Чинники процесу антропогенезу на території України

Вступ

Людина здавна намагалася дізнатися звідки вона походить. Чому вона виглядає саме так а не інакше? Чому наш світ населяють різноманітні істоти: від примітивних до високорозвинених? І яке саме місце відводиться в цьому світові людині?

На ці безліч запитань намагається відповісти антропологія. Вона вивчає походження людини, її розвиток як біологічної істоти, як соціальної істоти. А саме важливе, антропологія вивчає причини, що зумовили появу людини.

В своїй роботі я вказала основні чинники процесу антропогенезу. Описала ті складні умови, що передували виникненню людини. Прослідкувала послідовний її розвиток від стадії людиноподібних мавп до стадії людини сучасного типу.

Окремо було розглянуто питання про найдавніших людей на території України, їхні звичаї та культуру.

Періодизація історії землі

В історії нашої планети виділяють чотири великі ери: докембрійська, палеозойська, мезозойська ера, кайнозойська.

За докембрійської ери розпечена Земна куля поступово охолоджується, і лише наприкінці ери виникають безхребетні тварини та земноводні. Флора цього характеризується поширенням спорових рослин: хвощі, плауни та особливо деревоподібні папороті. Мезозойська ера – це час гігантських плазунів, тоді ж з’являються перші ссавці (сумчасті) та птахи (зубаті – археоптерікси). За кайнозойської ери розвиваються вищі форми тваринного світу – ссавці. Останню еру поділяють на третинний та четвертинний періоди, і саме з четвертинним періодом пов’язують історію людства, тому його називають антропогенним. Четвертинний період. пов’язаний з історією людства. Походження людини чи не найбільша таємниця нашого світу. Довгий час аж до 19 ст., людину, як і саму Землю та все живе на ній, розглядали, як творіння Бога. Наукове осмислення цієї проблеми пов’язане з ім’ям визначного англійського вченого Ч. Дарвіна (1809 -1882). Порівнюючи викопні залишки тварин та рослин, він довів, що життя на Землі не завжди було таким, як тепер. Воно розвивалося від простих форм до складних. Його теорія називається еволюційною. Сьогодні вчені дискутують, як саме проходив еволюційний процес: чи завдяки випадковостям, чи внаслідок винаходів. Але наявність еволюційного процесу, як поступового ускладнення природи визнають усі. На сьогодні еволюційна теорія є провідною в осмисленні антропогенезу та дає змогу бачити певні віхи цього процесу. Зауважимо, що проблема походження людини є теоретичною, тобто розв’язується логічними засобами з урахуванням різних чинників. Вона полягає в розкритті механізму формування соціального на грунті біологічного, у встановленні причин, які сприяли подоланню суто біологічних закономірностей існування тваринного світу та виникненню соціального, результатом чого й стали людина і суспільство.

Можна сказати, що головною рисою суспільства є культура як своєрідна система адаптації до навколишнього середовища, як система поведінки, тобто інформаційна. Але культура – видима сутність людини. Що породило її ? Це праця. Людина – результат праці, вона виникає разом із працею та завдяки їй. Саме у процесі праці між людьми виникають своєрідні зв’язки – виробничі, або соціально-економічні. Їх розглядають як первинні, що об’єднають людей та протистоять суто біологічним, притаманним тваринам. Ці зв’язки справляють потужний вплив на людину: роблять її такою, як і той колектив, до якого вона належить. Виступаючи ґрунтом соціального організму, соціально-економічні відносини детермінують свідомість та волю людей, визначають мотиви й стимули їхньої діяльності, а разом з цим – їхню поведінку, тобто все те , що є культурою. Тому зміна соціально-економічних відносин, спричинена прогресом продуктивних сил, веде до зміни норм поведінки, соціальних цінностей, орієнтирів, бажань та мотивацій діяльності.       Соціальна діяльність відрізняється від природної тим, що її спрямовано на створення речей, яких у природі не існує. Тому соціальна діяльність завжди передбачає перетворення природних речей, тобто творчість як таку. У свою чергу творення завжди пов’язане з метою, яка прогнозує бажаний результат, уявляє його. А це неминуче потребує наявності певних образів, тобто понять, яких не може бути без мислення та мови. Отож виробнича діяльність є можливою лише за умови існування мислення поняттями. Природним носієм творчого акту, тобто свідомості, мислення та мови, виступає людина.         Залишаючись біологічною істотою людина підкорює соціальним мотивам біологічні інстинкти – статевий, харчовий та інстинкт самозбереження, тобто живе за певними правилами, які диктує їй колектив. Цим вона відрізняється від тварини, життя якої повністю залежить від біологічних інстинктів.

