - К., 2001.
4.Кнабе Г. Мова побутових
речей. - К., 1991.
5. Моль А. Соціодинаміка
культури. - К., 1997.