Отже, виникнення суспільства - це насамперед поява колективу індивідів, об’єднаних соціально-економічними зв’язками. Це нове об’єднання виникло не відразу: воно формувалося разом із людиною та на її грунті. Це відбито у зміні морфоструктури істот, що передували власне людині, та в наслідках цього процесу – прямій ході, розвитку руки та мозку, а разом з цим мислення та мови. Логічно розглядати антропо- і соціогенез, як єдине ціле, в сукупності антропо- і соціогенних чинників. Такий підхід дає змогу розмежувати три головних моменти давньої історії Землі і суспільства:

1.період складання передумов виникнення людини;

2.період формування людини і суспільства (антропосоціогенез) ;

3.період появи людини та суспільства у завершеному вигляді.

Кожен з періодів характеризується системою певних чинників, що й визначають їхню сутність:

Перший – появою та еволюцією істот найвищого рівня розвитку тваринного світу, де панують біологічні закономірності існування;

Другий – появою та розвитком істот перехідного типу, що і за морфологічними особливостями, і за способом життя поєднують риси світу тварин та світу людей, а значить їхні життя та розвиток зумовлюються дією як біологічних так і соціальних закономірностей;

Третій – появою та існуванням людини й суспільства, де провідне місце в житті та еволюції посіли соціальні чинники.

Період антропогенезу є перехідною епохою від тварини до людини, від біологічної форми існування до біосоціальної (суспільства). Ця перехідність виявляється, по-перше, в еволюції людини як біологічної істоти. Відмінності між архантропами, палеоантропами та неоантропами оцінюється як відмінності видів, а процес трансформації архантропа в палеоантропа, а останнього в неоантропа – як процес перетворення одного біологічного виду в інший. З появою неоантропа (людини сучасного фізичного типу) розвиток людини як біологічного виду майже завершується.

По-друге, перехідність названого періоду визначається одночасною дією і біологічних і соціальних закономірностей; наслідком антропогенезу є поступове усунення дії біологічних чинників та заміна їх дією соціальних. Загалом період антропогенезу збігається з раннім палеолітом (за археологічною періодизацією). У ньому розрізняють дві стадії - початкову, яку з огляду еволюції людини визначено як стадію архантропів, та завершальну – стадію палеоантропів.

Передумови виникнення людини

Таким чином, природною передумовою виникнення людини була поява людиноподібних мавп, шляхи розвитку яких визначалися змінами в навколишньому середовищі.         Серед викопних залишків людиноподібних мавп звернено увагу на приматів високого рівня морфологічного розвитку, що мешкали в Африці та на Євразійському континенті. Це так званні дріопітеки, які значну частину часу проводили на деревах. Із поміж них виділяють рамапітеків, залишки яких концентруються у предгір’ях Гімалаїв (Індія). Рамапітекам було притаманно багато рис, які свідчать про формування гомідного комплексу. Ці залишки дуже давні (12-8 млн. років тому). Отже Центральна Азія, суто теоретично, може претендувати на роль прабатьківщини людини. У Африці виявлено найбагатший матеріал для вивчення пращурів людей. Це єдиний материк, де представлено декілька родів та видів проміжних істот між людиноподібними мавпами та пралюдьми, поєднаних назвою австралопітеки, що й передують антропогенезу. Австралопітеки жили в умовах відкритих просторів та вели наземний спосіб життя. Пересуваючись на задніх кінцівках та маючи вільними верхні, вони активно користувалися камінням, дрючками, довгими кістками копитних тварин та іншими природними засобами на полюванні та для захисту ворогів. Ці істоти не виробляли знарядь. Тому їх належність до тваринного світу не викликає сумнівів.

Початок антропогенезу

Перші ознаки праці з застосуванням штучно виготовлених кам’яних знарядь засвідчено для презинджантропа, якого генетично пов’язують з сімейством австралопітеків. Місце знаходження їх відкрито лише в Африці. Поряд із залишками презинджатропа були виявлені й штучні знаряддя, завдяки чому ця істота й отримала назву Homo habilis (людина вміла). Спочатку знаряддя виготовляли, розбиваючи гальку та отримуючи шматки з гострими краями, потім – шляхом розколювання та оббивання. Таким чином, у той час були освоєні дві провідні технології виготовлення кам’яних знарядь: шляхом оббивання каменів, з метою надання їм певної форми й функції, та шляхом їх розколювання на окремі уламки – відщеплення й подальшої обробки. Другий шлях і привів до створення нуклеусів- спеціально оброблених ядрищ, із яких сколювали пластинки.

Таку складну цілеспрямовану роботу й оцінюють як початок антропогенезу. На грунті цієї технології постала людина. Поява цих істот, можливо, відіграла й найбільшу роль в антропогенезі, адже саме вони здолали перший рубіж, що відділяє людину від тварини: перейшли до праці. Поява праці свідчить на користь трудової теорії антропогенезу.         Поява виробничої діяльності привела до кількох наслідків:

По-перше, вона змінила поведінку пралюдей;

По-друге, підвищила рівень їх пристосованості до умов існування;

По-третє, вона створила матеріальну можливість передання досвіду від покоління до покоління. Цей досвід був закріплений у знаряддях і став грунтом подальшої еволюції.         Виробнича діяльність вимагала, з одного боку, змін морфоструктури тіла, тобто формувала істоти, які нею займалися, з іншого – вона організовувала ці істоти в колективи, що існували не лише на біологічних засадах, а й частково соціальних. Останнє знаходило вияв у колективній праці.

Визнання колективності як однієї з умов антропогенезу дало підставу висунути гіпотезу про шляхи соціогенезу, тобто формування суспільства. Російський учений Ю. Семенов вважає, що спочатку зусилля колективу в соціальному сенсі були спрямовані на подолання харчового інстинкту шляхом поділу мисливської здобичі порівну. Саме це виступало умовою існування колективу, а значить і кожного його члена. Виробничі відносини вважають первинними – джерелом свідомості, зокрема суспільної свідомості як вияву волі колективу. Суспільна свідомість регулювала індивідуальну свідомість кожного, наділяючи його певними правами та обов’язками. Виникають певні норми соціальної поведінки – мораль. Таким чином постала соціальність, яку можна визначити як обмеження колективом намагань задовольнити індивідуалістичні біологічні потреби. Обмеження мало форму заборони – табу.

Приборкання могутніх харчового та статевого інстинкту, на думку Ю. Семенова, відбувалося протягом великого проміжку часу. Вгамування харчового інстинкту пов’язують з Homo erectus (їх та презинджантропів іменують ще архантропами). Homo erectus заселили значну частину Старого Світу. Це пітекантропи та інші близькі між собою види (синантроп, солоська людина гейдельберзька людина тощо), які за будовою скелета та кисті руки наближалися до сучасної людини. Але череп видає в них ще примітивну істоту. Та з ними пов’язують перші кроки у створенні мови, а значить і мислення. Таким чином, працю Homo erectus можна схарактеризувати як свідому, цілеспрямовану, отож витоки соціально-економічних відносин лежать саме тут. Це означає, що тут знаходяться і витоки людського суспільства. Знаряддя праці характеризується певною усталеною формою. Зафіксовані ручні рубила, виготовленні шляхом двобічного оббивання гальки та каміння. Це було універсальне знаряддя полі функціонального призначення. Існували знаряддя з кістки та рогу, а також дерева (піки, рогатини). На цьому етапі виробництво знарядь праці ускладнюється. Таким чином, і морфоструктура Homo erectus, і їхня діяльність дають підстави вважати їх наступною ланкою антропогенезу. Не викликає сумніву, що Homo erectus жили великими колективами – праобщинами – та вели рухливий спосіб життя, зупиняючись на більш-менш тривалий час у місцях багатих на здобич і сировину для виготовлення знарядь праці. Окрім побутових стійбищ, виявлено місця обробки туш великих тварин, а поблизу джерел сировини – «майстерні» з виготовлення знарядь праці. Мисливство пітекантропів було більш ефективним, ніж у Homo habilis. Це підтверджують залишки великих тварин (гіпопотама, носорога, барана). Практикувалося загінне полювання: тварин заганяли в болота, де й добивали. Живучи у зонах помірного та прохолодного клімату, Homo erectus почали користуватися вогнем.

Вогонь відіграв надзвичайно важливу роль у прогресі людства. Він дав людині тепло, а разом із цим можливість замешкати нові райони, зробив людину незалежною від клімату. Вогонь захищав від хижаків, на ньому оброблювалася їжа, та природні матеріали. Поява зачатків нових виробничих відносин у колективах архантропів не означає, що всі стосунки між ними стали впорядкованими на соціальному грунті. Припускають, що статеві зносини були довільними, і цьому якоюсь мірою сприяли колективна праця та колективне споживання харчів. Такі зносини призводили до конфліктів у колективах, дезорганізовувало виробництво та життя. Отож тоді людина ще не цілком звільнилася від дії біологічних законів, а суспільство ще не стало суспільством у повному розумінні цього слова. Тому завершення антропогенезу пов’язують в соціальному плані з приборканням статевого інстинкту.

Завершення антропогенезу. Проблема неандертальців

Ланку людей, що поєднує пралюдей та сучасних людей, називають неандертальцями. вони з’явилися близько 300 тис. років тому та освоїли значні території. Оскільки за часом вони передували неоантропам, їх вважали прямими попередниками сучасних людей. Але на шляху поєднання неандертальців та неоантропів в один еволюційний ланцюг є певні перепони, що постали з накопиченням джерел. Виявилося, що ранішні (нетипові) неандертальці більшою мірою схожі із сьогоднішніми людьми, ніж пізні (типові) неандертальці. Неандертальців часів вюрмського зледеніння були вельми спеціалізованими, тобто відійшли від прогресивної лінії розвитку та набули рис, не притаманних ні архантропові, ні сучасній людині. Мова йде про своєрідну будову черепа (виразні надбрівний та потиличний валики, товсті кістки черепа, масивні обличчя та щелепи) та скелет загалом (масивна та присадкувата фігура, широкі плечі). Відмінність між двома групами неандертальців Європи породила гіпотезу, що від ранніх неандертальців розвиток пішов по двох лініях:

Еволюція однієї гілки спрямувалася в бік подальшої сапієнтизації (олюднення), еволюція другої гілки – в бік спеціалізації (огрубіння тіла, велика фізична сила) та консервації розвитку. Це й привело до її загибелі.

Неандертальці були добре оснащеними мисливцями. Вони здійснили своєрідний переворот у виготовленні знарядь праці, що дістав назву техніки леваллуа. Вона полягає в удосконаленні нуклеуса, тобто доведення його до такого стану, коли з нього сколювали пластини, що ними можна було користуватися як готовими знаряддями або як заготовками для майбутніх знарядь. Техніка лаваллуа визначила подальший прогрес кам’яної індустрії не лише за раннього палеоліту, а й за пізнього. Типовими знаряддями неандертальців були ножі, вістря, скребачки, гостроконечники.

Ефективність полювання закріпила комуналістичний принцип розподілу продуктів харчування. Дестабілізуючими моментами у житті колективу залишалися статеві зносини. Згодом виникають статеві табу. Це означало тимчасове відмежування мисливців від решти общини, яку складали жінки, діти та літні люди. Це розмежування частково фіксується за археологічними матеріалами у вигляді мисливських таборів і поділу найдавніших жител на дві частини. Зміна періодів дії статевих табу періодами довільних статевих зносин знайшла вираження в буйних та розгнузданих святах, котрі як пережиток зберігаються у багатьох народів.

Згодом встановлюються шлюбні стосунки з іншими колективами. Тимчасова агамія діяла в межах однієї общини та не поширювалася на членів інших. Це стимулювало пошуки партнера «на стороні». Оскільки інші общини жили за такими ж правилами, то й вони були зацікавлені в налагоджені нових стосунків. Прорив шлюбних зв’язків за межі одного колективу мав не лише соціальні наслідки – угамування статевого інстинкту, а й привів до групової гібридизації та перебудови морфоструктури палеоантропів. Саме з неандертальцями пов’язують перше усвідомлення колективом себе як єдиного цілого.             Виявом такого усвідомлення став тотемізм: ототожнення всіх членів колективу з якоюсь рослиною чи твариною (найчастіше твариною). Ця тварина й виступала тотемом колективу, вирізняла його з-поміж інших спільнот. Все це свідчить про нові можливості свідомості - ілюзорне сприйняття світу. Згодом виникає магія – комплекс дій, спрямованих на досягнення певної мети – щоб подолати все надприродне, прикре, незрозуміле. Поява перших поховань наприкінці муст’є є свідченням страху перед померлими. Мабуть, магічні дії зумовили появу предметів, які розглядають як перші прояви образів мистецтва (різні нарізки, насічки, ямки та плями фарби). З виникненням родової організації період антропогенезу завершився – на історичну арену вийшла людина розумна. Її еволюція продовжувалася, але в межах єдиного виду та головним чином як еволюція соціальна: вдосконалення та розвиток технічних засобів, соціальних відносин, мови та мислення.

Поява найдавніших людей на території України

Заселення території України здійснювалося з півдня Західної Європи через Балкани та, певно, з заходу. Архантропи мешкали і в Криму та Північно-Східному Приазов’ї, а дещо згодом з’явилися і в північних районах – на Житомирщині. Слідів перебування палеоантропів в Україні значно більше. Палеоантропи з’явилися тут за риського зледеніння й активно освоїли територію за рисько-вюрмського потепління. Особливо концентровано вони заселили райони Закарпаття і Прикарпаття. З відходом льодовика вони просунулися на північ – до сучасних кордонів України.

Особливо багато муст’єрських пам’яток у гірському Криму, де були кращі, ніж на рівнинах, умови життя. У печерах, гротах, під скелями неандертальці могли влаштувати затишні табори, де постійно підтримували вогонь. У Криму виявлено пам’ятки зі схожою індустрією, що можна, певно, розглядати як свідчення активного спілкування палеоантропів.

Умови існування, а саме надзвичайно багата фауна, зокрема наявність величезних тварин, визначили головне заняття неандертальців – мисливство. Саме воно стимулювало вдосконалення та розвиток знарядь праці. У Наддністрянщині головним об’єктом мисливства був мамонт, у Північно-Західному Причорномор’ї - печерний ведмідь, у Північному Приазов’ї - зубр та кінь. Великих тварин, звичайно, впольовували гуртом, заганяючи в урвища, яри та болота, на дрібних полювали й індивідуально. Примітивність знарядь наводить на думку, що мисливство було трудомістким і не завжди успішним. Тому збиральництво теж відігравало суттєву роль. Палеоантропи вели досить мобільний спосіб життя, поєднуючи його з більш-менш тривалою осілістю в якихось особливо зручних місцях. Саме в таких місцях і фіксують значні культурні накопичення (наприклад, Скубова Балка у Дніпровському Припоріжжі, Іллінка під Одесою), а також житла. Найдавніші житла на нашій території пов’язано саме з діяльністю палеоантропів. У Наддністрянщині основу житла складали кістки мамонта, у Криму – і каміння. Такі фундаменти надбудовували тичками, гіллям і вкривали шкурами тварин. Мобільність палеоантропів була спричинена й пошуками сировини для виготовлення знарядь. Саме палеоантропам належать найдавніші «майстерні» первинної обробки кременю в Донбасі, що надалі існували тут протягом усього кам’яного віку. Зрушення у свідомості пізніх палеоантропів фіксує поява найдавніших поховань. Їх поки що одиниці, та виявлені вони лише у Криму. Ймовірно, їх можна пов’язати з найпершими початками релігії. Вони демонструють прояв прихильності до членів свого колективу, з одного боку, та намагання позбавитися померлих – з іншого. З цих двох вихідних принципів надалі й постають поховальні звичаї та релігійні уявлення, пов’язані з культом померлих. У цьому плані заслуговують на увагу і спеціальні сховища кісток тварин, які оцінюють як відображення формування тотемізму та мисливської магії. На нашій території сліди цього явища віднайдено в Іллінці, де в невеликому гроті містилося значне скупчення кісток печерного ведмедя. Не викликає сумніву,що життя неандертальців було тяжким і суворим. Виходячи з досить обмежених розмірів стійбищ, вони жили невеликими колективами. Примітивні знаряддя праці були мало придатними для полювання як на великих тварин, так і на малих. Тому головний зміст життя зводився до пошуків харчів та виготовлення знарядь. Це займало значний час та виступало перепоною духовного розвитку. Саме пошуки їжі заставляли неандертальців покидати обжиті місця та знову повертатися до них. Для цього часу немає ніяких підстав говорити про якісь інші соціальні осередки, крім общини.

З завершенням процесу антропогенезу та появою людини сучасного фізичного типу починається історія людства. Це сталося близько 40-35 тис. років тому. На Землі постала істота нового типу: істота соціальна. Хоча людина залишається біологічною особою, головною її рисою є соціальність.

Поняття соціальності дуже широке, та включає всю систему відповідних рис, притаманних людині:

1.Спосіб організації життя (на грунті праці та в межах певного колективу); 

2.Спосіб комунікації (мова, пам’ять);

3.Спосіб сприйняття й розуміння світу (раціональні та ірраціональні знання);

4.Це творчість (виготовлення знарядь праці, зведення осель, улаштування побуту, а згодом створення речей, що не мають прямого утилітарного призначення);

5.Це певні правила співжиття (мораль)

Це спосіб продовження людського роду (шлюб та сім’я).

Початковий період історії визначається цілковитим пануванням привласнювальних форм господарства: мисливства, збиральництва, а згодом – рибальства. Полювання давало дуже важливий продукт – м’ясо, а також супутні матеріали: кістки та шкури для будівництва жител,виготовлення одягу, знарядь та предметів побуту. Збиральництво урізноманітнювало продукти харчування (корені, стебла рослин, яйця, дрібні тварини). Із часом виникло і рибальство.

Розвиток за первісності залежав від навколишнього середовища: наявності харчових ресурсів, сировини для виготовлення знарядь та від кліматичних умов.

Головна специфіка привласнювальної економіки передбачає спільне користування природними ресурсами, зокрема головним із них – землею, тобто територією. Територією люди користувалися разом, і належність індивіда до колективу надавала йому право на всі її ресурси.

За пізнього палеоліту здійснюється вдосконалення технічних прийомів обробки каменю. Знаряддя стали вдосконалювати, поєднуючи в одному виробі різні матеріали: камінь та дерево, камінь та кістку. Функцію знарядь було посилено насадкою руків’я. виникло різьблення по кістці (гарпуни, прикраси, статуетки) та каменю (статуетки). Розмаїття матеріалів та їх поєднання відкривало перспективи подальшого розвитку кам’яної індустрії. За пізнього палеоліту було освоєно свердління. Відтоді принцип обертового руху пізніше ліг в основу сукання нитки, коловороту та, зрештою, колеса. Всі ці зрушення привели до більш активного використання дерева з виробничою (ловильні ями, комори) та побутовою (спорудження жител) метою. Основа найдавнішого існування поселення – мисливство. Стабільність життя мисливців при льодовикової смуги відбиває поява художніх речей. Окрім різьблення по каменю, кістці. Рогу та бивню, в цей час було освоєно виготовлення фарб (червоної різних відтінків, білої, чорної), якими розписували кістяні речі, а палеолітичні мисливці Західної Європи створили цілі живописні печерні галереї.

За пізнього палеоліту рівень оснащеності мисливства приносив відчутні результати лише при колективному полюванні. Споживали здобич разом. Такі відносини називають розбірними. Колективне виробництво та споживання – ось сутність цієї епохи. Колективістські засади визначали рівність усіх членів общини. Таке суспільство іменують егалітарним.

Організаційні функції виконували дорослі – вмілі мисливці, спираючись на колективне обговорення. Спільні виробництво й споживання, пріоритет колективного над індивідуальним цементували общину. Розмежовуванню колективу за статтю сприяла агамія родових общин, тобто недопустимість статевих зносин у межах свого колективу. Тому жінки з дітьми жили окремо. Вони ж піклувалися про літніх людей, хворих та калік. Підрісши, хлопчики переходили до групи чоловіків, а дівчатка лишалися з жінками. Це ж стосується й сім’ї. Для цього періоду логічно реконструювати парно-груповий шлюб, тобто шлюбні взаємини між певними колективами з утворенням нетривких шлюбних пар. Адже кожен член «подружжя» насамперед залишався членом своєї общини. Тому такий шлюб називали ще дислокальним. У первісному колективі лежать витоки моралі. Конкретне суспільство не могло існувати, якби його члени у своїй поведінці не керувалися певними правилами. Насамперед ці правила стосувалися праці (з певного віку дитину привчали до неї), їжі (споживали всі разом і порівну), статевих зносин (заборона їх у межах общини) та пріоритет колективу в їх організації, взаємини дорослих і дітей, старших та молодших.

Криза мисливства

Зміна клімату наприкінці плейстоцену (14-10 тис. до н. е.) привели до суттєвих змін фауни та флори. Потепління спричинило танення ґрунтового льоду та перетворення сухих степів на болотисту тундру з березово-сосновими гаями. Зникають мамонти. Панівною твариною стає північний олень. За цих умов у північній смузі Європи, формується господарсько-культурний тип мисливців на оленя, що значною мірою визначався способом життя цих тварин. Північні олені живуть великими стадами і постійно пересуваються в пошуках їжі. Двічі на рік вони здійснюють найбільші переходи: навесні – на північ, у тундру, восени – на південь, у лісотундру та далі. Це змушувало людей дбати про заготівлю м’яса насамперед, особливо на зиму. З цією метою влаштовувалися великі колективні полювання восени при переході оленів на південь: тоді тварини були особливо жирними.

Із подальшим потеплінням північна смуга України перетворюється на лісову. Олені відходять на північ та схід, а разом з ними й частина населення. Господарсько-культурний тип мисливців на оленя на нашій території зникає.

Криза полювання на великих стадних тварин спонукала до пошуку нових форм адаптації і в плані застосування знарядь, і в плані здобуття продуктів харчування. Провідним знаряддям мисливців стає лук зі стрілами. Лук та стріли були принципово новим знаряддям дистанційного бою, головними характеристиками якого є прицільність, далекобійність, можливість швидкої стрільби. Це був перший механічний пристрій, винайдений людиною.

Тепер особиста майстерність виходить на перше місце. Колективні форми мисливства зберегли свою роль для певних районів та певних сезонів року, але вже не могли цілком забезпечити людські потреби.

Нестабільна ситуація в мисливстві, з одного боку, стимулювала активне освоєння рослинних (збиральництво) та водних (рибальство) ресурсів. Саме з цього часу було винайдено рибальський гачок. З іншого боку вона зумовила спосіб життя мезолітичних колективів. Відчутно зростає мобільність населення. Ця мобільність була спричинена стратегією життєдіяльності, а саме виникнення різних ресурсних смуг. Напрямки пересування визначалися сезонними можливостями певних регіонів щодо продуктів харчування: міграції тварин, гніздування птахів, нерест риби, дозрівання плодів. За таких умов люди краще освоїли харчові ресурси різних смуг та поверталися час від часу на старі добре знані місця.

Таким чином, в основній галузі господарства – значна індивідуалізація праці. Це якоюсь мірою підривало підвалини колективізму. Цьому сприяв і сезонний розпад общини на дрібніші колективи. Принцип рівного доступу до продуктів харчування, характерний для палеоліту, змінюється розподілом здобичі між мисливцями. З часом розподілові підлягають лише колективно впольовані тварини. Дрібна здобич, продукти збиральництва дедалі більшою мірою набувають форми індивідуального привласнення. Останнє зовсім не означає, що кожний споживав те, що здобув. Продуктами ділилися, обмінювалися – того вимагали норми моралі. Той, хто ділився міг твердо розраховувати, що і з ним поділяться. Індивідуальне привласнення , навіть часткове, передбачає відокремлення індивіда.

Це могло статися у складі сім’ї. Шлюб із дислокального перетворюється на локальний, а парно-груповий – на парний. В умовах, коли община розпадалася на дуже дрібні частини, логічно, що чоловік і дружина мали об’єднатися в єдину групу заради піклування про дітей. Але через нестабільність мисливського господарства, труднощі побуту, наявність відносин розподілу, сім’я ще не виступає економічним осередком. Вона цілком залежить від общини та господарської групи. Зміцнюється лише її функція народження дітей, оскільки вона отримує в своє розпорядження частку спільного продукту. Мобільність пластичних общин у пристосуванні до природних умов, рухливий спосіб життя, розпорошеність кревних родичів та свояків по різних колективах та господарських групах розширювали межі спілкування людей. Це сприяло формуванню схожої мови, усвідомленню певної спільності, що відбивалося у загальній назві. До цього часу, певно, можна відносити початок формування племені як певної етнічної спільності (протоетносу). Провідним осередком за мезоліту виступає ранньородова община, яка в певні сезони розпадається на господарські групи, найменшою з яких є окрема сім’я. сукупність общин, пов’язаних спорідненістю, шлюбами, сусідством та дружніми стосунками, утворює спільноту, яку можна назвати протоетносом, або протоплеменем.

Подальші перспективи

Інтенсивна діяльність людей призвела до виснаження природних ресурсів, особливо фауни. У пошуках виходу з цієї ситуації частина первісних колективів починає освоювати відтворювальні форми господарства. Виникненню землеробства та скотарства сприяли два чинники: соціальний досвід, накопичений за мезоліту (спеціалізоване збиральництво, перші кроки приручення та одомашнення тварин, чому сприяла осілість), та екологічні умови(наявність рослин і тварин, що піддавалися культивуванню та доместикації). Можна сказати, що неоліт – це вершина кам’яної індустрії та її гранична межа. Широке впровадження шліфування, пікетажу, розпилювання, свердління дозволило урізноманітнити сировинну базу для виготовлення знарядь праці та побуту, збагатило їхній склад. У мисливстві, окрім традиційних способів полювання, використовували сіті, сильця, капкани. Необхідність відлучатися з постійного поселення викликала активне впровадження транспортних засобів. За неоліту поширилися лижі, сани, волокуші. Осілість була причиною ще одного надзвичайно важливого винаходу – глиняного посуду. Кераміка – перший штучний матеріал, освоєний людиною, що мав принципове значення для життя та подальшого прогресу технології.

Таким чином, неоліт – це новий ступінь у розвитку продуктивних сил. Високий рівень різних видів діяльності давав суспільству все необхідне. При тому спостерігався подальший процес індивідуалізації у привласненні харчів, а разом із цим і засобів праці. Змінюється сім’я. Вона входить до общини, ядро якої на грунті сім’ї та осілості перетворюється на генеалогічний рід. Виникає справжня родова організація. Залежно від ліку спорідненості рід може бути материнським або батьківським. Зміцнення роду означає, що він набув певних функцій. Рід виступає власником певної території, оскільки його представники складали постійне ядро общини. Як власник території рід регулював розподіл ресурсів між членами общини. Саме належність до роду давала право індивідові користуватися родовими угіддями. Формуванню родової власності на територію сприяла також осілість, а значить і якоюсь мірою обмеженість кормової бази. Розподілу угідь потребував і ріст населення. Ці обставини спонукали до об’єднання родів у племена.

Найдавнішими ознаками племені вважають спільне користування територією та ім’ям, а також особливий діалект. За неоліту в Україні виділяються дві основні смуги: південна, в якій фіксуються паростки принципово нового способу життєдіяльності – відтворювальних форм господарства, та північна, де продовжувався розвиток привласнювальних форм. Розвиток відтворювального господарства був процесом повільним, але невпинним. Головна його подія – поява людини, що є часткою природи та протистоїть їй, виступаючи носієм свідомості й творчого потенціалу. Саме завдяки цьому були вироблені різні форми адаптації до навколишнього середовища, що й демонструє привласнювальний спосіб господарювання. За цей довгий час були освоєні всі придатні до життя регіони Землі, зокрема із суворими кліматичними умовами; було розсортовано рослини на їстівні, отруйні та лікарські. Людина виявила корисні для практичної діяльності матеріали та досягла високого рівня утилізації продуктів харчування. За цієї епохи творчий потенціал людини був спрямований не лише на виживання, а й на забезпечення духовних потреб.

Перехід до відтворювального господарства

Виникнення відтворювального господарства є наслідком дії багатьох взаємозумовлених чинників. Серед них:

1.Соціальні – визрівання ідеї культивування рослин та доместикації тварин.

2.Природні – наявність дикої флори та фауни, що піддається втручанню людини.

До природних чинників належать ті кліматичні зрушення, що сталися наприкінці плейстоцену. Завдяки потеплінню утворився новий біологічний та рослинний фон, з’явилися нові різновиди рослин і тварин, а також завершилося формування лесу (шару грунту), що надало можливості для занять землеробством.

Хоч би яким шляхом люди підійшли до землеробства, можна впевнено сказати, що воно виникло на грунті збиральництва. Культивуванню рослин передувало регулярне збирання врожаю диких. Саме в процесі активного збиральництва був накопичений досвід спостереження за рослинами, з’явилися спеціальні знаряддя: мотики, щоб викопувати корені; терки, щоб перетирати зерна і плоди, пожнивні ножі – прообраз майбутніх серпів. Народи, які регулярно займалися усім цим отримали назву збирачів урожаю.

Що ж до скотарства, то однією з його перед умов було спеціалізоване полювання. Тут слід розрізняти приручення та одомашнення. Приручити можна будь-якого птаха чи звіра і це робили здавна. Але приручали лише поодиноких тварин, яких негайно споживали за нестачі харчів. Доместикації піддаються не всі тварини і причина цього в біологічних особливостях тварин. Лише деякі з них можуть розмножуватися у неволі та за певних умов утримання. Для цього потрібна стабільна кормова база. Таку стабільність могли забезпечити розвинені збиральництво та рибальство, а також раннє землеробство. Відомо два способи одомашнення тварин: імпринтинг (приручення молодих особин) та за допомогою голоду, який робив дорослих тварин покірними. Відтворювальне господарство на Україні не входило до первинних осередків, а відбувалося внаслідок його поширення з Передньої Азії. Виникнення та утвердження відтворювального господарства були результатом творчих сил людини. Перед тим людина йшла за природою, а тепер вона стає її творцем. За неоліту в межах території України намітилися дві господарсько-культурні смуги. Хоча господарство мало комплексний характер, в Бузько-Дністровському регіоні яскравіше проявляється землеробський напрямок, у степовій – скотарський.

Розвиток відтворювання господарства в Південно-Західній та Центральній Європі супроводжувався активними міграціями, викликаними ростом населення та наявності територій, ще не зайнятих землеробами. Ці міграції приводять до появи в Україні окремих острівців розвиненого відтворювального господарства. На початку 5 тис. до н. е. носії культури Старчево-Кереш-Криш з’являються в Закарпатті, яке стало північно-східною межою їх розселення. В середині 5 тис. до н. е. сюди проникає нова хвиля мігрантів, що залишили культуру мальованої кераміки (чорною фарбою). Отже, за неоліту на території України спостерігаємо складну етнокультурну ситуацію, викликану, з одного боку, посиленням ідей та досвіду відтворювального господарства, з другого – появою мігрантів, із третього ж – наявністю населення, що продовжувало вести діяльність, властиву епосі мезоліту.

Висновок

Людина з’явилася дуже давно. Основна теорія виникнення людини – еволюційна, тобто від простої істоти до високорозвиненої. Разом із появою людини зароджується і суспільство. В процесі антропогенезу діяли різні чинники. Спочатку це були природні чинники, коли людина була більше схожа на тварину і на неї діяли біологічні закономірності. В подальшому ми спостерігаємо не тільки біологічний, а й соціальний розвиток людини. Людина ще не позбулася тваринних інстинктів, але вона змінюється ззовні, вона, щоб вижити почала працювати, і не просто працювати, а ще й існувати у колективі. Колективне існування, колективна праця дають змогу пристосуватися до навколишнього середовища. В цей момент зароджуються виробничі відносини, людина стає соціальною одиницею, спостерігається творча діяльність (будівництво жител, виготовлення знарядь праці). Поступово біологічні чинники зникають. Людина підкорює такі могутні інстинкти, як харчовий та статевий. В дію вступають соціальні чинники. Людина набуває вигляду сучасного типу. Зростає самосвідомість, мораль. Людина віддзеркалює у собі всі закони і правила існування у певному колективі. З’являються такі поняття як сім’я та шлюб. Кожен колектив (община) закріплює за собою територію. А значить кожен член цієї общини має рівну частку і права на цю територію. Вважається, що процес антропогенезу завершується саме тоді, коли людина позбувається біологічних чинників і виступає як соціальна одиниця. Можна сказати, що людину людиною зробила праця. Завдяки їй, людина змінювалася ззовні. Праця допомогла людині пристосуватися до того середовища, де вона існувала. А значить людина не тільки користується надбаннями природи, а й сама створює собі все необхідне, вона починає домінувати над природою. Та не слід забувати, що сама б людина ніколи б не вижила. Якщо ми говоримо про працю, то маємо на увазі колективну працю. Якщо ми говоримо про розвиток людини, ми знаємо, що він нерозривно пов’язаний із розвитком суспільства.

Література

1. Дяченко В.Д. Антропологічний склад українського народу. – К.: Наук. Думка, 1965

2. Левонтин Р. Человеческая индивидуальность: наследственноть и среда. – М.: Издат. группа «Прогресс-Универс» 1993 

3. Рогинский Я.Я., Левин М.Г. Основы антропологии.- М.: Издательство Москов. Унив-та, 1955

4. Сегеда С. Антропология – К.: Либідь 2001

5. Уайт Э., Браун Д. Первые люди. – М.: Мир, 1978